Авторы: Максименко Р.С., Волынская В.Г.
Источник: Физика и научно–технический прогресс (ФиНаТ–2010)/Тезисы докладов межвузовской студенческой конференции. – Донецк, ДонНТУ–2010. – 62–63с.
Максименко Р.С. ст. гр. КС-09а, доц. Нечепоренко Т.Б.
Ім'я українського філософа і поета-байкаря Григорія Савича Сковороди (1722 - 1794) займає дуже високий рейтинг серед імен знаменитих філософів. Його філософська система не тільки оригінальна, але і досить сучасна.
Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі «старця» мандрівного філософа-наставника.
Григоріи Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво- Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс «християнської ґречності», концепція якого не співпадала з офіційно- церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем. Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам’ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання. Він добре оволодів грецькою, латинською, давньоєврейською, німецькою мовами.
Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що супроводжувався моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю, розпустою, владою речей, духовною спустошеністю. Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди, яка потім відбилася і на характері його філософського вчення, полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, ВІН обрав таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр гягаря і області критики політичних відносин в суспільстві був перемішений в сферу освіти, культури та моралі. Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував. Основою вчення сковороди є ідея про «три світи» и «дві натури», яку він пояснює в праці мПопит гчіїи». Перший світ, де живе все народжене, * всесвіт. Він складається з багатьох світів - це великий світ, або макрокосм Другий - мікрокосм, тобто світнк, малий світ, - людина, І третій світ - символічний, тобто Біблія. Всі три світи мають дві натури - видиму % невидиму, тлінну і вічну, матеріальну і духовну. Видима, матеріальна, тілесна натура - це лише тінь, а невидима є Бог, Дух.
Як увесь світ, так само н людина мас подвійну природу. € ніби дш людини в кожному з нас - земна (матеріальна) і небеса (духовна! Внутрішня духовна людина народжена від Бога, тому безсмертна, а зовнішня людина є тілом від тіла - вона смертна. Завдання яке стоїть перед кожною людиною, відкрити в собі шляхом самопізнання «іскру Божу», тобто «внутрішню» духовну суть. «Підійми ж від землі думки свої>>, - пише Сковорода, - «і зрозумій людину в собі, від Бога народжену, а нестворену в останній час життя» [1, с. 117].
Кожна людина повинна пройти шлях самопізнання, щоб перетворитися на цю істинну людину. Внутрішня людина — це духовна людина. Але здебільшого, не знаючи істинних цінностей, ганяються за примарами. їм здається, що щастя в матеріальних цінностях - багатстві, грошах, чинах, славі і т. ін. Але безкінечна погоня за ними це біг за невловимим, це зароджує в людях заздрість, душевний неспокій. «Один, наприклад, турбується тим, що народився не в знатному домі, не з гарним обличчям і не ніжно вихованим, другий сумує, що хоч іде шляхом невинного життя, проте багато хто, як знатні, так і підлі не навидять його і хулять,..Третього болить що не отримав звання чи місце ...» [1, с. 244]. Отже люди в погоні за цими примарами не відчувають себе щасливими, бо щастя, вчить Сковорода, не в них, не в речах. Де ж воно? Філософ дає діалектичну відповідь: воно скрізь, і ніде. Людина просто не там його шукає. Щастя живе в нас, треба тільки відкрити своє серце. Щастя в душевному спокої. А мир душевний в «сродності», в слідуванні своїй природі.
У філософському вченні Сковороди не тільки сама сильна і яскрава, але і сама важлива для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він зв’язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: «...Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити. ...» - яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою «Ікона Ативіадськаж Своїм розумінням щастя філософ як би захищає людську «природу» від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому «ме жити краще», а «бути краще». Прагнення «бути краще» він зв’язував з поняттям «чистої совісті»: «кунице годину чесно жити, чим поганить цтш день».
Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Ск0€орода визначає саму суть «чесного життя» і «чистої совісті». Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У ОсодоросМг не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. V нього праця - це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодніV ац навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як найшла і щч\ття щастя навіть незалежно від ного результатів. Такій щшїі філософ дає визначення «споріднена»* Розділення людей, що займаються І «неч.'рюріднаюю» працею — це і є глибока душа. Можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства.. Думка пфо те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавт шквіт вадво\ва.м бантах філософів і раніше Але вшяачення пращ з позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об’єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям - «споріднена» праця. Праця ж «неспоріднена» ~ джерело деградації і людини, і людського суспільства.
Філософ пише: «навіщо хапаєшся за посаду, не знаючи, чи будеш на ній щасливий? Як можна її відправляти вдало, коли до неї не народжений?» [ 1,420]. А тому Сковорода радить людині пізнати себе, прислухатись до себе. Бо жити не за божественним призначенням, а за вибором «сліпої» своєї натури - це життєва мука для людини,яка сама стає нещасною і робить інших нещасними.
«Сродность» - це найпотаємніший божий закон. Хто не хоче його виконувати, гой і є нещасливим. Сковороди підкреслює, що праця тільки в тому випадку є солодка, коли вона відповідає природним нахилам. І навпаки, «пссродность» вбиває всяку діяльність науки, художню творчість, приносить лихо свящсиицькій діяльності, учительській, прані чиновники. «Нссродпость», робить висновок свого роду, це отрута і вбивця для будь-якої енраин. Роби те, до чого народжений, закликає філософ.
Багато які з перерахованих проблем можуть отримати розв’язку, якщо відродити тему «спорідненої» праці, поставлену Сковородою майже 250 років тому. Незважаючи на те, що ця тема отримала розвиток в українській літературі, вона все ще чекає свого збагнення, а саме - втілювання в саме наше життя. Його ідеї надзвичайно актуальні, вони вчать людину не бути бездушним споживачем матеріальних благ, бо це руйнує в нас людяність, усвідомити себе як Божественну істоту, тобто стати справжньою людиною і зробити людяним світ. [З, с. 22].
Література
1. Сковорода Г.С. Пізнай в собі людину/Г.С. Сковорода. - Львів, 1995. 528с.
2. Назар Горбач. Невідомий Григорій Сковорода. - Львів: Логос, 2002* 152с.
3. Нечепоренко Т.Б, Концепція «внутрішньої» людини в містичнім антропології Г.С. Сковороди 7 Філософсько-етична спадщина Г.С Сковороди і духовніш світ сучасної людини. - Донецьк, 2007 с. 15-23.3. Нечепоренко Т.Б, Концепція «внутрішньої» людини в містичнім антропології Г.С. Сковороди 7 Філософсько-етична спадщина Г.С Сковороди і духовніш світ сучасної людини. - Донецьк, 2007 с. 15-23.