Голбан Олексій Петрович

Сімейний стан: не одружений

Отже, будемо знайомі. Звуть мене Голбан Олексій, і взагалі я класний хлопець.

Народився я в місті Донецьк 21 липня 1986 року. Народився на стику двох знаків зодіаку і є, як виразився Михайло Задорнов (він теж народився 21 липня), раком у позі лева...але не навпаки!

Перше, що я зробив після своєї появи на світ – пчихнув, і тільки потім закричав. Напевно, злякався.

Що було далі, пам'ятаю погано. Перше слово, перший крок, перша гра в «бутилочку» не залишились у моїй пам'яті. Здається, ходив до ясельного садку. Точно пам'ятаю, що ходив у дитячий садок – дотепер не полюбляю манну кашу й кисіль.

Якщо ж серйозно, то дитинство було найбільш важливим періодом мого розвитку. Це був час формування мого характеру й системи моральних цінностей, які багато в чому визначають подальше життя людини. До сьогоднішнього дня в мене, звичайно, наформувалась якась абракадабра. Але починалося все цілком чудово, завдяки, у першу чергу, моїм коханим батькам.

А народився я в родині простих трудівників. Мій тато, Голбан Петро Семенович (народився 3 грудня 1951р.), за освітою інженер, але от уже 20 років працює шахтарем. Моя мама, Голбан Надія Миколаївна (народилася 12 грудня 1956р.), все життя працює ткачем на Донецьком бавовняному комбінаті. Є в мене ще й старший братик, Голбан Сергій Петрович (народився 5 листопада 1978р.), за освітою автослюсар, однак зараз зайнятий у сфері грального бізнесу.

Ці три людини приділяли мені весь свій вільний час, піклувалися про мене, пелюшки стирали, грали із мною, допомагали приймати перші рішення в житті, а саме головне – потихеньку, ненав'язливо виховували мене. Саме на їхньому прикладі я вчився бути добрим і чуйним, милим і ввічливим, працьовитим і чесним, спокійним і веселим. І навчився.

Це правда, у дитинстві я був дуже гарним хлопчиком. Не так багато всякої гидоти в рот сував, не падав з дерев, нічого собі не розшибав (єдиний раз розбив собі голову, коли років у 14 ми із двоюрідною сестричкою билися подушками, і я випадково зачепив настільну лампу), не губився, із братом не бився (спробуй, побийся, коли брат старший за тебе на 8 років), не пив, не курив, та й на дівчат уваги не звертав.

Набагато цікавіше для мене було пограти в настільні ігри (особливо в лото, завдяки якому я в три роки вже знав всі цифри й умів рахувати), поколупатися із друзями в пісочниці або почитати гарну книгу (тоді головним критерієм «гарності» була наявність яскравих ілюстрацій). Батьки мене ні до чого не примушували, дозволили самостійно вибирати собі заняття, тому цілими днями я ледарював. Напевно, інтуїтивно розумів, що в майбутньому такої можливості вже не буде.

В цілому, у сім років я був веселим, товариським, у міру начитаним хлопчиком. І от одного разу мама повела мене до якогось цікавого місця під назвою «школа». Мила тітонька задала мені пару питань. Одне я запам'ятав: чим відрізняється автобус від тролейбуса? Чомусь я вирішив не розповісти про «роги», а показати їх на собі (поки не знаю, чи вплинуло це на моє подальше життя). Після такого акторського майстер-класу тітонька-завуч направила мене до найсильнішого першого класу – «А» класу школи №92.

догори

А школа моя (з 2001 року гімназія) була, та й зараз залишається кращої. Всі успіхи рідної школи наші учні пов'язують у першу чергу з ім'ям прекрасної людини, чудового педагога й мудрого керівника, директора гімназії (1985р.-2005р.) Гусєва Віктора Івановича. Саме під його керівництвом моя школа почала співробітництво з математичним факультетом Донецького Національного Університету (ДонНУ), із посольством Франції в Україні, із «Корпусом миру». Саме ця людина приклала максимум зусиль для розвитку профільної освіти в старших класах і, нарешті, одержання в 2001р. статусу гімназії. Однак саме головне – Віктор Іванович зумів зібрати високопрофесійний, душевний, веселий і творчий колектив. Учитися у таких людей було не тільки корисно, але й приємно. Але...про все по порядку.

Уже в перший шкільний день я став телезіркою. Пам'ятаю, прийшли до нас від місцевого телебачення, питання різні задають, а я сиджу й мовчачи їм свій пиріжок. Мене ввечері навіть у новинах показали. Знаменитим я після цього, щоправда, не став: на вулиці не впізнавали, автографів не просили.

Замість цього почалися шкільні будні. Проходили вони приблизно так:

1 клас: уроки-уроки-уроки-уроки-уроки. У початковій школі я вчився багато й із задоволенням. Особливо цікавими були уроки англійської мови, які вела Костюкова Олена Іванівна – людина, що всі 10 шкільного років намагалася навчити мене чомусь гарному й боролася за моє становлення як особистості.

5 клас: уроки-спектаклі-уроки-танці-уроки. У середній школі уроків стало більше, але часу на них витрачати я став менше. Уже тоді визначилося коло моїх шкільних інтересів: математика, інформатика, література й іноземні мови. Щорічно брав участь в олімпіадах по даних предметах (одного разу, щоправда, якимось загадковим чином потрапив і на олімпіаду по фізиці), іноді навіть посідав призові місця. Особливо цікавими були інтернет-олімпіади з англійської мови, в одній з яких я зайняв 4 місце по Україні (на жаль, грамоту за 4-е місце не давали).

Поза школою найбільшим захопленням стала сцена. Новий класний керівник, Рябцева Ганна Григорівна, учитель російської мови й літератури, намагалася зацікавити нас не тільки своїм предметом. Вона часто організовувала класні вечори, походи в посадку на шашлики, але саме цікаве для мене відбулося в 6-ому класі – я вперше побував у театрі. Спектакль «Підступництво й любов», що я подивився, надовго мені запам'ятався. Тоді сцена і стала моєю мрією. І знову завдяки Ганні Григорівні, мрія здійснилася. Я не став, звичайно, актором великої сцени, але мені було досить і сцени шкільної, оплесків моїх однокласників і поваги моїх учителів за цю роботу.

Іншим захопленням у середній школі стали бальні танці. Я займався ними, щоправда, досить мало, тому зберіг нормальну чоловічу ходу. Але досить багато, щоб під час повільних танців не наступати дівчатам на ноги. Скажу чесно, я завжди вмів знаходити «золоту середину».

9 клас: спектаклі-дебати-уроки-стінгазета-реп. Моє творче життя тривало. За шкільні роки ми поставили не один спектакль. Добре пам'ятаю ролі Олє-Лукойє у творчому вечорі Х.К.Андерсена, ліцеїста Дельвіга в спектаклі про ліцейських друзів Пушкіна. І найбільш значимий успіх – звичайно, роль Чічікова із твору Гоголя «Мертві душі». Єдине, про що жалкую – закінчив школу занадто рано, не встиг зіграти Гамлета.

Важливим захопленням стали й дебати. На жаль, коли я прийшов у дебатну команду, всеукраїнських змагань уже не було. Однак і ті декілька ігр, які я встиг зіграти, допомогли мені поставити гарне мовлення, навчитися аргументувати свою позицію й переконувати оточуючих у своїй правоті. Погодьтеся, дуже важливе вміння.

Як тільки в школі з'явилася стінгазета (а трапилося це тільки в 11 класі), одразу став брати активну участь у створенні кожного її номера. Написав пару статей із доброю часткою гумору, як я вмію. От тільки редактор постарався, повикинув все найцікавіше.

Кульмінацією моєї творчої діяльності став день останнього дзвінка, коли я єдиний раз у житті (поки що) перед широкою аудиторією своїх батьків, учителів, однокласників читав реп. Я, звичайно, розумію, що репом моє бубніння під музику важко назвати, але й кращої назви теж не придумати.

Що стосується безпосередньо навчання – ви бачите, що часу я витрачав на неї все менше й менше. Єдині предмети, якими я продовжував займатися із задоволенням, були література, математика (закінчив на відмінно Відкритий математичний коледж при ДонНУ), інформатика. Теж, напевно, інтуїтивно відчував, чим доведеться займатися в майбутньому.

А займатися я став економічною кібернетикою в Донецьком Національному Технічному Університеті (ДонНТУ). Чому я обрав цю спеціальність і цей вуз – секрет. Особистий. Як не прохайте, не скажу.

Вибір мій був, звичайно, не до кінця усвідомленим. Я зовсім не уявляв, що мені доведеться вивчати й ким після цього я зможу працювати. Хоча... особливо я про це й не замислювався. Просто записався на рейтинги, гарненько підготувався. Прийшов, побачив завдання, відчув приступ амнезії, упорався із приступом, упорався із завданням, пішов. Впорався, здається, непогано, оскільки за результатами рейтингів був зарахований у ряди студентів ДонНТУ.

догори

В університеті всі мої минулі захоплення якось зійшли нанівець. Напевно, не хотілося починати все спочатку в іншому колективі (а потім ще й безлімітний інтернет з'явився...). Тому більшу частину часу я став приділяти безпосередньо освіті. Кожний семестр давався нелегко. Але, як говориться, що не вбиває нас, то робить нас сильніше. І університет зробив мене сильнішим: і в плані професійних знань і вмінь, та й у психологічному, мабуть, теж. Я навчився приймати ефективні рішення в критичних ситуаціях, виконувати величезні масиви робіт за досить короткий проміжок часу, ладити з керівництвом, аргументовано пояснювати неможливість виконання окремих завдань у строк.

Цьому мистецтву (працювати так, щоб працювати якнайменше і як можна рідше) я, звичайно, учився самостійно. І якби не прекрасні викладачі мого університету, так і залишився б ледарем! Однак мені повезло. Мене навчили писати конспекти, навчили навіть читати їх, запам'ятовувати, а головне – розуміти. Мене навчили ходити до бібліотеки й уміло користуватися ресурсами інтернет для пошуку необхідної інформації. Мене навчили чітко і ясно викладати свої думки в рефератах, статтях і пояснювальних записках.

І, звичайно ж, мені дали прекрасні знання: знання математичних і економічних наук, моделювання й програмування, гуманітарних і загальноосвітніх дисциплін. Мене навчили рахувати відсотки в Excel і моделювати складні економічні процеси. Мене навчили знаходити точку беззбитковості й будувати прогнозні моделі високої точності. Мене навчили визначати математичне очікування й дисперсію й створювати досить непогані сайти. Так, мій багаж знань серйозно поповнився!

І все це завдяки прекрасним колективам чудових кафедр: кафедри прикладної математики та інформатики (ПМІ, моєї рідної, улюбленої й найкращої!), кафедри економічної теорії, економіки підприємства, фінансів і банківської справи. Кожний викладач цих кафедр – особистість. Зазвичай дуже оригінальна особистість. Про кожного можна сказати багато теплих слів: можна згадати прекрасне почуття гумору кожного з них, чудові лекції (із почуттям, із толком, із розстановкою), гарну атмосферу на заліках і іспитах. Зараз хочеться сказати «Спасибі! Спасибі за чудові студентські роки!» всім моїм викладачам!

А ще моїй групі! Як було чудово прийти на пари, промити кісточки нашим викладачам, обговорити лабораторні й курсові проекти, поскаржитися на те, як мало часу і як багато завдань задають, почути лементи «Льоша! Рятуй! Не розуміємо! Не встигаємо!», допомогти тим, кому вдасться докричатися, і з почуттям виконаного обов'язкупіти додому. Спасибі вам за веселі дні, хлопчики й дівчатка (особливо дівчатка!). Шкода, що ці часи підходять до завершення...

Але! Попереду ще один семестр. Семестр активного написання магістерської дисертації. Мабуть, про це варто сказати докладніше. Будучи студентом спеціальності «Економічна кібернетика», я активно стежив за розвитком економічної ситуації у світі й у нашій державі. Особливо мене цікавило питання, у якій області закордонний досвід може найбільше згодитися Україні. Цю область для мене відкрив мій науковий керівник – Смірнов Олександр Володимирович. Курси «Динамічне керування капіталом», «Технічний аналіз ринків» і «Теоретичні основи біржових ігор», які читав Олександр Володимирович, сформували чітке уявлення про брак гарних фахівців з біржових і валютних торгів, а також про нестачу якісної (саме якісної!) інформації про методи побудови ефективних торговельних систем. Досить цікавий для мене напрямок, є простір для нових рішень, що ще потрібно? Цього досить, вирішив я. Тому в цей момент саме й зайнятий написанням магістерської дисертації на тему «Розробка й дослідження алгоритмів адаптації торговельних систем до ринкової ситуації» під керівництвом Смірнова Олександра Володимировича.

догори

Плани на майбутнє, звичайно, грандіозні! У першу чергу необхідно завершити дослідження в рамках магістерської дисертації, захистити її та одержати диплом магістра. Одразу після цього слід знайти гарну роботу, з досить високою зарплатою (бажано з першого ж місяця), з можливістю кар'єрного зросту. І рости, рости, рости. Так, хочеться домогтися високих професійних успіхів, стати авторитетом у своїй області, а потім кататися по усьому світу, читати двогодинні лекції, а в інший час насолоджуватися життям! І щоб за ці дві години лекції заробляти стільки, щоб вистачало на наступну насолоду життям!

Це, щоправда, не головне. Особливе місце в моїх планах займає створення сім'ї. Так, ви уявляєте, вже хочеться дитинок поняньчити! От закохається в мене прекрасна дівчина (ох, біднесенька!), одружимося, будуть у нас діти (хлопчик і... ще хлопчик, і дівчинка теж, і теж не одна) – оце буде щастя! Правда, щодо дітей: бажано, щоб не всі відразу з'явилися, краще все-таки по одному.

І ще. Уже не зовсім глобальні плани, але все-таки. По-перше, варто дістати права й купити автомобіль (можна ще й водити навчитися). По-друге, хочеться відправитися в подорож по найцікавіших куточках нашої планети. Це вже із дружиною, щоб їй потім кривдно не було. По-третє, хочу навчитися грати на гітарі, для душі.

Як бачите, плани грандіозні, залишилося всього нічого – приступити до їхнього виконання.

Останнє, що хотілося б зробити – побажати собі удачі. Удачі, Льоха!

догори