ЕКОНОМІКА

УДК 338.28 ЗОРЯ (ЧЕРВІНСЬКА)

Тетяна Михайлівна

кандидат економічних наук

доцент кафедри економічної теорії

Київського університету управління

і підприємництва

Зворотній зв’язок: tikaran@ukr.net

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ

ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

НА ІННОВАЦІЙНІЙ ОСНОВІ

Вступ

Розвиток інформаційних технологій, проце-

си глобалізації, високі стандарти якості товарів та

обслуговування клієнтів висувають нові вимоги

до функціонування підприємств, яким доводиться

пристосовуватись до швидкозмінного середови-

ща сучасного ринку. Конкурентоспроможність все

більшою мірою визначається здатністю підприєм-

ства передбачити потенційні зміни та гнучко від-

реагувати на них. Саме впровадження стратегіч-

ного управління дозволяє здійснювати контроль за

змінами на підприємстві. Його можна розглядати

як складову філософії підприємства, що здатна за-

безпечити спрямованість на досягнення цільових

орієнтирів у майбутньому.

Початковим етапом стратегічного управління

є визначення структури потенціалу підприємства

(Рис.1). Під стратегічним потенціалом підприєм-

ства розуміють сукупність ресурсів та можливос-

тей, які можуть бути враховані й використанні для

реалізації стратегії. При цьому всі ресурси під-

приємства – фізичні й фінансові активи, захищена

інтелектуальна власність, кваліфікація, – можуть

розглядатися як складові стратегічного потенці-

алу, але не в суто кількісному вираженні. Оскільки

стратегічний аналіз оцінює під кутом зору динаміки

можливості швидкої переорієнтації на виконання

нових завдань, а занадто велика кількість матері-

альних активів може зменшити здатність динаміч-

но реагувати на виклики часу.

Ключове значення при оцінці внутрішніх мож-

ливостей організації, формуванні й реалізації

довгострокової стратегії займає визначення її ін-

новаційного потенціалу. Закон України «Про прі-

оритетні напрями інноваційної діяльності в Укра-

їні» трактує інноваційний потенціал як сукупність

науково-технологічних, фінансово-економічних,

виробничих, соціальних та культурно-освітніх мож-

ливостей країни (галузі, регіону, підприємства

тощо), необхідних для забезпечення інноваційного

Анотація. У статті розглянуто основні складові стратегічного потенціалу підприємства,

що функціонує на інноваційній основі. Приділено особливу увагу дослідженню соціального

капіталу. Обґрунтовано ключове значення проблемно-орієнтованої оцінки інноваційного по-

тенціалу при формуванні стратегії розвитку підприємства та прийнятті управлінських рішень.

Аннотация. В статье рассмотрено основные составляющие стратегического потен-

циала предприятия, что функционирует на инновационной основе. Уделено особое вни-

мание исследованию социального капитала. Обосновано ключевое значение проблемно-

ориентировочной оценки инновационного потенциалапри формировании стратегии раз-

вития предприятия и принятии управленческих решений.

Annotation. The basic constituents of strategic potential of enterprise are considered, that functions on innovative basis.

The special attention to research of social capital is spared. The key value of problem-reference estimation of innovative

potential is reasonable at forming of strategy of development of enterprise and acceptance of administrative decisions.

Ключові слова: стратегічне управління, проблемно-орієнтована оцінка, інноваційний потенціал, інноваційна

культура, соціальний капітал, інтелектуальний капітал.

Ключевые слова: стратегическое управление, проблемно-ориентировочная оценка, инновационный потен-

циал, инновационная культура,социальный капитал, интеллектуальный капитал.

Key worlds: strategic management, problem-reference estimation, innovative potential, innovative culture, social

capital, intellectual capital

ЕКОНОМІКА, ФІНАНСИ, ПРАВО 1-2’2012

розвитку економіки. Але практика реальної оцін-

ки інноваційного потенціалу конкретного підпри-

ємства, регіону, а тим більше країни свідчить про

деяку невідповідність цього трактування. Напри-

клад, ми можемо здійснити кількісну оцінку докто-

рів і кандидатів наук, інженерів і техніків, науково-

дослідних інститутів, вищих і середніх навчальних

закладів, інноваційно-активних підприємств і таке

інше, у певному регіоні країни й отримаємо лише

загальні відомості, що узагальнюють статистичні

дані та не дають відповіді на запитання про мож-

ливості розвитку в даному регіоні країни сучасних

інформаційних технологій.

Постановкою цього питання займався у свій час

відомий вчений-економіст Г.М.Добров. При оцінці

науково-технічного потенціалу він прийшов до ви-

сновку про необхідність здійснення проблемно-

орієнтованої оцінки та запропонував методику її

здійснення. Суть якої полягає в тому, що оціню-

вати потрібно не потенціал взагалі, а можливості

розв’язання конкретної науково-технічної пробле-

ми: наявність наукового лідера даної сфери до-

сліджень, достатньої кількості фахівців, які спеці-

алізуються на проблематиці саме цього напряму,

матеріальної бази і обладнання для забезпечення

профільних досліджень і т.д.

Аналогічну методику дослідження інноваційного

потенціалу розробили фахівці Центру досліджень

науково-технічного потенціалу та історії науки

ім. Г.М.Доброва НАН України. Вона виходить з того,

що слід розрізняти інноваційний потенціал техноло-

гії (Jt) – тобто потенціальні можливості інноваційно-

го потенціалу підприємства по відношенню до даної

технології та (Jpt) – здатність саме даного підпри-

ємства впровадити й використовувати повною мі-

рою цю технологію. Принципово важливо зрозумі-

ти, що ці величини «не сумуються» між собою: адже

якими б прогресивними можливостями не володіла

дана технологія підприємству не вдасться досяг-

ти результативності від впровадження (Jres), якщо

воно не здатне її освоїти. Тому можна припустити,

що вони можуть бути «помножені»: адже якщо одна

з цих величин дорівнює нулю, то і результат буде

нульовий, незалежно від значення іншої величини.

Формула 1 умовно демонструє це припущення:

Jres = Jt х Jpt (ф.1)

якщо Jt або Jpt = 0, то Jres = 0

Отже, приходимо до висновку, що при форму-

ванні управлінської стратегії необхідно здійсню-

вати проблемно-орієнтовану оцінку інноваційного

потенціалу підприємства по відношенню саме до

даної технології, якщо прагнемо досягти макси-

мальної ефективності від її впровадження [1].

Слід зауважити, що не завжди низька оцін-

ка здатності підприємства до освоєння нової

технології може стати відмовою від її реалізації.

Проблемно-орієнтована оцінка дозволяє підпри-

ємству визначити ряд проблем та завдань, які по-

трібно вирішити в першу чергу. Наприклад, знайти

на стороні спеціалістів потрібної кваліфікації, яких

не вистачає в складі організації; організувати ста-

жування робітників на підприємствах з суттєво ви-

щим рівнем виробничої культури, розпочати будів-

ництво спеціальних приміщень, які відповідали б

вимогам даних технологічних процесів і т.п.

При цьому, звичайно, не можна не брати до

уваги, що все це потребує додаткових витрат, а

для внесення істотних змін у такі речі як виробнича

ЕКОНОМІКА

культура потрібні роки. Так само не просто змінити

рівень інноваційної культури в трудовому колекти-

ві. Закон України «Про пріоритетні напрями інно-

ваційної діяльності в Україні» визначає інноваційну

культуру як складову інноваційного потенціалу, що

характеризує рівень освітньої, загальнокультурної

і соціально-психологічної підготовки особистості

та суспільства в цілому до сприйняття і творчого

втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на

інноваційних засадах. В даному випадку йдеться

про культуру як міру самовдосконалення людини і

різноманітних сфер її життя та діяльності. Це відбу-

вається завдяки тому, що вона сама і суспільство

культивують в ній певні якості, завдяки яким вона

стає повноцінним його членом – потрібним і по-

важним – культурною особистістю.

Культура має багато вимірів: художній, пове-

дінковий, мовний, фізичний. Проте в наш час біль-

шого значення набуває готовність людини активно

змінювати світ і змінюватись самій – життя вима-

гає культивувати в людині інноватора. Воно демон-

струє десятки прикладів, коли за однакових умов

матеріального і фінансового забезпечення одно-

му підприємству швидко вдається впроваджува-

ти нові технології, а другому, де не має достатньої

готовності персоналу для таких інновацій, значно

повільніше або взагалі вони не впроваджуються.

Це підтверджують конкретні соціологічні дослі-

дження безпосередньо на виробничих підприєм-

ствах та спостереження багатьох фахівців.

Більшість авторів, говорячи про інноваційну

культуру, перш за все, мають на увазі загально-

освітню та фахову підготовку персоналу, що, зви-

чайно, дуже важливо. Але не менш важливим є

розуміння сутності інноваційних процесів, ролі та

значення для них невпинного наукового пошуку.

Оскільки найдорожчим товаром стає продукт інте-

лектуальної діяльності, а конкурентні переваги під-

приємства визначаються впровадженням новітніх

технологій. Нажаль, вітчизняна практика госпо-

дарювання свідчить про незадовільний рівень ін-

новаційної культури, що виявляється не тільки в

недостатній фаховій підготовці робочої сили, а й

в стереотипах масової свідомості, які стримують

освоєння інновацій, та згубно впливають на ефек-

тивність роботи й прийняття управлінських рішень.

Неможливо в повній мірі оцінити рівень інно-

ваційної культури менеджерів і всього колективу

лише за кількісними характеристиками. Однак до-

свідчені фахівці на основі бесіди з працівниками

можуть виявити в них наявність інтересу до інно-

ваційних задумів керівництва, розуміння їх суті та

бажання творчо брати участь у їх реалізації.

Проблемним питанням залишається й рівень

інноваційної культури керівників підприємства.

Про це свідчить той факт, що навіть для інновацій-

но активних підприємств нашої країни більш харак-

терним є імітаційний варіант інноваційної розвитку,

тобто орієнтація на запозичення готових зарубіж-

них розробок і технологій. На деякий час це дозво-

ляє поліпшити технологічний рівень виробництва

та його конкурентоспроможність на внутрішньо-

му ринку, але варіант «наздоганяючого розвитку»

не дає перспективи дійсно наздогнати передові

країни. Потрібно усвідомити, що інноваційний по-

тенціал підприємства визначається не тільки умін-

ням здійснювати імітацію «чужих» нововведень, а

перш за все характеризує його здатність самому

«творити майбутнє». Аналізуючи сильні та слабкі

сторони своєї фірми, порівнюючи їх з перевагами і

недоліками інших за різними статистичними по-

казниками, необхідно не забувати про власну уні-

кальність, шукати її, формувати і плекати свої не-

повторні особливості.

Особливою складовою стратегічного потенціа-

лу є соціальний капітал організації, який, у вітчизня-

ній практиці, не набув значного поширення. Поняття

соціального капіталу запровадив у науковий вжиток

відомий французький соціолог П’єр Бурдьє, який

трактував його спочатку як «ресурси, засновані на

родинних відносинах в групі членства», а згодом –

особливий вид символічного капіталу, заснований

на визнанні та довірі. Тобто досліджуючи факто-

ри впливу на діяльність людей (спочатку в наукових

колективах), вчений відзначив існування деякого

віртуального феномену, що виникає з людських

взаємовідносин, і має властивість трансформува-

тися у цілком конкретні переваги, можливості та

реальні ресурси, незважаючи на його символічну та

важко вимірювану природу. З часом поняття соці-

ального капіталу доповнилося за рахунок включен-

ня важливості значення нематеріальних факторів на

ефективність господарювання суб’єктів. У багатьох

випадках вони стають вирішальним чинником успі-

ху, або причиною невдач за наявності однакових

стартових умов та матеріальних ресурсів.

На це звернув увагу також американський вче-

ний Джеймс Коулмен та запропонував включи-

ЕКОНОМІКА, ФІНАНСИ, ПРАВО 1-2’2012

ти соціальний капітал до структури факторів ефек-

тивності виробництва й визначив його як потенціал

взаємної довіри та взаємодопомоги, що цілеспря-

мовано та раціонально формується в міжособис-

тісних відносинах: зобов’язання та очікування, ін-

формаційні канали й соціальні норми.

За аналогією до фізичного і людського капіта-

лу, який втілюється у засобах праці та у навчанні,

що підвищують індивідуальну продуктивність, со-

ціальний капітал пропонується розглядати в таких

елементах суспільної організації як соціальні ме-

режі, соціальні норми та довіра, якими створю-

ються умови для координації та кооперації зара-

ди взаємної вигоди. По відношенню до організації

це поняття все частіше вживають з урахуванням

загального соціального середовища, в якому вона

функціонує і з яким взаємодіє. З одного боку йдеть-

ся про цілком зрозумілі речі, наприклад, репутацію

чи бренд фірми, або goodwill (ділову репутацію) й

навіщо вводити ще новий термін «соціальний ка-

пітал». Але виявляється цікавий феномен: місце,

яке займає в суспільній свідомості дана організа-

ція, бере безпосередню участь в економічних від-

носинах і виконує функцію, аналогічну капіталу.

Вона визначальним чином впливає на ціну акцій,

служить забезпеченням при оформленні кредитів

і сприймається банками як гарантія їх повернення,

врешті решт дає цілком реальний прибуток.

У поняття соціального капіталу, крім ставлення

до якості і престижності товарного знаку фірми,

додається ще й усвідомлення її значення для еко-

номіки держави, ролі у світовому розподілі праці,

а також оцінка її надійності як партнера суміжни-

ками та інвесторами. Масштаби наявного у вели-

ких фірм соціального капіталу виявляють значний

вплив на формування законодавства, надання

державних субсидій, започаткування масштабних

державних програм підтримки бізнесу. Функціо-

нальна схожість соціального капіталу з грошовим

підтверджується не тільки тим, що він не рідко

трансформується в реальні кошти, а й тим, що по-

дібно іншим видам капіталу він може також і обез-

цінюватись, девальвувати [2].

Важливою складовою інноваційного потенціа-

лу є інтелектуальний капітал, що включає продукт

розумової, інтелектуальної праці й творчих зусиль.

З позиції філософської категорії, інтелектуальний

капітал розглядається як здатність до мислення,

пізнання, особливо до його вищих теоретичних

рівнів, що властиво інтелекту. По відношенню до

капіталу він розглядається як накопичення на-

укових, теоретичних і практичних знань людства,

суспільства про відповідні дії, процеси, проблеми

вирішення. Це є категоріальна структура мислен-

ня, яка формується на базі суспільного пізнання в

процесі удосконалення, пошуку нового на основі

універсальних форм мислення. Інтелектуальний

капітал можна розглядати і як систему знань, яка

базується на системному характері людського

мислення, з метою оперувати ними (знаннями) ді-

алектично, тобто як взаємопов’язаними, рухливи-

ми, суперечливими, такими, що переходять одна

в одну або узагальнюються, викристалізовуються,

стверджуються.

За формою власності інтелектуальний капітал

може бути приватним, колективним та державним

в залежності від суб’єкта, який володіє, користу-

ється і розпоряджується результатом інтелекту-

альної творчої діяльності. Зазначені правомочності

закріплені в Конституції України (ст.41).

В основу інтелектуального капіталу закла-

ли інтелектуальну власність, яка є результатом

інтелектуальної творчої діяльності, власного

творчого пошуку, тобто певним чином втілену

в об’єктивну форму, яка здатна до відтворен-

ня [3]. І з цієї позиції, інтелектуальна власність

визначає: кому належить результат інтелекту-

альної творчої діяльності, який втілений у певну

об’єктивну форму (патент, свідоцтво, ноу-хау,

товарний знак, авторський твір тощо).

Наявність висококваліфікованих фахівців – це

важлива передумова формування інтелектуаль-

ного капіталу, але їх присутність у штаті фірми ще

не означає, що в ній такий капітал створено. На-

приклад, Томас Стюарт, аналізуючи причини сер-

йозних труднощів, яких зазнала легендарна фірма

IBM цитує головного інженера одного із проектів

фірми: «В ІВМ дурнів не тримають, але це все одно,

що зігнати в одну отару кішок – кожна з них гуляє

сама по собі». На думку автора, до цієї відомої фір-

ми, яка мала висококваліфікований штат фахівців

проникла «бюрократична зараза» з багатоповер-

ховою ієрархією управління, громіздкою системою

обміну інформації та прийняття рішень, й вчасно

не була помічена необхідність переходу до нових

принципів управління інтелектуальним капіталом.

В результаті фірма втратила свої позиції та змуше-

на була звільнити тисячі фахівців, які були найбільш

ЕКОНОМІКА

кваліфікованими й здібними у світі. Тобто надмірне

нарощування кількості висококваліфікованих спе-

ціалістів відіграло роль аналогічну до накопичення

незадіяних основних фондів – посилило інерцій-

ність, «неповороткість» організації, та завадило їй

встигати за швидкими змінами ринку високотехно-

логічної продукції.

Результатом стратегічного управління є роз-

робка та впровадження чіткої стратегії розвитку

підприємства. Зокрема, потрібно пам’ятати, що

формування стратегії – це інтерактивний процес,

що супроводжується безперервним пошуком най-

більш перспективних інновацій при якому не раз

доводиться повертатися до попередніх етапів пла-

нування та корегувати перспективні планові за-

вдання. Це досить складний та тривалий процес,

але він дозволяє максимально активізувати вну-

трішній потенціал та вирішити завдання з викорис-

танням обмеженого кола ресурсів.

Література:

1. Попович O.С. Зупинімо девальвацію соціального

капіталу науки! // Вісник НАН України. – К.: 2007. – № 12.

– С. 8-15;

2. Попович О.С., Червінська Т.М. Проблемно-

орієнтована оцінка інноваційного потенціалу науково-

технічних розробок та технологій припрогнозуванні

аналітичних досліджень // Наука та наукознавство. – К.:

2006. – № 3. – С. 28-32.

3. Підопригора О. Проблеми системи законодавства

України про інтелектуальну власність // Інтелектуальна

власність – К.: 2000. – № 3. – С. 3 –14.

УДК 351.824.1:639.3/5:504 ВДОВЕНКО

Наталія Михайлівна

кандидат економічних наук

докторант кафедри державного управ-

ління,

Національний університет біоресурсів

і природокористування України

зворотній зв’язок: nata0409@gmail.com

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДОЛОГІЇ

ГАЛУЗЕВОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО

СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ І

КОНТРОЛЮ

Анотація. Висвітлено методологічні питання становлення галузевої системи дер-

жавного регулювання аквакультури в Україні. Приділено увагу стратегічному плануванню

та проблемам реалізації стратегій і соціально-економічних програм усіх рівнів і видів.

Аннотация. Освещены методологические вопросы формирования и становления

отраслевой системы государственного регулирования аквакультуры в Украине. Уде-

лено внимание стратегическому планированию и проблемам реализации стратегий и

социально-экономических программ всех уровней и видов.

Annotation. The methodological problems of by government intervention in aquaculture

production are explained. The main problems are analyzed. To pay heed to strategically plan-

ning and problems of realization strategies, social and various kinds of economic programs in fish industry.

Ключові слова: аквакультура, виробництво, галузь, держава, економіка, планування, прогнозування, програ-

мування, регулювання, стратегія.

Ключевые слова: аквакультура, производство, отрасль, государство, экономика, планирование, прогнозиро-

вание, программирование, регулирование, стратегия.

Key words: aquaculture, production, branch, state, economics, planning, prognostication, programming, regulation, strategy.

Вступ

Україною ратифіковані численні акти міжнарод-

них організацій соціального, екологічного і еконо-

мічного змісту. Значна їх частина спрямована на

майбутнє. Реалізація кожного з них передбачає

застосування певних методичних інструментів. У

багатьох випадках такі інструменти не є компле-

ментарними, що для України ускладнює їх систем-

не застосування. А це загрожує значними санкці-

ями, враховуючи наявність потужного моніторингу

і контролю з боку міжнародних організацій. Зва-

жимо й на те, що підтримка Міжнародних фінан-