Українська держава знаходиться на порозі усвідомлення необхідності формування національної політики на принципах інноваційного випередження на рівні як стратегії, так і тактики. Сьогодення характеризується підвищеним незгасаючим інтересом щодо вирішення проблем інноваційного розвитку не тільки шляхом звичайної констатації та фіксації статистичних даних та проблем активізації інноваційної діяльності в державі, але й шляхом якісного аналізу фундаментальних понять і категорій, формування нових підходів до вивчення інноваційної дійсності, подальшого її моніторингу, управління процесами та ефективної її організації. Перед зацікавленим колом небайдужих до майбутнього своєї країни осіб відкривається велике недосліджене поле діяльності, що свідчить про всю складність, унікальність, невизначеність та гостру соціальну важливість інтенсифікації творчих інноваційних процесів, охоплюючих усі сфери дійсності української держави. «Ми стоїмо на березі океану знання і незнання, який живе своїм бурхливим, таємничим життям, а ми можемо тільки шукати засоби, щоб виловити з необмеженого океану щось достовірне, необхідне нам на даний момент», - говорить М. Овчинников, твердження якого є яскравим віддзеркаленням української дійсності та людського існування взагалі.

Однією з проблем, порушених цією науковою роботою, виступає розгляд і аналіз важливих питань управління інноваційними процесами; наголошення на необхідності дотримання принципу інноваційності в умовах здійснення будь-якої діяльності, виконання будь-яких функцій, організації будь-яких процесів; актуалізація значущості внутрішніх джерел розвитку при формуванні інноваційного соціально-економічного і духовного життя громадян України. Необхідність вирішення сформованих завдань обумовлює доцільність розгляду порівняно нової категорії економічної науки, а саме поняття “інноваційний потенціал”, виявлення його сутності, значущості, напрямків формування та сфер застосування, методів оцінки та управління.

Дослідження друкованої літератури та електронних джерел згідно з порушеною проблемою свідчить про швидко зростаючий інтерес до неї як з боку практиків, так і теоретиків. Українські реалії спонукають більшість зацікавлених осіб визначитися у своєму ставленні та тлумаченні зазначеного питання, бо, навіть на перший погляд, вимальовується його не тільки теоритична, але й прикладна значущість. Вагомим кроком на шляху дослідження інноваційного потенціалу стало затвердження 21 червня 2001 року Економічною радою СНД Концепції міждержавної інноваційної політики держав-учасниць СНД на період до 2005 року. Ця концепція розглядалася як наукове підгрунття для проведення міждержавного соціально-економічного дослідження інноваційного потенціалу 5-ти країн-учасниць СНД: Росії, України, Білорусі, Киргизстану та Молдови. Цей факт можна тлумачити як індикатор ставлення держави й державних наукових закладів до цієї проблеми. На сторінках переважної більшості українських наукових та економічних видань можна знайти матеріали, які якимось чином торкаються зазначеної теми.

Тобто, як свідчить практика, це питання є актуальним, але недостатньо дослідженим, що підтверджується неоднозначністю тлумачення сутності категорії „інноваційний потенціал”, вузькою його інтерпретацією, або підміною цього поняття близькими, але зовсім не тотожними, відсутністю системності й методологічного забезпечення при його розгляді. В цьому зв’язку науковою роботою здійснено спробу ліквідувати існуючі прогалини та розбіжності шляхом використання сутністнього підходу до визначення інноваційного потенціалу, структурування цієї категорії, виділення складових елементів, існуючих у певному співвідношенні, формування класифікації інноваційного потенціалу за обраними класифікаційними ознаками, побудовою моделей, віддзеркалюючих сутність та важливість цього питання, розробкою рекомендацій з оцінки інноваційного потенціалу з метою виявлення реального його рівня досліджуваного об’єкта.

Наукова новізна цієї роботи полягає у достатньо чіткому визначенні сутності поняття "інноваційний потенціал", розробці його змістовної класифікації, спробі надання йому прикладного значення шляхом побудови моделі інноваційного потенціалу з метою її кількісної та якісної оцінки. В роботі були застосовані, передусім, методи якісного та кількісного аналізу. Теоритична частина роботи була виконана за допомогою аналіза та синтеза, абстрагування, порівняння. Наведена і проаналізована дорічна статистична інформація. Запропоновано системний підхід до формування методіки оцінки інноваційного потенціалу, коли останній був представлений як система взаємопов'язаних складових, які взаємозалежать і взаємообумовлюють одна одну, характеризуються наявністю складних прямих та зворотніх зв'язків. Практична частина роботи була виконана за допомогою методів економічного та фінансового аналізу, підпорядкованих потребами обраного теоритичного напрямку.

Теоритичні матеріали у вигляді тез за темою "Формування інноваційного потенціалу" увійшли у програму й були викладені на Четвертій міжнародній конференції студентів та молодих вчених під назвою "Управління розвитком соціально-економічних систем: глобалізація, розвиток, стале економічне зростання". За тематикою роботи була написана і надрукована у збірнику Наукових праць Донецького національного технічного універсітету стаття "Дослідження сутності інноваційного потенціалу".

Реалії життя достатньо молодої, але вже досить досвідченої держави в світовому соціально-економічному просторі говорять про необхідність глибокого аналізу з метою підведення деяких підсумків та свідомого оптимізму для подальшого існування та переробки отриманих результатів функціонування вже 12-ти років України як незалежної, суверенної та демократичної держави у світовій спільноті. Очікуване ХХI століття вітає нас новітніми тенденціями не тільки суто у вигляді сучасних техніки і технології, але й структурними „системного порядку зрушеннями в соціально-економічних взаємовідносинах” [1, c.6]. Становлення постіндустріального простору в країнах, що належать до так званого „цивілізованого центру”, характеризується переходом до прогресивної „нової” інформаційної, інноваційної, соціально-орієнтованої економіки, функціонуючої на засадах випереджаючого зростання на основі техніко-технологічних та, насамперед, соціальних інновацій. Діюче постіндустріальне „ядро” залишає далеко за своїми межами нашу державу, та прірва відставання має стрімку тенденцію до беззупинного поглиблення. Обраний верхами влади орієнтир на Європу, так званий „європейський вибір”, в своїй сутності вже передбачає відставання. Наздоганяючи, ми не зможемо ніколи вийти уперед, обираючи вже кимось пройдений шлях, можемо заблукати у вирії проблем, яких можна було би уникнути, формуючи свій власний горизонт, та навіть наздогнав, залишимося на крок позаду - тому що орієнтир може виявитися хибним - з втраченим безцінним часом та невизначеністю, що робити далі. Тому всю енергію інноваційного способу функціонування, весь потенціал її використання треба трансформувати в конкретні життєздатні дії, надав їм динамічного імпульсу, пройнятого українською національною ідеєю.

Єдиний вихід із замкненого кола регресу та диспропорційності функціонування будь-якої системи пов’язаний з вмінням шукати, знаходити та використовувати національні (внутрішні) механізми просування уперед, враховуючи глобальні (зовнішні) тенденції. Економісти, вчені, практики й теоретики, спеціалісти різних сфер, які зіштовхнулися з цією проблемою в різноманітних її проявах, дійшли до висновку про необхідність пошуку, передусім внутрішніх джерел розвитку, виходу з теперішньої ситуації на власній основі. Виходячи з необмеженості потенціалу інноваційного розвитку, формування соціально-економічної моделі українського суспільства можливе виключно на засадах інноваційності та за рахунок власного інноваційного потенціалу в процесі його управління та реалізації. Виходячи з нового боку існуючої проблеми з’являються супутні невирішені питання та принципово нові сфери дослідження, які потребують однозначного тлумачення і розуміння та уніфікованих методів аналізу й класифікації отриманих результатів. Інноваційна наука (інноватика) поступово збагачується новими категоріями, що робить можливим реальний опис процесів її функціонування, проникнення та більш ширшого сприйняття й розуміння її сутності та актуальних проблем. Необхідність методологічного та концептуального забезпечення викликає достатньо вагому зацікавленість осіб різного рівня компетенції та повноважень і можливостей, що проявляється через вихід друкованих видань, організацію тематичних конференцій, висвітлення питань інноваційного розвитку в пресі та на телебаченні. Актуалізація та привернення таким чином уваги допоможе системно, комплексно та одночасно вирішувати проблеми обраної інноваційної моделі розвитку.

Аналіз цієї проблеми зробив особливо актуальними питання методології, моделювання, оптимізації, розширення термінології інноваційної діяльності на всіх без винятку її рівнях. Становлення інноваційної діяльності як нової галузі знань передусім потребує розробки нових системотворчих понять, які дозволили би комплексно охопити всі її аспекти в цілому й акцентувати увагу на найбільш важливих її гранях. Хоча категорія „інноваційний потенціал”, починаючи з 80-х років стала „концептуальним відображенням феномену інноваційної діяльності” [2, c.108], об’єктом обговорення й аналізу, ступінь його методологічної, теоретичної, а також емпіричної дослідженості вітчизняними та закордонними авторами не дозволяє однозначно тлумачити його сутність, перешкоджаючи виробітку уніфікованих підходів до його оцінки, звужуючи сфери його використання, зводячи нанівець ефект від становлення інноваційного потенціалу як економічної категорії. Так, представлення інноваційного потенціалу як „накопиченої певної кількості інформації про результати науково-технічних робіт, винаходів, проектно-конструкторських розробок, зразків нової техніки і продукції” [3, c.27] ототожнює цю категорію з науково-технічним потенціалом. Тлумачення інноваційного потенціалу як „системи факторів та умов, необхідних для інноваційного процесу” [4, c.55] обмежує це поняття рамками інноваційної діяльності , позбавляючи його міждисциплінарного характеру, звужуючи сфери застосування. У визначенні інноваційного потенціалу як „здатності галузей народного господарства виготовляти наукоємн продукцію, відповідаючу потребам світового ринку”, вказаному в джерелі [5, c.102], суб’єкт, підлягаючий оцінці (а саме, різні галузі народного господарства), максимально конкретизований, що прив’язує поняття, яке розглядається до галузевого рівня, рівня народного господарства. Деякі автори, використовуючи цю категорію у викладі, не дають їй чіткого визначення, уникаючи безпосереднього її тлумачення [6, c.34], [7, c.115]. Так, згідно з[2, c.111] „інноваційний потенціал вміщає приховані можливості накопичених ресурсів, які можуть бути приведені до дії з метою досягнення цілей економічних суб’єктів”. Таким чином, складність і багаторівневість поняття „інноваційний потенціал” невизначеність його інтерпретації можливо уникнути виходячи з аналізу природи „потенціалу”, особливостей його використання в різних сферах соціально-економічних відносин.

Потенціал – це показник, який віддзеркалює не просто стан об’єкта, але й, що особливо важливо, одночасно сутність методологічних основ численності реальних процесів та явищ. Таке сполучення дає можливість адекватно відобразити не тільки ту чи іншу ситуацію, ті чи інші відносини, але й процеси і тенденції їх розвитку, а таким чином, ефективність функціонування економічної системи в цілому. Інноваційний потенціал – здатність до зміни, покращанню, прогресу, це джерело розвитку. Доказом цьому може слугувати таке явище, як дифузія інновацій. Так, застосування нового обладнання (яке є конкретним результатом інноваційного процесу, інновацієй) веде до виготовлення нової продукції, яка в свою чергу, виходячи на ринок, є джерелом, фактором подальших змін. При цьому „ефект від тиражування інновацій зростає набагато скоріше самого тиражу” [8, c.24]. Тобто все те, що веде до інноваційного розвитку, має інноваційний потенціал. Він як би то стоїть на стику реальності, яка його характеризує, і майбутності, яка його визначає і в той самий час визначається їм. Інноваційний потенціал існує в прихованому вигляді, він здатен накопичуватися й розвиватися на власній основі по мірі своєї реалізації. Він сам, розвиваючись, виявляє ще потужніші можливості до розвитку, є поштовхом до нього. Його така властивість впливу на систему пояснюються тим, що непізнане завжди більше вже вивченого, все тече , все змінюється, як правило, нове заміняє старе, що існує об’єктивна необхідність прямувати до найкращого.

Сутність будь-якого процесу, явища, об’єкта звичайно розкривається через його функції. Однак не менш яскраво зміст поняття „інноваційний потенціал” можна відслідкувати, структурував його, виділив основні вирішальні компоненти. Найбільш обгрунтованим є підхід, запропонований Д.І. Кокуріним у своїй монографії „Інноваційна діяльність”, який передбачає виділення трьох складових інноваційного потенціалу – ресурсної, результативної й внутрішньої. Він є цікавим для розгляду і аналізу як орієнтир побудови моделі інноваційного потенціалу будь-якого об’єкта, системи, процесу. Автором здійснена спроба конкретизувати й доповнити, якісно оцінити співвідношення структурних елементів інноваційного потенціалу. Таким чином, структура інноваційного потенціалу представлена єдністю трьох його складових: ресурсної, внутрішньої, результативної, які співіснують, взаємно передбачають і обумовлюють одна одну та виявляються у використанні як його „триєдина сутність”[2, c.126].

Так, ресурсна складова інноваційного потенціалу залежить від можливостей використання кожного одиничного господарського ресурсу в інноваційному процесі. Інтенсифікація інноваційної діяльності дозволяє підвищити ефективність використання ресурсної складової, а значить, і інноваційного потенціалу в цілому. Головним принципом виділення ресурсних елементів потенціалу є їх функціональна роль в інноваційному процесі. Ця складова включає у себе матеріально-технічні, інформаційні, фінансові, людські ресурси, які в свою чергу теж поділяються на частини, існуючі в безпосередньому зв’язку та взаємозалежності. Кожна зі складових грає важливу роль, впливаючи на якісну та кількісну оцінку інноваційного потенціалу.

Внутрішня складова інноваційного потенціалу – це так званий „важіль”, забезпечуючий дієздатність й ефективність функціонування інших його елементів. Її доцільно представити інститутами (суб’єкта ми інноваційної діяльності), які забезпечують: внутрішні процеси інноваційної діяльності (винахід і виробництво нового продукту); безпосереднє впровадження нових технологій; взаємозв’язок об’єкта дослідження (підприємства) як з наукою, яка надає прогресивні ідеї і вже оформлені інноваційні розробки, так і з ринком, який споживає готовий продукт, а також методами, засобами організації управління течією інноваційного процесу.

Результативна складова віддзеркалює результат реалізації існуючої можливості, тобто той реальний фактичний інноваційний продукт, отриманий в інноваційному процесі, тобто досягнений рівень потенціалу. Доцільність виділення цієї складової підтверджується тим, що саме інноваційний продукт як результат інноваційних процесів обумовлює подальший не лише кількісний, але й якісний зріст інноваційного потенціалу системи (господарюючого суб’єкта). Він сприяє розвитку ресурсної складової, якщо це продукт, внутрішньої частини інноваційного потенціалу, якщо це здійснена інновація в самій інноваційній сфері. Він несе в собі потенційно нові можливості, виводить на новий рівень функціонування інноваційний потенціал у цілому. Результативна складова інноваційного потенціалу представляє собою цільову характеристику цієї категорії, що проявляється в потоках інноваційної продукції, головним чином забезпечуючи його відтворення.

Досліджуваний об’єкт ідентифікується не тільки через його сутність, але й за допомогою класифікації , яка дозволяє проаналізувати об’єкт, розглядаючи його із різних боків, спираючися на обрані класифікаційні ознаки. Неоднозначність і складність цієї категорії ускладнює виділення незалежних видів інноваційного потенціалу, обумовлює їх взаємозв’язок і щільне співіснування. Запропонованою автором роботи класифікацією робиться спроба створити такий образ інноваційного потенціалу, який охопив би та врахував його багаторівневу сутність і особливості його функціонування.

Не дивлячись на вірогідний і ризиковий характер інноваційної діяльності як такової, модель інноваційного потенціалу об’єкта (системи, процесу) є в достатній мірі детермінованою, тобто достатньо чітко можна представити його структуру й структурні взаємозв’язки і взаємозалежності, що склалися (рис.1) Інноваційний потенціал постає тут як деяка єдина цілісність, образована трьома цільовими векторами сил (факторів), які направлені в одну точку простору та взаємообумовлюються один одним.

Використання системного підходу в аналізі категорії інноваційного потенціалу, надало можливість комплексно ідентифікувати та конкретизувати це поняття, окреслити коло його застосування, а значить сформувати важливі передумови для визначення головних аспектів управління інноваційним потенціалом підприємства (як економічної системи) в контексті виконання їм своєї прогресивної місії. Поява конкретного наукового інтересу до проблем методологічного забезпечення оцінки інноваційного потенціалу та формування діючого механізму його управління надасть можливість на практиці випробувати отримані результати, приверне увагу до реалістичності та важливості тісної співпраці держави, науковців і виробників при реалізації поставленої мети. Оцінка інноваційного потенціалу підприємств, виявлення його рівня, дієздатності, ступеню задіянності в господарській системі дозволить побачити не тільки повноту та якість ресурсів, залучених підприємством, а ще й перспективи їх подальшого використання, поставити правильний „діагноз” функціонування сучасного підприємства в сучасних умовах. Усе це обумовлює необхідність виробітки такого методологічного оформлення, що потребує передусім чіткого, уніфікованого, стандартизованого та єдиного інструментарію, врахування динамічності та багаторівневості категорії інноваційного потенціалу. Арсенал методів оцінки та управління інноваційним потенціалом повинен постійно вдосконалюватися та розвиватися, бути гнучким та чутливим до постійно змінюючихся умов функціонування, спрямованим на самовдосконалення.

Оснований на теорії хвильових коливань у суспільному виробництві М. Кондратьєва (1925р.) висновок австрійського економіста Й. Шумпетера про можливість подолання криз і спадів у суспільному виробництві за рахунок інноваційного відновлення капіталу через технічні, організаційні, економічні й управлінські нововведення повинен бути покладений в основу розробки рекомендацій з оцінки та управління інноваційним потенціалом. Умови циклічного характеру соціально-економічного розвитку передбачають безперервність у часі оцінки інноваційного потенціалу, що, безумовно, повинне відбиватися на критеріях та засобах вимірювання. Особливості сучасного функціонування української економіки, яка потребує передусім активізації інноваційної діяльності, напряму впливають на специфіку оцінки інноваційного потенціалу. На мій погляд, цю процедуру доцільно розділити на чотири взаємопов’язані, взаємообумовлені та хронологічно розташовані етапи („аналітика”, „початок”,„реалізація”,„переоцінка”). Процедуру оцінки інноваційного потенціалу яскраво можна представити графіком, розташував зазначені етапи в хронологічній послідовності, в якості функції обрав залежність віддачі інноваційного потенціалу від фактору часу та етапу, на якому він знаходитиметься (рис.2). З графіку можна побачити, якіми темпами і в якому напрямку змінюється віддача інноваційного потенціалу в процесі його виявлення та подальшої реалізації.

Таким чином, підводячи підсумок, можна стверджувати, що виявлений, ретельно оцінений, грамотно сформований накопичений інноваційний потенціал дозволить сучасному підприємству визначити правильність вибору напрямків прикладання власних зусиль та без зайвих перешкод перерости в потужну структуру нового типу, функціонуючу на засадах інноваційного випередження.

Підбиваючи підсумок виконаній роботі можна зробити висновок про актуальність і практичну значущість розглянутої теми. Реалії сьогодення потребують від уряду, посадових осіб, керівників підприємств і закладів, від кожної людини усвідомлення важливості реформування суспільства на інноваційній основі. Подолання інноваційної стагнації, в якої знаходиться українська держава, потребує розробки нових підходів і принципів формування його стратегічної політики. Інноваційний розвиток повинен стати не тільки „національною ідеєю”, але й тактикою державної політики. Ресурси екстенсивного зростання економіки вичерпано, Україна стоїть на межі розбалансування свого функціонування через нестабільність як внутрішнього соціально-економічного середовища, так і через тиск зовнішнього світу – прийшов час прийняття такої концепції, яка б ліквідувала підстави для кризових явищ в економіці й соціальному житті нашої держави. Однією з важливих складових, одночасно спрямовуючим вектором і джерелом розвитку є інноваційний потенціал. Це поняття увійшло в економічну науку як складна багаторівнева категорія, що потребує застосування комплексного та системного підходу до її вивчення. Це порівняно нова категорія, яка має важливе як теоретичне, так і практичне значення, потребує розробки нових принципів її дослідження та аналізу. Підміна поняття „інноваційний потенціал” його складовими частинами (науковим, інтелектуальним, науково-технічним, творчим) веде до неповного його розуміння, а значить обмежує можливість його формування, використання й розвитку на благо всьому суспільству. Доведено, що до розгляду сутності інноваційного потенціалу потрібно підходити як економічної категорії, яка є ієрархічно організованою системою понять, що знаходиться в різній мірі наближення до сутності потенціалу. Виявлена структура інноваційного потенціалу, сформована його класифікація, яка дозволила ідентифікувати цю категорію та розглянути її з різних боків застосування. Побудована в роботі модель дозволила розробити дієздатну методику оцінки інноваційного потенціалу з метою його подальшої реалізації. Роботою сформований плацдарм для подальших наукових досліджень.

1. В.И. Захарченко Структурно-генетический подход и функциональный аспекты экономики периода трансформации/Наука и наукознание 2003, №1, с. 6-15.

2. Кокурин Д.И. Инновационная деятельность. – М.: Экзамен, 2001. – 575с.

3. Данько М. Інноваційний потенціал у промисловості України //Економіст. – 1999. – № 10. – с. 26-32.

4. Николаев А.И. Инновационное развитие и инновационная культура //Наука и наукознание. – 2001. – №2. – с. 54-65.

5. Рынок: Бизнес. Коммерция. Экономика: толковый терминологический словарь/ информ./ – Внедр. Центр «Маркетинг»: Сост. В. А. Калашников: под общ. ред. А. П. Дашкова/ – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Маркетинг, 1998. – 403с.

6. М. Гусаков Формирование потенциала инновационного развития./Экономист 1999г., №2, 3 с. 3-38.

7. В. Осецький Методичні мідходи до реалізації інноваційного потенціалу підприємств/ Підприємництво, господарство і право. 2002р., №3, с. 114-117.

8. Добров Г.М., Тонкаль В.Е., Савельев А.А. и др. Научно-технический потенциал: структура, динамика, эффективность. – К.: «Наукова думка», 1987. – 347с.

У початок