Балицька І.М. - Евтаназія як проблема техногенного суспільства

Аннотация

Балицька І.М. Евтаназія як проблема техногенного суспільства

ХХ–ХХІ сторіччя характеризуються значним прогресом в багатьох сферах людської діяльності, який призвів до появи нових, незнаних до цього проблем, що торкнулися, не тільки техніки, а й соціальних відносин. Однією з таких проблем є евтаназія. Слід зазначити, що феномен цей є складним і крім, власне, медичного характеру, містить в собі правові, філософські та релігійні аспекти.

Незважаючи на велику кількість досліджень, дискусій і, як наслідок, добру інформаційну насиченість, уявлення про евтаназію не просунулося далі асоціацій з політикою Гітлера і злочинами нацизму, що значно ускладнює адекватність сприйняття даної проблеми суспільством.

При розгляді даної теми слід пам’ятати про дві особливі риси евтаназії. Перша–її одночасна спрямованість на окремо взяту людину і на все суспільство взагалі. За великим рахунком, обговорення евтаназії ще більше загострює конфлікт між індивідом та соціумом. Приклад такого конфлікту добре показано в стрічці «Море всередині», коли головний герой, прохаючи про евтаназію, говорить: «Хто каже про всіх? Я кажу тобі про себе і про свої страждання». Друга–складність сприйняття феномену через той дисонанс, майже оксюморон, що криється у самому слові евтаназія–euthanatos, що в перекладі з грецької означає «добра смерть», а смерть, зазвичай, у людини не асоціюється з добром. Зокрема, через таку дуальність значення і йде полеміка. Проте, не варто забувати, що будь–яке правило має свої виключення. І евтаназія насправді не є тим абсолютним злом, яким її уявляє велика кількість людей–чи то через нестачу знань, чи то через особисті переконання.

Часто в дискусіях про евтаназію головним аргументом виступає цінність людського життя. Дійсно, історичні події (наприклад, війни), технічний прогрес, суспільно–політичні реалії, де в чому знецінюють людину, проте, тотальної втрати нею статусу найвищої цінності не відбувається. Поняття цінності людського життя трансформується згідно з викликами сучасності і людина своєю діяльністю розширює горизонти своєї свободи. Що, власне, породжує зміну кута зору, зокрема і на право людини розпоряджатися своїм життям за власним розсудом. В тому числі, обирати, як з цього життя піти. Проте, думка Церкви, як традиційного інституту, не настількі швидко пристосовується до змін у суспільній свідомості, що не сприяє, а іноді навіть заважає веденню конструктивного діалогу.

Зважаючи на високий рівень розвитку технологій, супротивники евтаназії вказують на можливості сучасної медицини, яка, навіть в дуже складних випадках, здатна забезпечити підтримку життя хворого протягом досить довгого часу. Але мало хто задається питанням–чи потрібна хворому ця підтримка. По–перше, хворий може бути не готовим зустріти той стан, який чекає на нього при подальшому розвитку хвороби, у зв’ язку з чим постає проблема якості життя, як складової частини його цінності. По–друге, людині за своєю природою властиво уникати болю, а у випадку тяжкої невиліковної хвороби, вона просто приречена терпіти біль, не маючи права вибору. По–третє, людина не тільки не може продовжувати жити, з нетерпінням очікуючи кінця свого шляху, але ще й починає боятися втратити свою особистість, забути те, ким є, перестати впізнавати своїх близьких, втратити дорогі спогади з минулого, що може бути страшніше, ніж біль. Таким чином, життя хворого перетворюється на суцільне страждання. Дуже доречним тут буде вислів Фрідріха Ніцше: «Намагайтеся, щоб закінчилося життя, яке є лише стражданням!» [1, с. 38]. В таких випадках смерть через евтаназію може розглядатися як благо, або навіть щастя для умираючого. Більш того, не зважаючи на засудження Церкви, евтаназія, може вважатися проявом любові до ближнього, до якої закликав нас Ісус Христос.

Питання евтаназії нерозривно пов’ язане з правовою сферою, як на рівні закону, так і на рівні оперування категоріями «право на життя», «право на смерть», «право на гідну смерть» та ін. Не можна не звернути увагу на те, що суспільство за допомогою законів фактично забрало у людини її невід’ ємне право розпоряджатися власним життям. І це право необхідно повернути. Фрідріх Ніцше влучно висловився з цього приводу: «Існує право, за яким ми можемо відібрати у людини життя, але немає права, за яким ми могли б відібрати у неї смерть»[2, c. 285].

Супротивники евтаназії також можуть вказати на можливі зловживання відносно хворого, наприклад, отримання згоди на евтаназію нечесним шляхом. Безсумнівно, для офіційного дозволу на проведення евтаназії потрібна міцна законодавча база, а також процедура, яка гарантуватиме відсутність (або зведе до мінімуму вірогідність) зловживань. Одним зі шляхів рішення проблеми є включення в пакет медичного страхування пункту про згоду чи незгоду на евтаназію в разі невиліковного захворювання та затвердження списку таких захворювань.

В будь–якому разі, не зважаючи на соціальні, правові, релігійні переконання проблему евтаназії не можна замовчувати та ігнорувати. Перед суспільством стоїть складний, але необхідний вибір, який, безумовно, змінить долю всього людства і кожної людини окремо. Хочеться вірити, що накраще. І завершити хотілося б словами Артура Шопенгауера: «Єдиною гідною метою є приємний та безболісний кінець: кінець не від хвороб, не вмирання, а безболісна смерть, без боротьби за життя, без агонії, навіть без «збліднення» [3, c.183].

Список використаної літератури

1. Ницше Ф. Так говорил Заратустра; К генеалогии морали; Рождение трагедии или Эллинство и пессимизм: Сборник.–Мн.: ООО «Попурри», 1997.–624 с
2. Ницше Ф. Человеческое, слишком человеческое. Соч. в 2 т.–М.: Мысль, 1990. – Т.1. 829 с.
3. Шопенгауэр А. Избранные произведения. М.: Просвещение, 1992.–645 с.