Мене звуть Костянтин, прізвище моє – Титаренко. Мій батько – Титаренко Костянтин Євгенович, мама – Титаренко Ірина Леонідівна.
Я народився 5 грудня 1988 року в невеликому залізничному містечку Дебальцеве, що на самому сході Донецької області, де і пройшло моє дитинство.
Прекрасна пора, коли сусідній двір – вже невідома земля і так цікаво розвідати що ж там! Про дитинство, втім, як і про всі попередні періоди мого життя, враження самі прекрасні! Бабусині казки, відповіді батьків на мої питання (як і всі діти, я дуже часто не давав спокою своїм татові і мамі, постійно задаючи їм питання), перший велосипед, перша поїздка на море, перший похід до лісу... – Світ здається таким величезним і заворожуюче цікавим! Дуже яскраві емоції і відчуття, фантазія і уява забирають туди, куди зараз, напевно, вже не добратися (частково цьому сприяє музика, зокрема, Oxygene і Equinoxe Жана Мішеля Жарра).
Окремо варто згадати дитячий сад. Враження про нього неоднозначні. З одного боку, йти туди не хотілося (найчастіше я там був до полудня, після чого мене забирала до себе бабуся), з іншого боку, я там познайомився з багатьма моїми друзями, з самими надійними і кращими підтримую зв'язок і до цього дня. Безумовно, мені подобалося грати в компанії своїх однолітків, але було й те, що мені не подобалося – наприклад, необхідність спати після обіду.
НВК (навчально-виховний комплекс) №4, перший клас – справжня подія! Свято першого дзвоника, перший урок, товстий жовтий зошит з картинками для вивчення правопису, перші математичні задачки, турботлива і уважна перший учитель Желєзнова Тетяна Геннадіївна. Вчитися було дуже цікаво – новий колектив, нові правила, нова обстановка.
І час побіг – ось уже п'ятий клас, сьомий, дев'ятий, іспити, потім розслаблений десятий і змушуючий зібратися одинадцятий. Але все ж самими цікавими були саме декілька перших класів, тому що з плином часу все ставало досить зрозумілим і звичним. Класу до п'ятого мені подобалися абсолютно всі предмети, але чим ближче справа йшла до закінчення школи, тим більше мені подобалися точні науки і тим важче було змусити себе відволікатися на щось ще (наприклад, на написання творів), хоча я не можу сказати, що гуманітарні науки були зовсім нецікаві – в цілому про школу залишилися, безумовно, позитивні враження і, як підтвердження старанності, золота медаль.
Але шкільний період – це не тільки школа, це ще й веселе позашкільна життя. Різні командні ігри, походи в ліс, смачна каша, зварена на багатті, конкурс повітряних зміїв (до речі, мій змій зайняв 1-е місце) і, звичайно ж, велосипед! Жоден із видів фізичної активності не подобався мені більше, ніж катання на велосипеді. Вже в початковій школі в мене з'явився перший «дорослий» велосипед (це була «Десна») і я почав кататися на відносно великі відстані від дому (з-за чого часто виникали непорозуміння з батьками, які, безумовно, вважали, що кататися самому по дорогах з машинами небезпечно).
Зазвичай всі згадують тут про свою участь в олімпіадах, конкурсах, вікторинах – брав участь і я, часом займаючи призові місця, але особливого задоволення це мені не приносило – вкладені у досягнення перемоги зусилля рідко можна було виправдати результатом.
Взагалі-то певний час я бачив себе людиною, що займається питаннями економіки та юриспруденції. Але, до кінця школи я захопився комп'ютерами – а саме написанням простеньких програм (наприклад, довідник телефонних номерів міста з пошуком за шаблоном або простенький скрінсейвер і т. п.). Мені дуже сподобалося те, що для створення продукту не потрібно ніяких додаткових деталей чи компонентів – все, що потрібно – ПК і здатність сформулювати набір чітких вказівок (звичайно, зараз я зроблю застереження, що під «деталями» можна мати на увазі середовища виконання і різні програмні компоненти, але тоді це мало другорядне значення).
Найближчим авторитетним вузом, що навчав комп'ютерним наукам, був ДонНТУ, тому вибір був зроблений практично без коливань. Рейтинги – сертифікати – зарахування на перший курс. І ось першого вересня 2006 року я – студент. Знову з'являється інтерес до навчання (ще б пак – чого варта одна вища математика у викладі Скворцова Анатолія Єфремовича).
Якщо на першому курсі значна частина вільного часу йшло, на те, щоб адаптуватися до нових умов (а також вирішити кілька додаткових завдань з вищої математики), то з другого курсу мене повністю захопило написання власних програм.
Почалося все з 3D графіки. Пізнавши ази C/C++ на першому курсі, мені не терпілося написати щось більш значне, ніж проста лабораторна робота з текстовим інтерфейсом, і я почав розбиратися з OpenGL. Старанно відшукуючи в словнику невідомі слова, я розбирався з відповідною літературою – не зважаючи, що рівень англійської не дозволяв читати не відриваючись, ентузіазму це не збавляло.
Далі були кілька простеньких програм (наприклад, віртуальний зал з фотографіями нашої групи), спроби написати допоміжні бібліотеки для прискорення розробки, в результаті яких я прийшов до вивчення відкритих 3D движків - Irrlicht, потім OGRE. Необхідність «оживити» світ змусила звернути увагу на фізику – ODE, PhysX (PhysX – це було взагалі щось з чимось: це зараз нормально, якщо в грі можна зруйнувати стіни, пом'яти металеву бочку, розірвати тканину, взаємодіяти з водою і т. п. – а тоді це були самі модні фічі).
Загалом, це була справжня пора відкриттів, відчутні результати якої – досвід розробки на C++, вміння освоювати новий API і розбиратися в чужому коді, навик пошуку і читання англомовних ресурсів, перші спроби побудови архітектури більш-менш складного додатка.
Вирішивши знайти для себе ще щось цікаве, десь на третьому курсі я звернувся до Бабкова Віктора Світозаровича. І через якийсь час він запропонував мені розібратися з відносно новою технологією CUDA від NVIDIA. Прочитавши мануал, я зацікавився і як результат – кілька опублікованих студентських дослідницьких робіт, виступи на семінарах, участь у конференціях, і навіть перемога в одному з конкурсів (на який я відправив код майже випадково), що проводився компанією Юстар.
У той же час, виконуючи курсові роботи, мене не покидало бажання розробляти ПЗ з більш витонченою і продуманою архітектурою. Завжди намагався розбиратися і використовувати актуальні інструменти, отримуючи відмінний результат. У різний час турбували також питання зручності і привабливості для користувача інтерфейсу додатка, можливість виконання програм на різних платформах без суттєвих змін в коді (як приклад можна згадати курсову з графіки – 3D редактор з призначеним для користувача інтерфейсом, що базується на Qt).
Важливим придбанням в цей період для мене став біг по вечорах – після багатьох місяців, проведених за монітором це стало справжньою віддушиною – на порядок кращий і без того досить непоганий настрій, з'явилися додаткові сили. Пізніше сюди додався велосипед, до якого я не повертався ще зі школи, але вже на зовсім іншому рівні: більш тривалі та цікаві поїздки (наприклад, Донецьк – Білосарайська Коса, на відрізку до Маріуполя навіть вдалося обігнати за часом електричку), у тому числі з відмінною компанією з «MTB Донецьк».
В останній рік бакалаврату серйозно зацікавився проблемою спільної роботи над проектами, а також автоматизованого тестування ПЗ. Так склалося, що в університеті всі завдання видаються індивідуально, але ж навряд чи який-небудь більш-менш складний проект здійснюється одним розробником, вірно? У результаті, в якості тренування, разом зі своїм однокурсником Черних Павлом розробили просту іграшку «П'ятнашки» з GUI на Qt з підтримкою скінів. І хоча сам додаток був досить простий, важливий був досвід комунікації, розподілу завдань, роботи з системами контролю версій (це була SVN), автоматизованого тестування ПЗ.
Також істотною зміною в той рік був перехід від C++ до C#. Цікаво, що разом з цим переходом здійснився також перехід на Ubuntu Linux. Для написання перших проектів я використовував MonoDevelop, запускаючи розроблені програми за допомогою Mono. Через якийсь час мені довелося повернутися до Windows, і далі розробка велася в Visual Studio з ReSharper – безумовно, з такими інструментами швидкість розробки зросла в рази (особливо, якщо проводити порівняння з часами, коли я розробляв на C++).
Занадто багато про свою діяльність поза університетом і мало про безпосередньо заняття в університеті? Ну що ж, так і є – університет, в першу чергу, дав мені хороший поштовх до саморозвитку (ще з першого курсу). Ні, безумовно, протягом всіх минулих університетських років були прекрасні курси з відмінними викладачами, які принесли свій результат, успішність освоєння яких підтверджена дипломом бакалавра з відзнакою, але найдорожче – це все ж розвиток здатності до самовдосконалення.
Найближчим часом мені доведеться завершити магістерську роботу, результат якої буде частиною україно-американського проекту з дослідження клімату за допомогою інтелектуального аналізу даних і високопродуктивних обчислень за підтримки Фонду цивільних досліджень та розвитку США (US Civilian Research and Development Foundation).
Якщо говорити про середньострокову перспективу, то надалі я бачу себе у складі команди професіоналів, що використовують прогресивні методи розробки та тестування програмного забезпечення, результатом праці яких є як дійсно якісний і надійний продукт, так і особисте задоволення кожного з учасників команди.
Також, непогано б досхочу наподорожуватися. У тому числі, пересуваючись виключно (або майже виключно) на велосипеді. Чув, у Європі є прекрасні велосипедні маршрути, що мають велику протяжність та проходять через мальовничі місця – можна поставити собі за мету для початку відвідати який-небудь з них.
А взагалі, завжди є чим зайнятися – був би час!