Автор: А.С. Берестовая
Ключевые слова: мультикультурализм, культура, религия, глобализация, современность.
Источник: Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: МЕЖІ МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ В ПОСТСЕКУЛЯРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ. Матеріали ХХІХ Міжнародної науково-практичної конференції (Донецьк, 20 травня 2011 року). - Донецьк: : ІПШІ "Наука і освіта", 2011.
В работе подвергается сомнению тезис мультикультурной внутренней и внешней политики. Приводятся аргументы против этого тезиса, и причины появления таких мыслей. Делается попытка определить термин «мультикультурализм»
Мультикультуралізм передбачає мирне співжиття і співпрацю в одному суспільстві людей, представників різних культур. При "класичному" мультикультуралізмі етнічно-національні меншини мають можливість проявляти свої національні особливості не тільки у себе вдома, але і на вулиці, і в громадському житті, створюючи відповідні суспільні об'єднання, не приховуючи свої релігійні вірування і тд. Мультикультурні суспільства насправді існували протягом всієї людської історії: це і стародавній Рим і мусульмансько-православний Константинополь, Золота Орда до офіційного прийняття ісламу та ін.
Іммігранти, що населяють великі міста індустріально-розвинених країн, утворюють особливі етнічні та культурні групи, або "меншості". Однак суперечності між іммігрантами та місцевими жителями далеко не є за своїм змістом "етнічними" або "культурними". Це перш за все протиріччя соціального характеру, пов'язані із боротьбою за робочі місця, за гідне і прийнятне за ціною житло, за доступ до освіти і т.д. Насправді найчастіше сам дискурс відмінності виступає як джерело відмінності. Чим більш активно в громадських дискусіях обговорюється тема культурної «інаковості», цивілізаційної (не) сумісності, "зіткнення" (або "діалогу") цивілізацій, тим глибше учасники цих дискусій починають вірити в визначальну роль "культурних" факторів власної поведінки. Їх соціальна поведінка справді починає будуватися так, як якщо б його домінантою була культурна (або етнічна) приналежність.
Зараз звучать гасла про провал політики мультикультуралізму і недосконалість її методології впровадження. Мультикультуралізм у Німеччині не міг провалитися, тому що ніхто й не намагався його «прищепити». Турецьких гастарбайтерів і інших іммігрантів ніколи не хотіли бачити майбутніми громадянами, вони були потрібні лише як тимчасова робоча сила. У Франції апатичне ставлення до культурного різноманіття теж не вселяє оптимізм. Апатія різко може перерости в активне неприйняття і сліпе розпалювання міжкультуного конфлікту (як у 2005 році «Війна передмість» у Франції) не через непрацездатність мультикультуралізму, а скоріше через нерозуміння того, що з себе він представляє. У Росії Патріарх Кирил наголошуючи, що мультикультуралізм віджив своє, говорить, що так і не вийшло сформувати «плавильный котел» культур, хоча насправді це йде не тільки у розріз, а й навіть протиставляється самому мультикультуралізму. А якщо взяти Америку, як її називають останній оплот мультикультуралізму, чи варто вважати щирим прояв якогось релігійного конфлікту або несумісності в діях пастора Террі Джонса, коли після того, як в перший раз він все таки не наважився спалити Коран, він зажадав у Бреда Бенсона автомобіль, який той йому обіцяв у випадку не спалювання?
Навпаки, якщо критика мультикультуралізму стає для домінуючих, або «центральних» в даному суспільстві груп, для більшості способом заперечення різноманіття і культурної свободи меншин, а значить, усвідомлено чи ні, способом збереження існуючого положення цих груп, мультикультуралізм слід захищати.
Отже, у ряді країн Європи була невдала спроба впровадження не скільки політики мультикультуралізму, а інтеграції та асиміляції культур, що маскувалися під цією назвою. Мультикультуралізм, ввібравши в себе всі кращі принципи демократії та плюралізму, як світоглядна установка не міг провалитися. Проблема більше полягає в тому, що не вироблені методи впровадження, а так само свідомість того ж європоцентризму не готова прийняти у себе цю установку.