Шаргородский М.Б. - Чи потрібен Україні Болонський процес?

Так сталося у моєму житті, що наше покоління постійно випадало на якісь експерименти із боку уряду нашої країни. Зараз більшість з них ми приймаємо як звичайні речі, які прозорі для кожного. Але коли, наприклад, міністерство освіти впровадило дванадцятибальну систему оцінювання у школах, мені знадобився певний час, ніж я перестав вважати її дивною. Так було і з офіційною документацією тільки на українській мові (це обумовлено нашим східним регіоном, де практично всі мешканці говорять російською), із принципами зовнішнього незалежного тестування, для якого нові правила міністерство освіти вигадує кожного року. Але ще коли я був учнем старших класів, хтось з моїх педагогів почав постійно повторювати: «Україна вступила в Болонський процес». Я чув це на стільки часто, що перейшовши до університету я мав повну впевненість, що я безпосередній учасник цього містичного процесу.

Так сталося, що я навчаюся у ДонНТУ на рік більше, ніж планувалося спочатку. Логічно було би відзначити, що в мене, як ні у кого іншого зі студентів була можливість спостерігати за розвитком Болонської системи в нашому університеті. Перший висновок, який я можу зробити, що за шість років я на собі не відчув ніяких змін. Винятком можу відзначити тільки декілька дисциплін: під час здачі іпспитів з них дійсно відігравало значну роль те, що було засвоєно під час самостійного вивчання предмету. Взагалі-то, Болонський процес у моєму середовищі сприймається студентами як «обов’язкова потреба відвідування занять». Я відносився до нього так само, доки моя знайома, яка є громадянкою Німеччини, не розповіла мені як це працює у «реальному житті».

Коли у студента є можливість навчатися рік у одній країні, потім рік у іншій на тій самій спеціальності, отримувати бажану вищу освіти, при цьому маючи можливість подорожувати та вивчати культуру інших країн, я вважаю це чудовою ідеєю. Але чи можлива реалізація її у нашій державі? Неодноразово чув у своїх колег, як це важко перевестися з одного університету до іншого, який знаходиться ще й у іншому місті. Це дивно, що проблеми виникають із спеціальностями, напрямки підготовки співпадають. Навіть після проходження усіх бюрократичних процедур як результат студент отримує велику академ-різницю тільки з того, що одній ти ж самі дисципліни мають різну назву. Я вважаю, що цей аспект Болонського процесу необхідний у сучасному світі, але реалізацією його міністерство освіти чомусь не займається. Говорячи про інтеграцію України у європейську систему освіти, треба не забувати про внутрішні проблеми і аспекти не ідеальної внутрішньої структури. Доки Україна не є повноправним членом ЄС, ми, студенти, не можемо відчути на собі повний спектр переваг Болонського процесу.

Говорячи про внутрішні проблеми освіти і тих принципів, що пропонує нам Болонська система, треба відзначити наступне. Від радянського союзу нам залишився спадок у вигляді частки старих програм, які студенти технічних спеціальностей вивчають і зараз; викладачів, які пройшли крізь радянську систему вищої освіти і не завжди сприймають нові тенденції. Враховуючи особливості українського менталітету та «радянського спадку», коли для досягнення кращого результату потрібен постійний жорсткий контроль, можна зробити висновок, що Болонська система надто демократична для нас. Основою оцінки знань є письмові іспити, які на мою думку не дають ніякої гарантії знань. Для подолання цієї проблеми «культура списування», яка розвилася за ці роки у країнах СНД повинна бути ліквідована. У європейських навчальних закладах за списування на іспиті є одне покарання – відрахування. У нашій країні корені ведуть до шкільної освіти, і треба починати реформи з неї, перш ніж говорити про Болонську інтеграцію.

Взагалі письмові іспити «вбили» всю систему освіти, яка залишилась нам з радянських часів. У мене в житті був один усний іспит після двох років навчання в університеті. Я вважаю його одним з найважчих за всю мою історію отримання вищої освіти. Коли іде «живий» контакт з викладачем, в студента є більше можливості довести рівень своїх знань, а у викладача є більше можливостей його перевірити. Така система потребує від студента ретельнішої підготовки. Можливо, тому мої батьки пам’ятають те, що вони здавали тридцять-сорок років тому. Іншим побічним ефектом письмових іспитів є такий їх вид, як тестування. Це дуже популярно у Європі, але по всім оцінкам експертів не дає ніякої гарантії у достовірності результатів на відміну від усних іспитів. Це пов’язано з імовірністю вгадати відповідь. Тому я вважаю, що цей аспект Болонського процесу не потрібен нашій країні.

Система тестів дуже підходить до системи ECTS, яка на мою думку теж не є ідеальною. Один бал із ста може відділити рівень знань студента від «добре» та «відмінно». Саме тому подвійну систему оцінювання (оцінювання за національною шкалою та відповідне значення за ECTS), яка існує у нашому університеті, я вважаю більш коректною.

Взагалі, не все так погано у принципах європейської інтеграції. Завдяки прийнятій системі «бакалавр-магістр» українські студенти мають можливість отримати вищу освіту у європейських університетах. Це великий прогрес, що провідні ВИШі визнають дипломи українських колег. Хоча і тут є свої труднощі. Випускники університетів України отримують дипломи державного зразка, на відміну від європейських, де зразком є диплом конкретного університету. Також у розумінні українців і європейців поняття ступенів бакалавр і магістр знаходяться на різних рівнях. Тільки тридцять відсотків європейських бакалаврів продовжують здобувати наступну ступінь. В Україні рівень бакалавра і досі сприймається як не закінчена вища освіта.

Підсумовуючи усе, що було сказано до цього, можна зробити наступні висновки. Болонський процес необхідний для Україні, якщо вона хоче бути справжньої європейською країною. Але до того моменту, доки ми не є членами ЄС, він повинен мати інший вид, відмінний від європейського. Проблеми освіти починаються ще у школі, і саме з відти треба починати реформи. Виховуючи в суспільстві думку, що здобуття ступеню бакалавра це є здобуття повноправної вищої освіти, ми зробимо крок на зустріч Європі. Також треба реформувати систему прийняття нових навчальних програм. Технічні спеціальності, які розвиваються з великою швидкістю, потребують постійного оновлення курсів. Треба робити це так, як це існує у Європі, коли викладач сам уповноважений корегувати матеріали курсу. Також треба ще зі школи привчати учнів до самостійної роботи, що потім в університетах буде сприйматися як звичайна річ. І головною проблемою я вважаю списування на іспитах. Доки немає суворого покарання за це явище в освіті, ми приречені на низький рівень знань. Також необхідний перехід у школах на стобальну систему оцінювання, тому що тоді студентам буде легше адаптуватися в університетах. Саме ці заходи, на мою думку, повинні покращити рівень вищої освіти в Україні і підготувати її до повної інтеграції в необхідний Болонський процес, що надасть змогу українцям отримувати однаковий рівень знань порівняно із провідними європейськими країнами.