Рекреація у перекладі з латини означає "відновлення", "відтворення". У науковому обігу це слово значно звузило свою первісну семантику і тепер уживається як синонім відпочинку, відновлення життєвих сил і працездатності людини, забезпечення її оздоровчих, пізнавальних, культурно-розважальних потреб. Відповідно до цього, ст. 50 Земельного кодексу визначає землі рекреаційного призначення як землі, використовувані для організації відпочинку населення, туризму і проведення спортивних заходів. Україна має величезний рекреаційний потенціал: загальна площа природних рекреаційних ландшафтів нашої країни складає 9,4 млн. га (15,5 % території країни), а їхня одночасна рекреаційна ємність – майже 50 млн. чоловік. Разом з тим, площа земель рекреаційного призначення складає лише 106,9 тис. га, що становить 0,18 % земельного фонду України. Україна має розвинуту мережу санаторно-курортних закладів і закладів відпочинку. У 2005 році їх налічувалося 3245, де було оздоровлено понад 3,3 млн. осіб[1]. Територією України протікає понад 70000 рік. На теренах нашої країни нараховується понад 3000 природних озер і 22000 штучних водойм. Теплі Чорне й Азовське моря, унікальні гірські комплекси Карпат і Криму, лісові масиви Полісся, сприятливий клімат – усе це створює передумови для розвитку рекреаційної діяльності. 2008 рік оголошено Роком туризму і курортів згідно з Указом Президента України „Про заходи щодо розвитку туризму і курортів в Україні” № 136/2007 від 21 лютого 2007 року. У зв’язку з цим передбачається збільшення площ земель рекреаційного призначення. Особлива увага на урядовому рівні приділяється охороні земель рекреаційного призначення морського узбережжя Автономної Республіки Крим і Одеської області, задля чого планується проведення інвентаризації земель, встановлення меж земельних ділянок рекреаційного призначення, збільшення їхньої площі[2]. Визначення земель рекреаційного призначення, наведене у ст. 50 Земельного кодексу, є недосконалим, адже використовуватись для організації відпочинку населення, туризму і проведення спортивних заходів можуть землі будь-якої категорії, що, проте, не означає їх належність до земель рекреаційного призначення. Так, землі сільськогосподарського призначення можуть використовуватися для організації сільського туризму; на землях житлової та громадської забудови можуть розміщуватися стадіони, спортивні комплекси, діснейленди, лунапарки, театри, музеї та інші рекреаційні об’єкти; землі природно-заповідного фонду і землі оздоровчого призначення можуть використовуватися в рекреаційних цілях (ст. 9 Закону „Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 року, ст. 1 Закону „Про курорти” від 5 жовтня 2000 року); землі історико-культурного призначення можуть використовуватися для туристичних потреб (ст. 25 Закону України „Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 року); землі лісогосподарського призначення також можуть використовуватися для рекреаційних потреб: ст. 39 Лісового кодексу України у редакції від 8 лютого 2006 року передбачає таку категорію лісів як рекреаційно-оздоровчі ліси, що виконують переважно рекреаційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції, а ст. 74 Лісового кодексу регулює використання лісів для рекреаційних потреб; частина четверта ст. 59 Земельного кодексу і ст. 64 Водного кодексу України від 6 червня 1995 року передбачають використання земель водного фонду для рекреації тощо.
У зв’язку із зазначеним, законодавство породжує проблему розмежування земель рекреаційного призначення й інших категорій земель. Для розв’язання цієї проблеми необхідно розглядати ст. 50 Земельного кодексу у комплексі зі ст. 51 та іншими нормами земельного законодавства. Ст. 51 Земельного кодексу визначає склад земель рекреаційного призначення – до цих земель відносяться: земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень населених пунктів, учбово-туристичних і екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури й спорту, туристичних баз, кемпінґів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих і спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації. Необхідно звернути увагу на те, що у ст. 51 не наводиться вичерпного переліку земель рекреаційного призначення: до них можуть відноситися й інші землі: використовувані для туристичних походів і подорожей, спорту і відпочинку, огляду мальовничих ландшафтів та історичних пам'яток, для спостереження за сезонними явищами у природі, землі для стаціонарного розміщення лунапарків, ігрових і розважальних центрів тощо. Разом з тим, наявність об’єкту, переліченого у ст. 51 Земельного кодексу, на певній земельній ділянці ще не означає належність цієї земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення. Ст. 51 вступає у конкуренцію з іншими статтями Земельного кодексу, які передбачають віднесення земельних ділянок, на яких розміщені зазначені об’єкти, до земель інших категорій. Так, ст. 38 Земельного кодексу передбачає віднесення до земель житлової та громадської забудови земельних ділянок у межах населених пунктів, які використовуються для розміщення громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування. Під таке визначення підпадають всі об’єкти, перелічені у ст. 51 Земельного кодексу, якщо вони розміщені у межах населених пунктів. Доречі, такої самої позиції притримується і Держкомзем: у своєму листі „Стосовно трактування терміну „використання земель не за цільовим призначенням”” № 14-17-7/9942 від 27 грудня 2006 року він розтлумачив, що земельні ділянки для будівництва спортивних або розважальних комплексів можуть належати до земель житлової та громадської забудови. І це при тому, що відповідно до ст. 51 Земельного кодексу такі земельні ділянки мають належати до земель рекреаційного призначення! Той самий будинок разом з господарськими спорудами за тим самим проектом можна збудувати на землях сільськогосподарського призначення, наданих для садівництва згідно зі ст. 35 Земельного кодексу (садовий будиночок), на землях житлової та громадської забудови для будівництва і обслуговування житлового будинку згідно зі ст. 40 Земельного кодексу, і на землях рекреаційного призначення для дачного будівництва згідно зі ст. 51 Земельного кодексу. Подібним чином, ст. 43 Земельного кодексу до земель природно-заповідного фонду відносить ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу рекреаційну цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Ст. 18 Закону „Про природно-заповідний фонд України” передбачає розміщення об’єктів рекреації у межах зони антропогенних ландшафтів біосферних заповідників, а ст. 21 зазначеного Закону передбачає розміщення у рекреаційних зонах національних природних парків туристичних маршрутів і екологічних стежок, готелів, мотелів, кемпінгів та інших об’єктів, перелічених у ст. 51 Земельного кодексу. На думку деяких вчених, у такому разі виникає подвійне цільове призначення і такі землі одночасно є землями природоохоронного та рекреаційного призначення[3]. З таким висновком погодитися не можна, адже земельне законодавство не передбачає можливості подвійного цільового призначення земельної ділянки. Ст. 19 Земельного кодексу передбачає поділ земель на категорії за основним цільовим призначенням, при чому категорії земель мають різний правовий режим: віднесення земельної ділянки до однієї з категорій виключає можливість поширення на неї правового режиму іншої категорії. Наприклад, парки у межах населених пунктів можуть належати до земель житлової і громадської забудови (цей правовий режим допускає житлове будівництво на території парку), до земель рекреаційного призначення (цей правовий режим не допускає житлового будівництва, але допускає будівництво на території парку рекреаційних об’єктів, наприклад, стадіону), а якщо вони оголошені парком – пам’яткою садово-паркового мистецтва – до земель природно-заповідного фонду. В останньому випадку неможливо використати територію парку для будівництва стадіону чи житлового будинку. Якби земельна ділянка парку одночасно належала до земель природно-заповідного фонду і рекреаційного призначення, то це породило б правову колізію між правовим режимом земель рекреаційного призначення, який допускає будівництво рекреаційних об’єктів, і правовим режимом природно-заповідного фонду, який цього не допускає. Тому Закон „Про природно-заповідний фонд України” передбачає вилучення земельних ділянок і надання їх для створення об’єктів природно-заповідного фонду, тобто переведення їх до категорії земель природно-заповідного фонду, чим виключається можливість колізії із правовим режимом земель рекреаційного призначення. Закон „Про курорти” передбачає обов’язкове розміщення на землях оздоровчого призначення курортів необхідної інфраструктури для обслуговування відпочиваючих. Це може включати в себе розміщення чи будівництво всіх тих об’єктів, що перелічені у ст. 51 Земельного кодексу. Разом з тим, Закон „Про курорти” передбачає надання земельних ділянок для створення курортів, тобто переведення їх до категорії земель оздоровчого призначення. У такий спосіб виключається можливість колізії із правовим режимом земель рекреаційного призначення, адже правовий режим земель оздоровчого призначення має пріоритет в силу ст. 47 Земельного кодексу і законодавства про курорти. Щодо розмежування правових режимів земель рекреаційного й історико-культурного призначення, то аналіз законодавства показує: щойно той чи інший об'єкт віднесено до пам’яток культурної спадщини і включено до державного реєстру відповідно до Закону "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 року, землі, на яких розташований даний об'єкт, підлягають переведенню до категорії земель історико-культурного призначення відповідно до ст. 34 зазначеного Закону. Таким чином, незважаючи на те, що історико-культурні об'єкти найчастіше є об'єктами туризму і рекреації, землі, на яких вони розташовані, мають особливий правовий режим, який передбачає охорону цих об'єктів. Співвідношення земель рекреаційного призначення і земель лісогосподарського призначення також становить науковий інтерес. Лісовий кодекс України у ст. 1 рекреаційну функцію лісу визнає однією з переважних. Створення на землях лісогосподарського призначення екологічних стежок, маркованих трас тощо не потребує їх переведення до категорії земель рекреаційного призначення. З іншого боку, згідно зі ст. 51 Земельного кодексу, ліси зелених зон і ліси населених пунктів розташовані на землях рекреаційного призначення. Разом з тим, згідно з Порядком поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 733 від 16 травня 2007 року, віднесення лісів до категорії рекреаційно-оздоровчих і утворення зелених зон здійснюється Державним комітетом лісового господарства України. Цей орган не має права змінювати цільове призначення земельної ділянки. Ст. 20 Земельного кодексу відносить зміну цільового призначення земельних ділянок до повноважень відповідних органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування. Тому утворення зеленої зони навколо населених пунктів, чи віднесення лісів населених пунктів до категорії рекреаційно-оздоровчих не означає переведення відповідної земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення. Таким чином, ліси зелених зон і ліси населених пунктів можуть розміщуватися на землях лісогосподарського, а не рекреаційного призначення. Цікавою видається і проблема розмежування правових режимів земель рекреаційного призначення і земель водного фонду. Відповідно до ст. 58 Земельного кодексу, до земель водного фонду належать землі, зайняті водними об’єктами, островами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів. Разом з тим, яхт-клуби, будинки відпочинку, пансіонати, турбази, кемпінги, дитячі табори, дачні ділянки та інші об’єкти, перелічені у ст. 51 Земельного кодексу, доволі часто розміщуються поблизу водних об’єктів. Пункт „г” частини другої ст. 61 Земельного кодексу і пункт 4 частини другої ст. 89 Водного кодексу забороняє будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах. Отже, встановлення прибережної захисної смуги і переведення земельної ділянки до категорії земель водного фонду виключає можливість будівництва на ній рекреаційних об’єктів, однак, якщо земельну ділянку, на якій розміщено водний об’єкт, перевести у категорію земель рекреаційного призначення – тоді будівництво рекреаційних об’єктів стане можливим. Таким чином, законодавство допускає створення чи будівництво об’єктів, перелічених у ст. 51 Земельного кодексу, не тільки на землях рекреаційного призначення, але й на землях інших категорій. При цьому, землі рекреаційного призначення не мають пріоритету перед жодною іншою категорією земель, у той час як у деяких випадках інші категорії земель мають пріоритет перед землями рекреаційного призначення для визначення правового режиму земель, на яких розміщені об’єкти, перелічені у ст. 51 Земельного кодексу. У разі, якщо земельне законодавство допускає віднесення земельної ділянки до кількох різних категорій земель – має місце конкуренція цільового призначення земельної ділянки. У цьому випадку, згідно зі ст. 20 Земельного кодексу, відповідний орган має визначити основне цільове призначення відповідної земельної ділянки і віднести її до тієї чи іншої категорії. При цьому враховується клопотання особи, якій земельна ділянка відводиться.
Правовий режим земель рекреаційного призначення не може виникати „автоматично” внаслідок утворення чи розміщення певних об’єктів. Він може виникнути тільки на підставі рішень відповідних органів і відповідної землевпорядної документації. Відповідно до пункту „в” ст. 183 і пункту „г” ст. 184 Земельного кодексу, встановлення меж земельних ділянок рекреаційного призначення здійснюється у ході землеустрою. Згідно з пунктом „д” ст. 6 Закону України „Про землеустрій” від 22 травня 2003 року, встановлення режиму рекреаційного призначення є однією з засад землеустрою. Тобто правовий режим земель рекреаційного призначення має обов’язково встановлюватися у ході землеустрою. Відсутність належним чином затвердженого проекту землеустрою – означає неможливість поширення на відповідну земельну ділянку правового режиму земель рекреаційного призначення. Це може бути проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а може – проект землеустрою щодо організації і встановлення меж територій рекреаційного призначення. З урахуванням вищевикладеного, землі рекреаційного призначення можна визначити як землі, надані для потреб відпочинку населення, спортивної і туристичної діяльності. Це землі, що мають рекреаційну якість, тобто є придатними для задоволення рекреаційних потреб. Така придатність може обумовлюватися природними властивостями земель (певними екологічними характеристиками, сприятливими для відпочинку і оздоровлення громадян), розташуванням їх у мальовничій місцевості: урочищах, ландшафтах тощо, відсутністю чинників, що можуть негативно впливати на здоров’я людей (у тому числі розташованих неподалік промислових об’єктів). Рекреаційна якість може також обумовлюватися упорядкуванням території, будівництвом рекреаційних об’єктів (театрів, музеїв, готелів, ресторанів тощо). Відсутність чинників, що негативно впливають на здоров’я людей є законодавчою вимогою для земель рекреаційного призначення і перевіряється органами державної санітарно-епідеміологічної служби МОЗ при погодженні відповідних проектів землеустрою згідно з Методичними рекомендаціями „Обстеження та районування території за ступенем впливу антропогенних чинників на стан об’єктів довкілля з використанням цитогенетичних методів”, затвердженими наказом МОЗ України № 116 від 13 березня 2007 року . Придатність земель для рекреаційних потреб може також встановлюватися у ході природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель згідно зі ст. 26 Закону України „Про охорону земель” від 19 червня 2003 року. Проблемним видається питання про співвідношення земель рекреаційного призначення і рекреаційних зон. Аналіз законодавства України показує, що поняття рекреаційної зони ширше за поняття земель рекреаційного призначення: рекреаційні зони можуть утворюватися не тільки на землях рекреаційного призначення, але й на землях природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення, на землях водного фонду і на землях лісогосподарського призначення. Але переведення земель до категорії земель рекреаційного призначення обов'язково означає створення на цій земельній ділянці рекреаційної зони. Такий висновок випливає зі змісту ст. 63 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", відповідно до якої, рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму, а правовий режим цих зон визначається органами місцевого самоврядування. Позаяк землі рекреаційного призначення згідно з визначенням ст. 50 і 51 Земельного кодексу відповідають зазначеним вимогам, варто визнати, що на всі землі рекреаційного призначення поширюється правовий режим рекреаційних зон, встановлений екологічним законодавством. Відтак – землі рекреаційного призначення можна також визначити як землі, надані для утворення, використання й охорони рекреаційних зон.
Правовий режим земель рекреаційного призначення являє собою порядок поведінки суб'єктів правовідносин з приводу їх використання. Він установлюється крім земельного законодавства також і законодавством про рекреаційну діяльність. Останнє дістало істотний розвиток за роки незалежності України і охоплює: законодавство про рекреаційні зони; законодавство про туризм; законодавство про фізичну культуру і спорт; законодавство про музеї і музейну справу; законодавство про театри; законодавство про вільні економічні зони рекреаційного типу; лісове і водне законодавство в частині здійснення рекреаційної діяльності тощо. Правовий режим конкретної земельної ділянки рекреаційного призначення характеризується пірамідальним накладенням трьох складових: а) загальних вимог законодавства до всіх земель цієї категорії (загальний правовий режим земель рекреаційного призначення); в) спеціальних вимог законодавства для певного виду земель рекреаційного призначення (спеціальний правовий режим земель рекреаційного призначення); г) вимог, передбачених відповідним проектом землеустрою для конкретної земельної ділянки рекреаційного призначення. Землі рекреаційного призначення підлягають особливій охороні згідно зі ст. 162 Земельного кодексу. Генеральна схема планування території України передбачає охорону і невиснажливе використання земель рекреаційного призначення, включення їх до національної екологічної мережі України[4]. Закон України „Про екологічну мережу України” від 24 червня 2004 року передбачає можливість як включення існуючих земель рекреаційного призначення до екологічної мережі України згідно зі схемами формування екомережі, так і виявлення територій, що мають особливу рекреаційну цінність і планування переведення їх у категорію земель рекреаційного призначення згідно з відповідними схемами формування екомережі. При цьому мають враховуватися нормативи оптимального співвідношення земельних угідь згідно зі ст. 33 Закону „Про охорону земель”. Відповідно до частини шостої ст. 16 Закону „Про екологічну мережу України”, власники і користувачі земель рекреаційного призначення, включених до переліків територій та об’єктів екомережі, беруть на себе зобов’язання щодо збереження природних ресурсів, їх екологічно збалансованого та раціонального використання. Особливий правовий режим передбачається встановити для земель рекреаційного призначення прибережної зони Чорного й Азовського морів. Відповідно до Загальнодержавної програми охорони і відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, затвердженої Законом України від 22 березня 2001 року, передбачається розширення території земель рекреаційного призначення в прибережній зоні, створення кадастру природних рекреаційних ресурсів морського узбережжя, визначення нормативів рекреаційного навантаження на прибережну зону. У прибережній смузі передбачається також розвиток екологічного (зеленого) туризму, резервування земель для наступного переведення у категорію земель рекреаційного призначення. Цінність земель рекреаційного призначення у тому, що вони є придатними для відпочинку населення, на них відсутні чинники негативного впливу на здоров’я людини. Відтак – вони потребують особливої охорони шляхом заборони діяльності, що перешкоджає чи може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням або негативно впливає чи може вплинути на природний стан цих земель. Це загальне обмеження, передбачене ст. 52 Земельного кодексу. Перелік заборонених видів діяльності на землях рекреаційного призначення визначається законодавством.
Законодавство передбачає такі обмеження правового режиму земель рекреаційного призначення: - заборона зміни природного ландшафту – ст. 63 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»; - заборона скидання зворотних вод на землях рекреаційного призначення – п. 11 Правил охорони внутрішніх морських вод і територіального моря України від забруднення і засмічення, у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 431 від 29 березня 2002 року; - заборони та обмеження видів діяльності, що супроводжуються утворенням шуму – частина шоста ст. 24 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року; - обмеження в’їзду транспортних засобів на землі рекреаційного призначення – ст. 17 Закону України „Про охорону атмосферного повітря” у редакції від 21 червня 2001 року; - заборона несанкціонованого розміщення відходів на землях рекреаційного призначення – ст. 33 Закону України "Про відходи" від 5 березня 1998 року; - заборона проведення геологорозвідувальних робіт на землях рекреаційного призначення без попередньої обов’язкової екологічної експертизи – частина друга ст. 45 Закону України "Про нафту і газ" від 12 липня 2001 року; - встановлення більш суворих екологічних нормативів для земель рекреаційного призначення – ст. 6 Закону „Про охорону атмосферного повітря”, ст. 36 Водного кодексу; - заборона застосування задля удобрення земель рекреаційного призначення осадів стічних вод – ст. 39 Закону „Про охорону земель”; - обмеження вилучення земель рекреаційного призначення державної власності для інших потреб – ст. 149 Земельного кодексу передбачає, що таке вилучення має здійснюватися Кабінетом Міністрів України; - інші обмеження антропогенного впливу на землі рекреаційного призначення згідно з проектом землеустрою – ст. 50 Закону „Про охорону земель” (у тому числі встановлення нормативів рекреаційного навантаження).
Законодавство передбачає також обтяження (обов’язки вчиняти певні дії) щодо земель рекреаційного призначення. Так, ст. 18 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 року передбачає обов’язок утримувати землі рекреаційного призначення у належному санітарному стані. Це, зокрема, включає в себе проведення дезінфекційних заходів, недопущення розмноження комах і гризунів у великих кількостях. Проблемним питанням правового режиму земель рекреаційного призначення є визначення об’єктів, які можна будувати на землях рекреаційного призначення. Якщо йдеться про будівництво рекреаційних об’єктів – то вони можуть будуватися на землях рекреаційного призначення у будь-якій кількості: об’єкти, перелічені у ст. 51 Земельного кодексу, а також музеї, театри, кінотеатри, бібліотеки, діснейленди, лунапарки, дельфінарії тощо. Але чи можна будувати на землях рекреаційного призначення об’єкти, які не є рекреаційними, але можуть використовуватися для обслуговування відпочиваючих: крамниці, готелі, ресторани, стоянки автомобілів тощо? Вважаємо, що об’єкти обслуговування відпочиваючих, що не є рекреаційними об’єктами, можуть будуватися у складі рекреаційних зон, але у такий спосіб, щоб не порушити основне цільове призначення цієї категорії земель. Скажімо, якщо на землях рекреаційного призначення будується гіпермаркет, або великий готельний комплекс – це буде порушенням правового режиму земель рекреаційного призначення. Однак, розміщення на землях рекреаційного призначення крамничок, перукарень, адміністративних будівель тощо у такій кількості, що більше половини земельної ділянки все-таки використовується для розміщення рекреаційних об’єктів – не можна вважати порушенням правового режиму земель рекреаційного призначення. Деякі об’єкти взагалі в жодному разі не можна будувати на землях рекреаційного призначення: це ті об’єкти, які не є рекреаційними і не пов’язані з обслуговуванням відпочиваючих: житлові будинки, промислові об’єкти, будь-які об’єкти, що шкідливо впливають на екологічний стан земель рекреаційного призначення.
Окрім загальних приписів законодавства щодо використання та охорони земель рекреаційного призначення, правовий режим конкретної земельної ділянки рекреаційного призначення може визначатися спеціальним проектом землеустрою щодо організації і встановлення меж територій рекреаційного призначення згідно з п. „г” частини другої ст. 25 Закону України „Про землеустрій”. Такі проекти розробляються і затверджуються згідно зі ст. 47 Закону „Про землеустрій” і Порядком розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1094 від 25 серпня 2004 року. У проекті землеустрою визначається: - функціональна організація території рекреаційного призначення; - місце розташування і розміри земельних ділянок, їх власники та землекористувачі, у тому числі орендарі; - режим використання та охорони території рекреаційного призначення; - межі земельних ділянок, включених до складу територій рекреаційного призначення, щодо використання яких встановлено обмеження (обтяження), у розрізі землевласників та землекористувачів; - розмір охоронної зони земель рекреаційного призначення.
Встановлення охоронної зони земель рекреаційного призначення передбачає накладення певних обмежень і обтяжень на власників і користувачів сусідніх земельних ділянок, а тому має супроводжуватися відшкодуванням завданих їм збитків. Проекти організації та встановлення меж земельних ділянок рекреаційного призначення можуть передбачати функціональне зонування з виділенням: зони особливої охорони; пізнавальної зони; зони короткострокового відпочинку; зони обслуговування відвідувачів; зони господарського призначення; інші види зон, передбачені проектом землеустрою[5]. За характером використання землі рекреаційного призначення можуть бути моноваріантними (тільки для одного виду рекреаційної діяльності), поліваріантними (можуть по черзі використовуватися для декількох видів рекреаційної діяльності) і комплексними (можуть одночасно використовуватися для декількох видів рекреаційної діяльності). Проблема полягає у тому, що місцеві ради можуть приймати рішення про переведення земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення, виступати замовником розробки проектів землеустрою щодо організації і встановлення меж територій рекреаційного призначення, але пункт „ґ” частини другої ст. 67 Закону «Про землеустрій» передбачає фінансування розробки таких проектів за рахунок коштів Державного бюджету, а не місцевих бюджетів. Тому утворення рекреаційних зон може бути тривалим у часі: необхідно врахувати побажання місцевих рад у проекті закону про Державний бюджет України на відповідний рік, прийняти постанову Кабінету Міністрів України про порядок використання субвенції з Державного бюджету на утворення рекреаційних зон тощо. Використання земель рекреаційного призначення, відповідно до ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" буває загальним і спеціальним. Загальне використання цих земель, як правило, здійснюється відпочиваючими, котрі користуються землями рекреаційного призначення безкоштовно на умовах, установлених законодавством і власниками чи користувачами цих земель. При цьому, вони можуть оплачувати рекреаційні послуги, але не є суб'єктами плати за землю. Спеціальне використання земель рекреаційного призначення здійснюється на праві власності, оренди землі, постійного землекористування, сервітуту та інших правових підставах. Суб'єкти права спеціального використання земель рекреаційного призначення користуються правами на ці землі, а також зобов'язані вносити плату за використання цих земель відповідно до законодавства України. Ст. 52 Земельного кодексу передбачає, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній і приватній формах власності. Варто мати на увазі, що згідно з п. "а" ч. 3 ст. 83 Земельного кодексу землі рекреаційного призначення загального користування населених пунктів (площі, вулиці, проїзди, шляхи, парки, сквери, бульвари тощо) не можуть передаватися з комунальної у приватну власність. Це означає заборону приватизації зазначених земель, але вони можуть перебувати у приватній власності у тому разі, коли відповідні рекреаційні об'єкти створюються на землях приватної власності. Управління землями рекреаційного призначення має свою специфіку. Наприклад, щодо земель зелених зон і лісів населених пунктів управління у певних межах здійснює Державний комітет лісового господарства. Щодо земель, використовуваних для туризму, певну компетенцію має Державна служба туризму і курортів, що діє у складі Міністерства культури і туризму України[6]. Щодо земель, використовуваних для спортивної діяльності, управління може здійснюватися Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту[7]. Управління землями рекреаційного призначення у межах своєї компетенції здійснюють також адміністрації музеїв і вільних економічних зон. Певну специфіку має правове регулювання стягування плати за землі рекреаційного призначення. Ставка земельного податку за тимчасове користування землями рекреаційного призначення, згідно зі ст. 9 Закону України "Про плату за землю" встановлюється у розмірі 50 % від грошової оцінки площі ріллі по області. Разом з тим, відповідно до ст. 12 зазначеного Закону, від земельного податку звільняються вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, фізичної культури та спорту, які повністю утримуються за рахунок державного чи місцевих бюджетів. Не справляється плата за землі дитячих санаторно-курортних, фізкультурно-спортивних та оздоровчих закладів України. Земельний податок за земельні ділянки дачно-будівельних кооперативів, відповідно до ст. 7 цього Закону, стягується у розмірі 3 % від суми земельного податку, обчисленого для земель населених пунктів у порядку, передбаченому зазначеною статтею. Земельний податок за земельні ділянки рекреаційного призначення у межах населених пунктів, зайняті будівлями і спорудами не пов'язаними з рекреаційною діяльністю, стягується у 5-разовому розмірі звичайної ставки земельного податку населених пунктів. Ст. 9 Закону “Про плату за землю” встановлює ставку земельного податку лише для тимчасового рекреаційного землекористування. Ставка земельного податку для власників земель рекреаційного призначення законодавством не визначена, а тому можна зробити висновок, що власники земель рекреаційного призначення звільняються від сплати земельного податку за ці землі до того часу, поки не будуть внесені зміни до Закону "Про плату за землю".
Окремі види земель рекреаційного призначення мають спеціальний правовий режим, оскільки регулюються поряд із загальними нормами законодавства про землі рекреаційного призначення також і спеціальними нормами законодавства про ці види рекреаційних зон. Специфічні правові режими земель рекреаційного призначення встановлені для зелених зон і зелених насаджень населених пунктів, туристсько-оздоровчих об'єктів, дачних ділянок, земель вільних економічних зон туристсько-рекреаційного типу, земель, призначених для туристичної діяльності, земель, на яких розташовані об'єкти для проведення спортивних заходів, земель, на яких розташовані музеї, не віднесені до пам’яток культурної спадщини. Спеціальний правовий режим зелених зон навколо населених пунктів. Згідно з частиною другою ст. 59 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", правовий режим приміських і зелених зон визначають сільські, селищні, міські ради при розробці генеральних планів відповідних населених пунктів за погодженням з відповідними радами, на території яких створюються зелені і приміські зони. Проекти планування приміських і зелених зон підлягають обов'язковій державній екологічній експертизі. Зелена зона визначається ГОСТ 17.5.3.01-78 Охорона природи. Землі. Склад і розмір зелених зон міст як території за межами міста, зайняті лісами і лісопарками, що виконують захисні і санітарно-гігієнічні функції та є місцем відпочинку населення. Під приміською зоною звичайно мається на увазі територія, що служить резервом для подальшого розвитку міста, виконує переважно господарські функції. Важливим документом, що визначає правовий режим зелених зон, є Порядок поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 733 від 16 травня 2007 року. У ньому зазначаються нормативи утворення зелених зон навколо населених пунктів. Правовий режим використання земель зелених зон навколо населених пунктів регулюється також нормативно-технічними документами, що носять рекомендаційний характер[8]. Зелені зони поділяються на лісопаркову і лісогосподарську частини. До лісопаркової частини лісів зелених зон відносяться лісові ділянки з естетично цінними ландшафтами, призначені для масового відпочинку населення. Лісогосподарська частина передбачає режим господарства, спрямований на забезпечення захисних і регулюючих функцій лісу, розвиток лісогосподарського виробництва і створення резерву для розширення лісопаркової частини. Відповідно до частини другої ст. 74 Лісового кодексу, у лісах, що використовуються для відпочинку, лісокористувачі повинні здійснювати роботи щодо їх упорядкування. Пункт 49 Санітарних правил у лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 555 від 27 липня 1995 року, передбачає особливий режим санітарної охорони зелених зон. Правила відтворення лісів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 303 від 1 березня 2007 року, передбачають цільове вирощування лісів на території зелених зон. Санітарно-гігієнічні вимоги до розміщення зелених зон населених пунктів визначені у Державних санітарних правилах планування і забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 173 від 19 січня 1996 року. Зелені зони підлягають окремому обліку у державному лісовому і земельному кадастрах.
Проблемою утворення зелених зон є те, що вони розміщені за межами населених пунктів, але обслуговують інтереси населених пунктів. Тобто, зацікавленим в утворенні і опорядженні зеленої зони є орган місцевого самоврядування, але земельні ділянки, на яких розміщується зелена зона, не перебувають у його власності, тому необхідно розглядати це питання спільно з власниками відповідних земельних ділянок, які не є зацікавленими в утворенні зелених зон. Крім того, утворення зелених зон належить до компетенції Державного комітету лісового господарства України, а не місцевих рад, які є зацікавленими у цьому. Спеціальний правовий режим земель, зайнятих рекреаційно-оздоровчими об'єктами. Щодо створення будинків відпочинку, пансіонатів, туристичних баз, туристичних притулків, баз відпочинку й інших рекреаційно-оздоровчих об'єктів, діють Державні санітарні правила розміщення, облаштування й експлуатації оздоровчих закладів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України № 172 від 19 червня 1996 року. Межі зон відпочинку, функціональне зонування території таких об'єктів повинні відповідати вимогам містобудівних і гігієнічних нормативів[9]. На території зон відпочинку зазначеними санітарними правилами забороняється будівництво нових, розширення і реконструкція діючих виробничих та інших об'єктів, не пов'язаних з безпосереднім обслуговуванням відпочиваючих і населення. Наявні у межах зон відпочинку промислові підприємства й інші об'єкти, що справляють шкідливий вплив на довкілля, перешкоджають використанню земель рекреаційного призначення, підлягають виносу за межі зон відпочинку або перепрофілюванню. Вибір території для зон відпочинку здійснюється на підставі техніко-економічних обґрунтувань, комплексної оцінки природних рекреаційних ресурсів, з урахуванням нормативів екологічної безпеки вмісту шкідливих речовин у ґрунтах і ґрунтових водах. Самі рекреаційні об'єкти повинні плануватися і створюватися таким чином, щоб їхня діяльність не впливала негативно на природні рекреаційні ресурси. Санітарні правила передбачають такі функціональні зони рекреаційно-оздоровчих об'єктів: спальна, господарсько-службова, зона відпочинку, ігрова зона. Особливості правового режиму земельних ділянок дитячих таборів та баз відпочинку визначаються ДСанПіН 5.5.5.23-99 „Улаштування, утримання і організація режиму діяльності дитячих оздоровчих закладів”, затвердженими постановою Головного Державного санітарного лікаря України № 23 від 26 квітня 1999 року.
Спеціальний правовий режим земель дачних ділянок. Визначення цільового призначення земель як для дачного будівництва здійснюється за клопотанням зацікавлених осіб, яким відводяться відповідні земельні ділянки рекреаційного призначення. Норма безкоштовної приватизації земельних ділянок для дачного будівництва складає 0,1 га згідно зі ст. 121 Земельного кодексу. Земельні ділянки для дачного будівництва надаються в загальному порядку, встановленому розділом 4 Земельного кодексу. Забудова дачних ділянок здійснюється відповідно до містобудівних вимог. Варто мати на увазі, що Порядок користування землями водного фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 502 від 13 травня 1996 року, забороняє будівництво дач на землях водного фонду. Спеціальний правовий режим земель, використовуваних для туризму. Він визначений законодавством про туризм, зокрема – Законом України "Про туризм" у редакції від 18 листопада 2003 року. Під туризмом у Законі мається на увазі тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання для оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілей без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування. Права й обов'язки суб'єктів туристичної діяльності у зв'язку з використанням земель рекреаційного призначення визначені Законом "Про туризм". Особи, що надають туристичні послуги, зобов’язані забезпечувати належне облаштування трас походів, прогулянок, екскурсій тощо на землях рекреаційного призначення, здійснювати заходи щодо охорони земель рекреаційного призначення від забруднення та засмічення внаслідок туристичної діяльності. В обов'язки туристів входить дотримання правового режиму земель рекреаційного призначення, зокрема, виконання вимог щодо запобігання їх забрудненню та засміченню. Правовий режим земель рекреаційного призначення, використовуваних для туристичної діяльності, передбачає комплекс заходів для забезпечення безпеки туристів. Спеціальний правовий режим використання земель, на яких здійснюється спортивна діяльність. Встановлений законодавством України про фізичну культуру і спорт. Ст. 1 Закону України "Про фізичну культуру і спорт" від 24 грудня 1993 року визначає фізичну культуру як складову частину загальної культури суспільства, спрямовану на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини для гармонійного формування її особистості. Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою цариною виявлення й уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічній, інтелектуальній та іншій підготовці шляхом змагальної діяльності. Ст. 40 зазначеного Закону встановлює, що земельні ділянки, на яких розташовані фізкультурно-оздоровчі і спортивні споруди, належать до земель рекреаційного призначення. Землі рекреаційного призначення, що використовуються для спортивної діяльності, повинні мати належну матеріально-технічну базу, що включає необхідний спортивний реманент і споруди. Нормативи мінімальної забезпеченості основними фізкультурно-оздоровчими і спортивними спорудами земель рекреаційного призначення визначаються Міністерством регіонального розвитку та будівництва України й Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту. Будівництво у житлових районах спортивних споруд здійснюється за рахунок коштів, спрямованих на житлове будівництво і коштів організацій – забудовників житла. Будівництво спортивних споруд на землях рекреаційного призначення у сільській місцевості здійснюється за спеціальними нормативами за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів. Ст. 29 Закону забороняється перепрофілювання і ліквідація фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд на землях рекреаційного призначення без будівництва рівноцінних споруд. Органи виконавчий влади і місцевого самоврядування здійснюють контроль за використанням спортивних об'єктів на землях рекреаційного призначення. Ст. 37 Закону встановлює, що власники фізкультурно-оздоровчих і спортивних об'єктів на землях рекреаційного призначення зобов'язані забезпечувати їх безпечний для людей і природних рекреаційних ресурсів стан. Адміністрація фізкультурно-оздоровчих споруд і організатори спортивних заходів несуть відповідальність за організацію спортивних заходів на землях рекреаційного призначення, обладнання земель рекреаційного призначення відповідно до чинних санітарних, екологічних, містобудівних та інших вимог. Такі вимоги, зокрема, затверджені Кабінетом Міністрів України[10]. Експлуатація небезпечного для людей і рекреаційних ресурсів спортивного устаткування на землях рекреаційного призначення забороняється. Спортивне устаткування, обладнання і спорядження, а також спортивні споруди повинні відповідати чинним стандартам міжнародних чи національної спортивної федерацій, затвердженими відповідними міжнародними організаціями або Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Таким чином, можна зробити висновок, що спеціальний правовий режим земель рекреаційного призначення, використовуваних для спортивної діяльності, крім вимог до організації необхідної рекреаційної інфраструктури і забезпечення охорони рекреаційних ресурсів, передбачає також вимоги до забезпечення безпечного використання спортивних споруд на цих землях. Спеціальний правовий режим земель, на яких розташовані музеї. Визначається спеціальним законодавством про музеї і музейну справу. Відповідно до Закону "Про музеї і музейну справу" від 29 червня 1995 року, музеї – це культурно-освітні і науково-дослідні установи, призначені для вивчення, збереження і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до національної і світової історико-культурної спадщини. За своїм профілем музеї поділяються на: історичні, археологічні, краєзнавчі, літературні, етнографічні, мистецтвознавчі, технічні, галузеві тощо. Музеї, що містять об'єкти культурної спадщини, розташовуються на землях історико-культурного призначення. Інші музеї розташовуються на землях рекреаційного призначення (крім музеїв на землях природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення, музеїв, розташованих на території підприємств, установ, організацій, у квартирах громадян). Згідно ст. 11 Закону "Про музеї і музейну справу", на територіях музеїв забороняється діяльність, що суперечить їх функціональному призначенню, а також така, що може негативно вплинути на збереження музейних зібрань, а також інша діяльність не сумісна з діяльністю музею. На землях рекреаційного призначення, на яких розташовані музеї, повинна бути створена необхідна для їхнього функціонування інфраструктура, а також забезпечений доступ до музейних експонатів різних категорій громадян (включаючи дітей, інвалідів, літніх громадян). Правовий режим земель музеїв може передбачати функціональне зонування з виділенням таких зон: - заповідна – для збереження особливо цінних музейних експонатів; - експозиційна – для сталого демонстрування музейних експонатів, які використовуються для культурно-пізнавальних цілей; - наукова – для проведення науково-дослідних робіт; - рекреаційна – для відпочинку й обслуговування відвідувачів; - господарська – для розміщення допоміжних господарських об’єктів. Усі цінні експонати музеїв України, не залежно від форм власності, у яких вони перебувають, складають музейний фонд України. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що правовий режим земель музеїв передбачає охорону й організацію вільного доступу відвідувачів до музейних експонатів.
Землі рекреаційного призначення у межах населених пунктів можуть перебувати під рекреаційними зонами, що утворюються відповідно до генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, рішень органів місцевого самоврядування. Це землі міських лісів, парків, лісопарків, бульварів, скверів, сади житлових районів, мікрорайонів, набережні, спортивні комплекси, стадіони, басейни, соціально-культурні і природні об'єкти тощо. Особливості правового режиму земель рекреаційного призначення у межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог до організації території земель рекреаційного призначення, компетенції органів місцевого самоврядування у галузі використання цих земель, взаємозв'язку даного правового режиму з правовим режимом земель житлової і громадської забудови. Концепція сталого розвитку населених пунктів, затверджена постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року, передбачає проведення інвентаризації рекреаційного фонду України з визначенням його частини, що підлягає сертифікації відповідно до міжнародних вимог, яка може використовуватися для вітчизняного і закордонного туризму, у тому числі сільського. Концепцією також передбачається визначення правового режиму земель рекреаційного призначення населених пунктів, забезпечення їхньої охорони при плануванні і забудові територій. Містобудівне законодавство визначає основи забезпечення створення рекреаційних зон і визначення правового режиму земель рекреаційного призначення у населених пунктах. У цій галузі діють Закони України "Про основи містобудування" від 16 листопада 1992 року, "Про планування і забудову територій" від 20 квітня 2000 року, "Про генеральну схему планування території України" від 7 лютого 2002 року тощо. Ст. 3 Закону "Про основи містобудування" і ст. 2 Закону "Про планування і забудову територій" передбачають функціональне зонування території населених пунктів. Серед функціональних зон населених пунктів виділяються рекреаційні зони, що, зазвичай, розташовані на землях рекреаційного призначення. Важливим містобудівним документом є генеральний план населеного пункту. Цей документ установлює межі рекреаційних зон, а також режим земель рекреаційного призначення у межах населених пунктів. Для окремих мікрорайонів (кварталів) чи їхніх частин може розроблятися проект розподілу території, що визначає межі земель рекреаційного призначення у межах цих територій. Віднесення територій до рекреаційного призначення генеральним планом населеного пункту, однак, не означає переведення відповідних земель до категорії рекреаційного призначення – це може бути здійснено на підставі землевпорядної документації, затвердженої у встановленому порядку. Важливим землевпорядним і містобудівним документом є також план земельно-господарського устрою населеного пункту. Відповідно до Порядку складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 79 від 22 лютого 2008 року, план земельно-господарського устрою населеного пункту затверджується місцевою радою. План земельно-господарського устрою населеного пункту визначає межі земель рекреаційного призначення і встановлює основи їхнього правового режиму. Відповідно до містобудівного законодавства основний тягар заходів щодо забезпечення правового режиму земель рекреаційного призначення лежить на органах місцевого самоврядування, які й повинні здійснювати планування розвитку рекреаційних зон, визначати і забезпечувати їх правовий режим. Забезпечення санітарно-гігієнічних, екологічних, архітектурних і містобудівних вимог до організації земель рекреаційного призначення у межах населених пунктів регулюється Законом України „Про благоустрій населених пунктів” від 6 вересня 2005 року і Державними санітарними правилами планування і забудови населених пунктів, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров’я України № 173 від 19 червня 1996 року. Санітарні правила, зокрема, передбачають рівномірне і безперервне озеленення території рекреаційних зон. Такі зони розміщуються якнайдалі від промислових та інших об'єктів, що негативно впливають на природні рекреаційні ресурси. Вимоги до забезпечення необхідної інфраструктури рекреаційних зон також визначені Санітарними правилами. Проекти створення рекреаційних зон підлягають обов'язковій державній санітарно-епідеміологічній та екологічній експертизі. Землі рекреаційного призначення населених пунктів крім державного земельного кадастру, підлягають обліку також у містобудівному кадастрі населених пунктів[11]. Зелені насадження земель рекреаційного призначення у межах міст і селищ міського типу підлягають технічній інвентаризації відповідно до Інструкції з інвентаризації зелених насаджень у населених пунктах України, затвердженої наказом Держкомархітектури України № 226 від 24 грудня 2001 року. У ході технічної інвентаризації передбачається не тільки облік кількості зелених насаджень, але і визначення їхнього якісного стану для вживання заходів з упорядкування території земель рекреаційного призначення та їх реєстрації згідно з вимогами Закону України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1 липня 2004 року. Нормативним актом, що визначає правовий режим зелених насаджень на землях рекреаційного призначення у населених пунктах, є Правила утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджені наказом Мінбудархітекутри України № 105 від 10 квітня 2006 року. Відповідальність за підтримання у належному стані зелених насаджень на землях рекреаційного призначення покладена на власників цих земель. За функціональними ознаками міські зелені насадження поділяються на три групи: а) загального користування – міські і районні парки, парки культури і відпочинку, сади житлових районів і груп житлових будинків, сквери, бульвари, набережні, лісопарки, лугопарки, гідропарки тощо; б) обмеженого використання – насадження на територіях громадських і житлових будівель, спортивних споруд тощо; в) спеціального призначення – насадження вздовж вулиць, охоронні насадження, пришляхові насадження у межах населених пунктів. На землях рекреаційного призначення, як правило, розташовуються насадження загального користування – озеленені упорядковані території, призначені для відпочинку населення, з вільним доступом. До них відносяться: парк, сквер, бульвар, набережна, лісопарк, лугопарк, гідропарк.
Правовий режим земель рекреаційного призначення вільних економічних зон (далі – ВЕЗ) визначається крім загального законодавства про ці землі, також і спеціальним законодавством про ВЕЗ. Програмою розвитку в Україні спеціальних (вільних) економічних зон і територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності на період до 2010 року, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України № 1756 від 24 вересня 1999 року передбачається створення туристсько-рекреаційних зон і встановлюються загальні вимоги до їх правового режиму. Ці зони повинні мати унікальний рекреаційний потенціал, розвинуту мережу комунікацій, матеріально-технічну базу для рекреаційної діяльності, достатню кількість об'єктів соціальної інфраструктури. Загальні засади створення ВЕЗ визначені у Законі України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 року. Згідно ст. 1 цього Закону, ВЕЗ являє собою частину території України, на якій встановлюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності і порядок застосування та дії законодавства України. На території ВЕЗ встановлюються податкові, митні, валютно-фінансові пільги, спрямовані на розвиток визначеного пріоритетного виду діяльності (наприклад, рекреаційної). Правовий режим кожної окремої ВЕЗ встановлюється спеціальним законом, прийнятим Верховною Радою України. Серед видів ВЕЗ, що можуть створюватися в Україні, ст. 3 Закону визначає туристсько-рекреаційні. Специфікою управління рекреаційними землями ВЕЗ є те, що повноваження у цій галузі має орган господарського розвитку і управління ВЕЗ, що утворюється за участю суб'єктів ВЕЗ. Згідно зі ст. 11 зазначеного Закону, до виняткової компетенції органу господарського розвитку і управління ВЕЗ відноситься: визначення перспективних напрямків розвитку ВЕЗ; упорядкування і надання суб'єктам ВЕЗ у користування земельних ділянок на території ВЕЗ, у тому числі і рекреаційного призначення; видача дозволів суб'єктам ВЕЗ на будівництво нових об'єктів, у тому числі рекреаційних. ВЕЗ ліквідовується по закінченні терміну, на який вона створена, якщо він не буде продовжений Верховною Радою України, або ж достроково шляхом прийняття закону про ліквідацію ВЕЗ Верховною Радою України.
Варто мати на увазі, що територія ВЕЗ, навіть якщо це ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу, може розташовуватися на землях різних категорій: житлової та громадської забудови, лісогосподарського призначення і водного фонду, оздоровчого призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення. Тобто оголошення певної території ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу визначає тільки функціональну спрямованість економічного режиму даної ВЕЗ, але не означає переведення всієї землі ВЕЗ у землі рекреаційного призначення. У даному випадку можна говорити про те, що рекреаційна спрямованість є профільною для цієї території, а тому на ній встановлено пріоритет рекреаційного землекористування. Встановлення правового режиму ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу не означає навіть створення на цій території рекреаційної зони відповідно до екологічного законодавства – адже територія ВЕЗ може продовжувати використовуватися для житлової і громадської забудови, промислових та інших цілей. Правовий режим ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу може передбачати розширення території земель рекреаційного призначення, забезпечення їхнього правового режиму. Законом про таку ВЕЗ встановлюється особливий правовий режим земель рекреаційного призначення у межах ВЕЗ. Особливість полягає вже у тому, що виключне право на розпорядження землями державної і комунальної власності ВЕЗ належить спеціально створеній адміністрації цієї зони. Дане положення, щоправда, не передбачене Земельним кодексом України, що, як відомо, згідно п. 3 Прикінцевих положень має переважну юридичну силу. Але суперечності з Земельним кодексом тут не виникає, тому що ВЕЗ утворюється, а її правовий режим визначається місцевими радами і місцевими державними адміністраціями або з їхньої згоди. А тому і таке їхнє волевиявлення можна вважати формою розпорядження землями, коли вони добровільно відмовляються від своїх прав на розпорядження цими землями на користь спеціальних адміністрацій ВЕЗ. Тим більше, що на практиці це питання розв’язується шляхом укладення генеральної угоди з адміністрацією ВЕЗ. Положенням про критерії визначення пріоритетних видів економічної діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах і на територіях зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності і порядок їхнього застосування, затвердженим наказом Мінекономіки і Мінфіну України № 28/51 від 14 березня 2000 року, для туристсько-рекреаційних зон передбачені такі критерії: ефективне використання місцевих рекреаційних ресурсів; розвиток царини послуг для обслуговування відпочиваючих; розвиток виробництв, що обслуговують туристсько-рекреаційні підприємства; розвиток систем транспорту, виробничої і соціальної інфраструктури. Мінекономіки, ДПАУ, Мінфін України, Державна митна служба України, а також спеціальні адміністрації ВЕЗ здійснюють моніторинг дотримання правового режиму ВЕЗ відповідно до Порядку здійснення моніторингу за функціонуванням спеціальних (вільних) економічних зон і територій пріоритетного розвитку і дотриманням умов спеціальних режимів їхньої діяльності, затвердженого Мінекономіки, Державною митною службою України, ДПАУ і Мінфіном України № 114/600/496/221 від 20 вересня 1999 року. Наразі в Україні створена лише одна ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу – "Курортополіс Трускавець"[12]. ВЕЗ створена у межах адміністративно-територіальних кордонів міста Трускавець на 20 років для розвитку курортно-рекреаційного потенціалу Трускавця і залучення інвестицій у туристську галузь. Правовий режим даної ВЕЗ передбачає особливий порядок використання наявних земель рекреаційного призначення і управління цими землями.