ДЖЕРЕЛА ІНВЕСТИЦІЙ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ,СУЧАСНА СУТНІСТЬ

Стимулювання відтворювальних процесів, які мають суттєво вплинути на подолання ная- вних негативних явищ в країні та досягти економічної сталості, безпосередньо пов’язане з фор- муванням та ефективним використанням інвестиційних джерел. На протязі часу та в рамках економічних теорій та підходів щодо природи створення капі- талу увага акцентувалася на різних джерелах інвестицій, ефективності та доцільності їх вико- ристання.

Меркантилісти XV…XVI ст. ототожнювали гроші та капітал, вважали, що єдиний засіб збагачення країни — це реальні гроші, які одночасно були основою як для розвитку виробниц- тва, так і для збільшення обсягів торгівлі. Для раннього (монетарного) меркантилізму механізм зростання багатства — це приплив грошей у країну, нагромадження скарбів; для пізнього — постійний рух грошей. Представники пізнього меркантилізму бачили в грошах найістотнішу умову розвитку виробництва. Ввіз товару до країни означав відплив грошей, а вивіз — прип- лив. Найважливішим було заохочення виробництва товарів. Як джерела інвестування розгляда- лись кошти, отримані шляхом капіталізації доходів в сільському господарстві, та гроші від зов- нішньої торгівлі. На відміну від меркантилістів, які аналізували й узагальнювали процеси, що відбувалися в сфері обігу, представники класичної школи XVIII сторіччя переносять дослідження у сферу виробництва. Як основне джерело інвестицій розглядають доходи від виробництва. Сміт А. — представник класичної школи політичної економії, досліджуючи природу і причини багатства народів, надавав величезного значення проблемі нагромадження. Головне джерело інвестицій — надлишок доходів, що не були спожиті. Для збільшення можливостей створювати доходи заощадження мають використовуватись для випуску виробничого обладнання або на технічне вдосконалення [1]. Серед теорій економічного зростання особливе місце належить інвестиційній теорії Маль- туса Т., яку було покладено в основу кейнсіанської доктрини і дотепер вона не втратила актуа- льності. У книжці “Начала політичної економії” (1820 р.) Мальтус аналізує роль різноманітних чинників у створенні суспільного багатства. Прибуток розподіляється на частку, призначену для споживання, та частку, що заощаджуватиметься і може перетворитись на інвестиції. Зао- щадження — неспожита частина національного доходу — є, за Мальтусом, потенційним дже- релом формування інвестиційних ресурсів. На початку XIX ст. інвестування вперше розглянуто як явище, що справляє негативний вплив на економіку та породжує кризовий стан у ній, адже надмірне нагромадження капіталу зумовлює концентрацію виробництва, призводить до майнового розшарування суспільства, створює загрозу криз. Представники інвестиційної теорії першої половини XIX ст. у США поділяють джерела інвестицій на внутрішні та зовнішні. Формування внутрішніх джерел інвестування вони опи- сують як похідну від рівня доходів, форм їхнього споживання, процента, наявності кредитних засобів. Іноземні інвестиції за структурою поділяють на гроші, робочу силу, засоби виробницт- ва (лише машини, обладнання) та технології [2].

На думку німецьких економістів XIX ст., в період індустріального становлення держава повинна скористатись мобілізаційною моделлю, тобто провадити політику акумулювання інве- стиційних коштів за допомогою державної позики, з метою формування бажаної структури су- спільного виробництва використовувати кредитування і субсидування, застосовувати пільгові та обмежувальні режими. Така модель передбачала можливість формування “примусових зао- щаджень” через державний контроль за цінами. Залучення іноземних інвестицій розглядалось як засіб поповнення інвестиційних ресурсів, який треба здійснювати під національним контро- лем, прибутки в обов’язковому порядку реінвестувати. Представники кембріджської економічної школи початку ХХ ст. розглядали руйнівну силу такого джерела інвестування, як акціонерний капітал, вважали що фінансовий, акціонерний ка- пітал з його фіктивною частиною відкриває необмежені і неконтрольовані можливості отри- мання кредитів для інвестицій. Водночас, не маючи під собою реальної товарної основи, гро- шові капітали зумовлюють здешевлення грошей та інфляцію. Кредит вважався основним чин- ником дестабілізації інвестиційних процесів, ставка процента, якою можна свідомо управляти, була такою, що спричиняє порушення ринкової рівноваги, безробіття. Прихильники теорії ефективної конкуренції, навпаки, доводили, що пожвавлення інвести- ційних процесів потребує розширення кредитування, вважали, що брак інвестиційних коштів можливо поповнити за рахунок кредитної емісії. Радянськими економістами, за часів існування СРСР, в умовах функціонування планової економіки інвестиції ототожнювались з капіталовкладеннями. При цьому капіталовкладення роз- глядались як витрати на розширення діючих і створення нових основних фондів — затратний пі- дхід , як кошти, призначені для відтворення основних фондів, — ресурсний підхід, чи визначен- ня, яке поєднує затратну та ресурсну концепції. Цільовий підхід розглядав капіталовкладення як матеріальну базу накопичення та відшкодування основних фондів. Як джерела формування капі- таловкладень виступала частка прибутку підприємств та кошти амортизаційного фонду, за бра- ком ресурсів підприємства зверталися до кредитної установи для отримання позики. Соціалістичний лад виключав можливість існування ряду джерел інвестування, які широко використовувались капіталістичними державами: ресурси, отримані завдяки емісії цінних па- перів та корпоративних облігацій, внески сторонніх інвесторів в статутний фонд підприємства, інвестиційний лізинг. Сучасний закон про інвестиційну діяльність розглядає лише фінансову складову джерел формування інвестиційних ресурсів, класифікуючи їх за джерелами надходження на власні фі- нансові ресурси інвестора, позичкові фінансові кошти інвестора, залучені фінансові кошти ін- вестора, бюджетні асигнування та безплатні благодійні внески [3]. Проблематика процесів формування інвестиційних ресурсів постійно знаходиться в полі зору зарубіжних та вітчизняних вчених [4, 5]. В нинішніх умовах як джерела інвестиційних ре- сурсів розглядаються : частина чистого прибутку, амортизаційні відрахування, іммобілізована в інвестиції частина надлишків оборотних активів, всілякі форми інвестиційного лізингу, кошти від емісії акцій та облігацій, внески в статутний фонд, податковий кредит. Основним власним джерелом інвестування підприємств як зараз, так і надалі залишати- муться кошти підприємств. Так, за рахунок власних джерел (прибуток та амортизаційні відра- хування) забезпечується понад 70 % інвестицій. Серед боргових джерел інвестування перевага надається банківському кредиту та інвести- ційному лізингу. У світовій практиці довгострокові кредити являють собою основне позичкове джерело фінансування інвестицій. В умовах України це джерело відіграє незначну роль через високий ступінь нестабільності сучасної економічної ситуації. Так, на протязі останніх років понад 50 % кредитів, наданих вітчизняними банками, направлялися в сектор загальнодержав- ного управління. У нефінансовому секторі економіки лише близько 15 % отриманих кредитів мали довгостроковий характер. Саме інвестиційний лізинг є найбільш перспективною формою залучення боргових ресур- сів, тому що дефіцит інвестиційних коштів, з одного боку, та значна кількість невикористаного обладнання, з іншого, створюють умови для успішного функціонування.

Емісія облігацій як боргове джерело інвестицій поки не одержала бажаного розповсюджен- ня. Обсяги випуску корпоративних облігацій суттєво відстають від обсягів випуску облігацій у країнах з розвиненою економікою. Формування повноцінного ринку корпоративних облігацій вимагає часу і значних зусиль в процесі створення діючого механізму, який би забезпечував пос- тупальний розвиток ринку з мінімальною кількістю негативних наслідків. Серед залучених джерел фінансування інвестицій в першу чергу розглядається можливість використання акціонерного капіталу, емісія акцій компаній — надійне джерело інвестицій, од- нак актуальне тільки для підприємств промисловості з акціонерною формою власності. Внески сторонніх вітчизняних, а особливо іноземних інвесторів в статутний фонд мають збільшити продуктивність праці та обсяги виробництва і привести до підвищення ефективності функціонування вітчизняних підприємств Це багатообіцяюче джерело надходження інвестицій. Інші з джерел інвестицій, а саме: податковий інвестиційний кредит, реінвестована шляхом продажу частина основних фондів, селенг, фортфейтинг, транстинг, безкоштовне надання дер- жавними органами та комерційними структурами коштів на цільове інвестування, іпотечні по- зички, факторинг в країні використовуються вкрай рідко. Отже, на рівні підприємств, крім розподілу за трьома основними групами (власні, боргові, залучені), логічною є класифікація джерел інвестицій по рівнях за пріоритетами використання (див. рисунок). Запропонована класифікація дає реальне уявлення про ключові джерела інвес- тиційних ресурсів (вони зосереджені на першому рівні), на які доцільно особливо звернути ува- гу при здійсненні підприємствами країни інвестиційної діяльності.

Аналіз складових інвестиційних джерел дозволяє сформулювати сучасне поняття “джере- ла інвестиційних ресурсів”. Джерела інвестиційних ресурсів — це всі види коштів у матеріаль- ній, фінансовій та інших формах, залучених з метою задоволення потреб у придбанні необхід- них інвестиційних активів та оптимізації їх структури з позиції забезпечення ефективних ре- зультатів інвестиційної діяльності. Всі напрямки та форми інвестиційної діяльності підприємств здійснюються саме за раху- нок інвестиційних ресурсів, ефективне використання яких підвищить результативність вироб- ництва, рівень конкурентоздатності продукції, сприятиме динамічному розвитку економічних процесів.

Література

1. Классика экономической мысли: Сочинения / В. Петти, А. Смит, Д. Рикардо и др. — М.: Эксмо- Пресс , 2000. — 896 с.
2. Татаренко Н.О. Теорії інвестицій: Навч. посіб. / Татаренко Н.О., Поручник А.М. — К.: КНЕУ, 2000. — 160 с.
3. Про інвестиційну діяльність: Закон України від 18 вересня 1991р. зі змінами і доповненнями // Відомості Верхов. Ради України. — 1991. — № 47. — С. 10 — 18.
4. Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність: Навч. посіб. — К.: ЦУЛ, 2003. — 376 с.
5. Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. — К.: Лібра, 1998. — 392 с.