Біографія
Особистісне становлення
Мене звати Аліна. Народилася я 10 лютого 1991 року в найбільшому промисловому центрі Донецької області на узбережжі Азовського моря - місті Маріуполі. До самого останнього моменту всі ознаки вказували на народження хлопчика, але моя мама, Жанна Вікторівна Суханова, дуже хотіла дівчинку, і по чарівництву природи, в один із зимових сонячних днів на світ з'явилася я.
Мама отримала медичну освіту і все своє життя присвятила тому, щоб допомагати людям. Тому в дитинстві я часто уявляла себе лікарем і лікувала постраждалих тварин.
Ростили й виховували мене, в основному, мама і бабуся. Саме вони прищеплювали мені життєві цінності, за що я висловлюю їм величезну подяку.
З дитинства я була дуже спокійною і самостійною. Мені подобалося читати книжки, малювати і вишивати. Дорослим було цікаво зі мною спілкуватися, тому що я легко висловлювала свої думки і могла дати корисну пораду.
Спогади про дитинство у кожної людини різні. Ті емоції, що переважають у дитини в дошкільному віці, відкладають глибокий відбиток на все подальше доросле життя. За себе ж можу сказати те, що це був дуже веселий, енергійний і захоплюючий період життя. Всі діти, як правило, шалено люблять море і з нетерпінням чекають, коли батьки впораються зі справами і здійснять їх довгоочікувану мрію, а мені, напевно, пощастило вдвічі. Так як наш будинок розташований з видом на море, в мене була можливість не тільки щодня милуватися морським пейзажем, але й по декілька разів на день бігати з друзями на узбережжі, плескатися у воді, слухати рокіт бурхливих хвиль і збирати красиві мушлі. І тоді я зовсім не замислювалася про те, що розташований неподалік металургійний завод завдає шкоди не тільки здоров'ю людей, але й повільно руйнує прекрасний водний світ. Усвідомлення цього прийшло набагато пізніше ... Однак, незважаючи ні на що, спогади про дитинство залишилися яскравими, світлими й радісними. Моє дитинство було дуже щасливим.
До школи я пішла у 1998 році. Як зараз, пам'ятаю перший дзвоник і знайомство з першою вчителькою, Тамарою Олексіївною, яку впродовж подальшого життя завжди згадую з глибокою повагою. Прочитати молитву перед уроками і попросити здоров'я собі та близьким - обов'язковий етап, без якого до занять нікого не допускали. Саме завдяки їй всі випускники, у тому числі і я, ще в початкових класах придбали головне - духовне багатство. А духовні ціннощі набагато важливіші, ніж матеріальні.
З перших шкільних днів я вчилася відмінно. Мене вибрали старостою класу і, як я розумію, це стало традицією на подальщі роки, навіть в університеті. З'явилося багато друзів, а з ними - і нові захоплення. Наш клас з перших днів став великою дружною родиною.
У зв'язку з переїздом, другий рік навчання я почала в іншій школі. Але і там я швидко влилася в колектив і через кілька днів на мене поклали колишні обов'язки. З новим колективом я провчилася 3 роки і після п'ятого класу знову повернулася до рідної школи. Складним був тільки момент розставання, але надалі я як і раніше продовжувала і продовжую спілкуватися з колишніми однокласниками.
Важливу роль у моєму становленні відіграли шкільні вчителі. З усього розмаїття предметів, перевагу я віддавала англійській мові, математиці та літературі. Однак, досягати успіху примудрялася скрізь. Відмінні оцінки стали нормою, і коли запровадили 12-бальну систему, стало трохи складніше. Адже почалася гонка за максимальним балом.
Батьки особливо не стежили за моїми успіхами, в щоденник заглядали вкрай рідко. І це не тому, що їх не цікавила моя успішність, а тому, що вони звикли до відмінних оцінок і навіть думки не припускали, що я в чомусь не справляюся. В цьому я, звичайно, завжди виправдовувала їхні очікування.
У суспільному житті школи та класу я завжди брала активну участь. У середній школі почалися нескінченні олімпіади з математики, англійської, фізики, хімії, української мови та літератури. Не у всіх вдавалося займати перші місця, але, як втішали мене оточуючі, головне не перемога, а участь. Так як з дитинства я дуже любила співати, в шостому класі мама віддала мене на вокал. З цього моменту жодний святковий захід не обходився без моєї участі.
Шкільні роки пролітали дуже швидко. І ось вже я в 11 класі, доросла, самостійна і амбіційна. Останній рік був дуже насиченим. На зборах шкільного самоврядування мене вибрали віце-презедентом школи № 10. Крім покладених обов'язків, я відвідувала курси з математики та української мови, готувалася до зовнішнього незалежного тестування. Також протягом цього року періодично їздила до ДонНТУ для складання рейтингового тестування, щоб успішно вступити до університету.
Професійне становлення
Школу я закінчила із золотою медаллю. Зовнішнє тестування також склала на відмінно. Тому під час вступу до ВНЗ не виникло особливих проблем. Вступила я до Приазовського державного технічного університету (ПДТУ) і Донецького національного технічного університету (ДонНТУ), причому в обидва ВНЗ на бюджет. Але прагнення до самостійності, цілеспрямованість й престиж нашого університету зумовили мій вибір заздалегідь.
У 2008 році за результатами рейтингових іспитів у ДонНТУ я вступила на спеціальність «Екологія металургії». Спочатку я дуже сумнівалася під час вибору спеціальності. Єдиним величезним бажанням було вивчення французької мови, і з усіх напрямків, де додатково вводився поглиблений курс французької, вибрана спеціальність більш-менш підходила для дівчинки. Плюс до всього, питання екології в нашому регіоні є актуальними, особливо в моєму рідному місті Маріуполі, де тільки два металургійних комбінати завдають колосальної шкоди навколишньому середовищу. Тому професія еколога зараз нова і досить затребувана. В даний момент про свій вибір я зовсім не шкодую.
Почалося бурхливе студентське життя, наповнене новими знайомствами та інтересами.
Я потрапила до чудової групи, ми з перших днів настільки прив'язалися один до одного, що до останнього були справжньою родиною. Сім розумних, цілеспрямованих і рішучих дівчат, абсолютно різних за характером, але що йдуть по життю зі спільною метою. Ми настільки віддавалися навчанню, що з часом, завдяки спільним зусиллям, стали лідируючої за успішностю групою в університеті. І це чимале досягнення.
Починаючи з першого курсу, я була старостою групи, брала участь в олімпіаді з французької мови, різних конференціях.
4 роки пролетіли як одна мить. Головною метою, для досягнення якої було докладено максимальних зусиль, став вступ до магістратури. Єдиною перешкодою виявився вступний іспит, але і його вдалося подолати. Так, в 2012 році, отримавши червоний диплом бакалавра і склавши на відмінно вступні іспити, я вступила до магістратури. Бюджетних місць було всього 13 на весь потік. І я дуже пишаюся, що мені вдалося зайняти одне з них.
Ніколи не зітруться з пам'яті найкращі студентські роки. Траплялося різне: і сміх до сліз, і догану викладачів, і безсонні ночі над книгами ... Але приємні спогади затьмарюють усі негаразди. Університет зробив мене сильною і загартованою в будь-яких ситуаціях. Цей етап у моєму житті - величезний крок у щасливе світле майбутнє.
Моїм науковим керівником є професор кафедри руднотермічних процесів та маловідходних технологій Іван Митрофанович Міщенко. Ця людина наділена відмінним почуттям гумору, до своїх студентів завжди вимогливий, але водночас уважний і небайдужий. Іван Митрофанович є висококваліфікованим досвідченим фахівцем у галузі екології та охорони навколишнього середовища в чорній металургії. Тема моєї магістерської роботи «Зниження шкідливих викидів коксохімічного виробництва шляхом вдосконалення технології підготовки, спікання вугільної шихти та додаткової обробки коксу». Вибір даної теми обумовлений її актуальністю, так як викиди коксохімічного виробництва є найбільш токсичними і смердючими. Удосконалення деяких стадій виробництва коксу, а також модернізація технологічного обладнання дозволять поліпшити якість готового металургійного коксу, а отже, скоротити його споживання в доменному виробництві і тим самим значно скоротити шкідливі викиди.
Плани на майбутнє і можливі шляхи їх реалізації
У найближчому майбутньому в мої плани входить відмінний захист магістерської роботи. Для цього буде потрібно багато зусиль, але найважливіше - віра і підтримка близьких. Після університету хотілося б знайти роботу за фахом, і всі знання й досвід, отриманий за п'ять з половиною років, реалізувати повною мірою на практиці.
Крім рутинних трудових буднів, дуже хочеться помандрувати по світу, народити троїх діточок і радіти життю до глибокої старості у щасливій дружній родині.