Горбильов  Всеволод Валерійович

        Холодним раннім ранком 20 листопада 1982 року, приблизно в 5 годин ранку, у роддомі лікарні №3 міста Донецька роздався лемент дитини. Це був лемент дитини, яка тільки що з’явилася на світло. Цією дитиною виявився я - бажаний і довгоочікуваний. Моїй появі я зобов'язаний своїм батькам, Валерію Федоровичу і Валентині Миколаївні.
       Раннє дитинство, десь біля п’яти років я провів у подорожах і пізнаннях сутності світу. Усі мої поїздки я здійснював по безкрайніх просторах колишнього СРСР, від Грузії до Естонії, у компанії з моїми батьками, що при найменшій можливості брали мене із собою. За цей час мені вдалось побувати в багатьох цікавих і історичних місцях, але до великого мого жалю мені вдалося запам'ятати деяке - я був дуже малий і не додавав цим поїздкам особливого значення. Спогади залишилися тільки на фотографіях і слайдах.
       В основному всі поїздки здійснювалися на сімейному автомобілі ВАЗ 2107, у противному випадку я залишався під доглядом моїх бабусь. Більшість поїздок були пов'язані з відрядженнями моїх батьків, що у цей час працювали в СКТБ "Турбулентність" Донецького державного університету. Дуже велику роль у миємо вихованні і формуванні мене як особистості зробили родичі в особі бабусь, дідусів, дядьків і тіток. Не обійшлося моє дитинство без відвідувань дитячого саду, але там мені вдавалося бувати рідко, тому що я завжди був бажаним гостем у моїх бабусь.
       У 1989 році я прийшов перший раз у перший клас середньої школи №52, де познайомився з моєю першою вчителькою Любов'ю Петрівною і першими однокласниками, з якими дружу, і донині. Любов Петрівна, як досвідчений педагог, зуміла перетворити наше перебування в "молодших класах" у захоплюючу гру з уроками, сумлінним виконанням домашніх завдань,загалом , заразила бажанням учитися й одержувати знання.
       У школі №52 я провчився до 7-го класу, потім вирішив перейти в іншу школу. Це була школа №2 з поглибленим вивчанням англійської мови, у якій я придбав гарні знання і нових друзів.
       Мені було зразкове 10 років, коли я в перший почув віртуозне виконання на гітарі "Турецького маршу" Моцарта і вирішив, що обов'язково навчуся добре грати на гітарі і, у результаті, надійшов у Донецку музичну школу №6 по класу "Гітара". У 1998 році з відзнакою її закінчив. Вчителем за фахом була дуже талановита і дуже цікава людина Алад'їн Олександр Петрович.
       У 11-м класі я серйозно задумався про свою подальшу долю: необхідно було вирішити по якому шляху йти далі, тобто зробити вибір навчального закладу. Свій вибір я зупинив на ДонДТУ (згодом одержав статус національного). За результатами рейтингових випробувань я був зарахований на 1-й курс факультету КИТА на спеціальність "Електронні системи".
       Однієї з важливих і невід'ємних частин мого життя був, є і буде спорт, займатися яким я почав з раннього дитинства. Серед моїх захоплень були боротьба, футбол, легка атлетика. У дев'ятому класі я захопився американським футболом, якому присвячував майже весь свій вільний час. На 1-м курсі про це захоплення довелося забути, у зв'язку з недостачею часу, тобто довелося вибирати між спортом і освітою. Однак, незважаючи на постійний дефіцит часу, я завжди намагаюсь приділити час спорту.
       Навіть будучи студентом, постійно згадую шкільні роки - це був цікавий і незабутній час, і десь у глибині душі так не хотілося вступати на нову сходинку дорослого життя. Чомусь найбільш що запам'ятовується виявився не час, проведений за партою, а час, проведений у культурно-розважальних і спортивних заходах , що проводилися на шкільному і міському рівнях. Особливо пригадуються шкільні вечори, виступи на шкільній сцені,присвячені святковим подіям, у яких неодноразово із захопленням брав участь.
       Звичайно, самими значимими подіями шкільного життя стали збуття, зв'язані з прощанням зі шкільною лавою. Це шкільний звонок, що продзвенів для мене востаннє , урочисте вручення атестатів і одержання золотої медалі. Кульмінацією прощання зі шкільним часом став вечір, що звичайно буває в школяра тільки раз у житті. Вечір, коли зібрався разом, можливо в останій раз, весь дружний клас, щоб проститися перед важкої дорогою, яку многим треба буде пройти для досягнення заповітної мети.
       1 вересня 2000 року і я стою на порозі ДОННТУ вже студентом. З першого дня знайомства зі студентським життям я зрозумів, що цей час нових знайомств , нових вражень, що цей час нових перешкод, котрі необхідно переборювати для досягнення поставленої мети. Перші курси навчання в університеті давалися нелегко, і тому приходилось багато часу приділяти заняттям, щоб не відстати від навчального плану. Особливо цікавої виявилася сама перша сесія, але добре те, що добре закінчується.
       Звичайно, мої студентські роки нерозривно зв'язані з нашою групою ПЕ-00. Наша група представлена людьми дуже своєрідними і цікавими, а головне щирими і чуйними, готовими в будь-який момент подати руку допомоги. Увесь час ми пройшли поруч, але це був не тільки час навчання. Багато свят ми не залишали без уваги, особливо заходу, нерозривно зв'язані зі студентським життям. Це були дні факультетів, дні студентів, але якщо це був не "червоний" день календарю, то свято ми вигадували самі. Хочеться відзначити традицію, що склалася в нашій групі з перших курсів і живе дотепер - поздоровлення іменинника від імені всієї групи з урочистим врученням сувеніра. Іменинник, у свою чергу, теж не залишався в боргу, збирая всю групу разом для проведення чергового свята. Сподіваюся, що в майбутньому наша компанія залишиться такою ж споєною, дружною і чуйної, здатної завжди допомогти один одному в будь-якій ситуації, хоча я упевнений, що так і буде, тому що приводів для сумніву ще не було.
       На другому курсі у мене, нарешті, удома з'явився свій персональний комп'ютер, і тепер я не можу уявити своє життя без цієї машини, можна сказати, що він став невід'ємною частиною мого життя. Просто я розучився писати і малювати ручкою чи олівцем, крім конспектов, записаних на лекціях. Усі мої лабораторні, розрахункові і курсові роботи не містили жодного слова, що не було б оброблено на комп'ютері і надруковано на принтері.
       На 4-му семестрі почалося моє навчання на кафедрі військової підготовки, де з нас готували офіцерів запасу протиповітрянної оборони сухопутних військ України. У дитинстві багато хто грав у війну і мріяв стати дійсними солдатами, потримати у руках автомат чи пістолет, посидіти в танку. Під час занять на військовій кафедрі багато мрій втілилися в життя, тут нам вдалося навчитися розбирати пістолет і автомат, вивчити на практиці снайперську гвинтівку Драгунова, спробувати себе в ролі стрільця з ПЗРК, побувати на практиці в ролі кожного з членів екіпажа зенітної самохідної установки (ЗСУ 23-4, "Шилка"). У цілому, навчання на військовій кафедрі було цікавим, хоча виявилося і не таким простим, яким може здаватися на перший погляд. Приходилося і "чечетку" відбивати на плацу, тобто проходити заняття по військово-стройовій підготовці, не обійшлося і без військової форми, у котрій ми проходили останній рік навчання на кафедрі. Не дивлячись на все це, навчання на військовій кафедрі не може зрівнятися з дійсною військовою службою, але і тут вдалося відчути смак армійського життя.
       2,5 роки навчання на кафедрі завершилося проходженням воєнно-польових зборів, прийняттям присяги і здачею державного іспиту. Тепер усі курсанти, з якими я проходив навчання, з нетерпінням чекають одержання першого в їхньому житті офіцерського звання молодшого лейтенанта.
       На 4-му курсі мені требо було здати державний іспит з фаху. Насправді він виявився не таким складним, яким уявлявся, - була серйозна підготовка. У результаті після закінчення 4-х років навчання я одержав диплом з відзнакою про базову вищу освіту. Після успішної здачі державного іспиту мені пропонували продовжити своє навчання в магістратурі, над цією пропозицією я довго не розмірковував - відразу дав свою згоду.
       За час навчання в університеті я завжди намагався знайти час для занять спортом. Тут почесне місце займає гандбол, у "боях", по якому між командами факультетів нам неодноразово приходилось відстоювати честь свого факультету. Порівняно недавно в моєму житті з'явився дайвинг, і тепер я не уявляю своє життя без ковтка стиснутого повітря. Заняття дайвингом стали можливі завдяки Донецькому клубу підвідного плавання "Акватик". Самою яскравою подією в житті членів цього клуба є літні збори, які проходять кожне літо в Криму на мисі Тарханкут. Цей час з нетерпінням чекають усі дайверы клуба і я в тому числі.
       В даний час йде робота над написанням магістерської роботы. На вибір теми вплинула перша в моєму житті виробнича практика, яку я проходив у Національному науковому центрі "Інститут метрології" м. Харькова, беручи участь у створенні Державного первичного еталона одиниці витрати і кількості рідини. Тут мені був підказаний напрямок теми для написання дипломної роботи, а саме: "Система для виміру витрати в трубопроводах великого диаметру електромагнітним витратоміром". Під час проходження другої виробничої практики на ТОВ ФПК "Аверс" був обраний прилад, на онові якого можуть бути зроблені необхідні спостереження і розрахунки. Остаточно тема роботи була погоджена після бесіди з керівником Зорі А.А., доктором технічних наук, завідувачем кафедри "Електронна техніка". Магістерська робота одержала назву "Підвищення точності вимірів зондовым електромагнітним перетворювачем швидкості потоку для обліку витрати электропровідної рідини у трубопроводах великого діаметру". У магістерській роботі розглянутий один з найбільш раціональних способів виміру витрати в трубопроводах великого діаметру і досліджені фактори, що впливають на похибку вимірів, унаслідок чого зроблені висновки щодо умов виміру і параметров перетворювача.
       Що стосується планів на майбутнє, то в даний момент з ними важко визначитися і важко сказати, що очікує мене в найближчому майбутньому. Без сумніву, як і в кожного, у мене є свої ідеї, перспективи, а головне є мети, до яких варто прагнути. Я упевнений, що зможу їх досягнути і поставити перед собою нові, адже тільки, людині, яка йде до мети, дує побіжний вітер.

---

Русский вариант

Український варіант

English variant

---