Вперше я побачила цей світ 16 листопада 1986 року і вже не хочу з ним ролучатися. Я народилась у великій та дружній родині.
    Тато, Малахов Володимир Станіславович, працює на шахті ім. О.Ф. Засядько. Це людина з найдобрішою в світі душею, весела та енергійна. З дитинства він прививав мені відчуття обов'язку, стійкість, правдивість у відношеннях з людьми. Як і я, любить, коли у будинку багато сміху та веселощів, багато гостей. Не може терпіти лицемірства та поважає працю людини.
    Мама, Малахова Тетяна Іванівна, зараз на пенсії. 25 років вона пропрацювала у Донецькій школі мистетств №2. Все життя присвятила родині та творчості. Була керівником оркестру народних інструментів, навчала дітей грати на аккордионі та домрі. Саме вона привила мені любов до прекрасного, навчила насолоджуватись природою, витворами мистецтва і просто любити життя.
    Я маю старшу сестру. Її звати Мариною. Це красива, відкрита та добра людина. Вона - мій друг та помічник, завжди підтримає та допоможе порадою.

    Ітак, про себе. Щойно з'явившись на світ, я відразу була оточена заботою та любов'ю багаточисельних рідних. Бабусі й дідусі, тітки та дяді, сестри і брати не могли нарадуватись, дивлячись у мої великі блакитні очі. Тато відразу назвав мене Свєтіком. Досить безтурботно промайнули мої перші місяці життя. Єдині зобов'язання - це їсти, спати, та посміхатися усім, кто бажав зі мною пограти.
    Незабаром мене віддали в дитячий садок "Золотий ключик". Я страшенно не бажала прокидатися рано вранці та топати у садочок, де не було мами та бабусі, які оточали мене заботою в будь-який час дня та ночі. Але, на здивування, мені там дуже сподобалося. Що може буди краще, ніж малювати, співати, танцювати, ліпити з пластиліну, гуляти на свіжлму повітрі та ні про що не турбуватись. У мене з'явилась велика кількість друзів, з деякими ми досі товаришуємо, як кажуть, "знаємо один одного з пелюшок".

    Ось такою дружньою компанією нас віддали в школу №22. 1 вересня 1993 року. Повітряні кульки, білі банти, шкільна форма та гучна музика. Так почалось нове життя. У нас з'явилась друга мама - наша перша вчителька Нелі Федоівна. Вона не тільки вчила нас читати та писати, а дарувала нам любов, турботу та свій гарний настрій. Навіть, коли ми були в старших класах, Нелі Федорівна раділа нашим успіхам та переживала через невдачі. Велика їй подяка!
    Щоліта ми з сестрою їздили до села. Наш ранок починався з прогулянки росою та кружки парного молока із свіжоспеченим хлібом. Разом з друзями ми ходили на річку, ловили рибу, купалися та засмагали, їли фрукти та, як і всі, копали картоплю. Вечорами збиралися в парку і довго размовляли, насолоджуючись свіжим повітрям та зірковим небом.
    Після таких веселих канікул важко було повертатися до звичних шкільних буднів. У школі все йшло своєю чергою, доки я не опинилась у старших класах. Тут виявилось ще цікавіше. Тепер у нас з'явилась "класна мама" - Рачінська Ольга Вікторівна. Вона вчила нас бути чесными і дружніми, постійно влаштовувала поїздки в інші міста, заповідники та просто походи до музею та театру. Вона привила мені любов до математики. Як гарна учениця я ходила на олімпіади та іноді приносила додому грамоти. Непомітно підійшов час випускних екзаменів та вибору ВУЗа. Вибір пав на технічний ВУЗ. Політехнічний інститут закінчили мої бабуся та дідусь, не кажучи про інших родичів. Ольга Вікторівна розповіла про Електротехнічний факультет та допомогла із підготовкою до рейтингів. Я дуже їй вдячна за віру в мої сили. Вже у квітні я знала, що пройшла за результатами, та могла бути зарахована у ряди студентів. Потім був останній дзвінок та випускний вечір, сльози та "розлучення" с однокласниками, вчителями, і, звичайно з дитинством.
    Але унивати довго не довелось. Ступивши на ґанок університету, я зрозуміла, що життя тільки починається…

    Відтепер я носила гордівливе звання "студент". Вчитися було, чесно кажучи, складненько, але все компенсувалось новими друзями та веселощами. Адже потрапила я в дуже гарну групу, де кожна людина була зформованою та цікавою особистістю, у них я могла де-чому навчитися. На першому курсі я вирішила спробувати себе в Дебюті першокурсників, але тільки цим справа не скінчилася. Ми створили свою команду КВН "До лампочки!", приймали участь у Кухлі ректора, виступали на Днях факультета. Ще невідомо, кому було веселіше, нам або глядацьому залу. Мабуть, нам, тому що цікавіше не те, що відбувається на сцені, а те, що за кулісами.
    На заняттях також було цікаво. Виявляється, електричество, як магія, а всі електрики – чарівники. Крім відвідування лекцій, семінарів та лабораторних я порадувала себе грамотою за зайняте перше місце в Олімпіаді по "Електричним машинам" та участь в Олімпіаді по "Метрології та вимірювальній техниці" (4 місце). Крім основних дисциплін я вивчала англійску технічну мову, отримала сертифікат в Інституті міжнародного співробітництва при ДонНТУ.
    Більш за все мені подобалися лекції Олійника В.Г., він, как ніхто інший, вміє зарядити оптимізмом, прагненням та бажанням розуміти те, чим збираєшся займатися за життя. А Васил'єв Л.О. завжди готовий прийти на допомогу, дати зрозуміти студенту, що і його праця кому-небудь потрібна. Чурсінов В.І. и Чернікова Л.В. – це "добряки" нашої кафедри, крім знань вони готови дати студенту добру раду не тільки про навчання, але й по життю. Шевченко О.А. була нашим куратором, вона прекрасний фахівець і може знайти відповідь на будь-яке питання. Наші професори одні из найкращих в країні, крім того, вони прекрасні люди, дають обширні знання в області енергетики, головне зуміти їх взяти. Звичайно, всі викладачі заслуговують теплих слів та визнання. Їм я вдячна за отримані знання. Взагалі, студентське життя було як неможна краще. Мені вдавалось суміщувати навчання, розваги, а коли стипендії виявлялося замало, починала підробляти (набирала тексти, вчила уроки с дітьми та працювала промоутером в рекламному агентстві). Отримавши диплом бакалавра, я потрапила в магістратуру, де моїм науковим керівником став Ковальов Олександр Петрович. Мені подобається тема моєї роботи, я вважаю її актуальною і просто необхідною для нашої країни.

    Ще я зузстріла свою другу половинку. Його звати Володимир. Відчула всю силу любові та вийшла за нього замуж 31 серпня 2007 року. Я завжди мріяла про велику, дружню та гамірну родину. І разом із цим подарунком долі я отримала колосальну підтримку і розуміння, відчуття повного спокою і великої любові в сердці. І точно знаю, що із цією людиною я готова пройти крізь все життя.

    Що до планів на майбутнє, то я люблю помріяти, і не просто про дім чи роботу. Я хочу, щоб робота приносила мені задоволення, хочу отримати освіту архитектора. Ця спеціальність тісно співробітництвує з електротехнікою, жоден сучасний архітектурний проект не буває без електрики. Хочу створити таку корпорацію, яка буде славитися на весь світ своєю надійністю та унікальністю розробок. Хочу будувати міста, втілювати в життя найсміливіші задуми, та щоб люди ходили на роботу не заради зарплатні, а заради творчості і самореалізації.
    А ще я дуже хочу величезний, просторий, світлий дім з великим фруктовим садом. Хочу, щоб цей дім був залитий сонцем, щоб у ньому сміялися діти і топали їх маленькі ніжки. Хочу виховати трьох дітей, щоб у них все склалося, та вони знашли своє місце в житті. Хочу, щоб мій чоловік став професором психології, відкрив свою клініку, щоб він допомагав людям, вчив їх бути відкритими, добрими і здоровими. Хочу разом із ним об'їхати увесь світ, побачити чудеса світу, шедеври архітектури та мистецтва. Хочу взимку засмагати на Мальдівах, а влітку кататися в Альпах, а можливо, навіть здійнятися на верхівку Евереста і звідти подивитися на нашу Землю своїми великими блакитними очима...

На початок