ДонНТУ   Портал магістрів

Реферат за темою випускної роботи

Зміст

Вступ

Для ефективної діяльності органів, що ведуть природоресурсні кадастри, першочерговим заходом має стати приведення чинного законодавства у відповідність до вимог сьогодення. При цьому важливим моментом є не стільки удосконалення організаційної структури існуючої системи управління зазначеною сферою, скільки підвищення якості та ефективності управлінської праці, що зводиться переважно до більш чіткого визначення нових завдань і методів їх вирішення. Такий підхід можна пояснити тим, що суспільство зацікавлене у його високій якості ведення кадастрів. Якість управління забезпечують чітко визначені, науково обґрунтовані мета і завдання, об'єктивна визначеність функціонально-структурної побудови управлінських органів, сучасні форми і методи діяльності, демократизм, технічна оснащеність і такі особистісні характеристики службовців апарату управління, як почуття обов'язку, компетентність, дотримання законності, дисциплінованість, принциповість.

1. Актуальність теми

Дослідженням діяльності державних органів у сфері охорони навколишнього природного середовища присвятили свої праці: А.П. Гетьман, В.А. Зуєв, Л.П. Коваленко, В.К. Колпаков, В.В. Костицький, Н.Р. Малишева, М.І. Малишко, В. Л. Мунтян, Б. Г. Розовський, Ю.С. Шемшученко. Однак комплексного дослідження адміністративно-правових засад діяльності органів державної влади у сфері ведення природоресурсних кадастрів не проводилося. Необхідне визначення системи державних органів, які здійснюють ведення природоресурсних кадастрів. Ведення Державного водного кадастру (ДВК) — це систематичне збирання, поповнення, аналіз, узагальнення інформації про водні ресурси, їхній стан, динаміку водних об'єктів, виявлення закономірностей зміни кількісних і якісних показників поверхневих та підземних вод у часі з урахуванням змінних водогосподарських умов і всієї різноманітності впливу людської діяльності. Кінцевим результатом при цьому служать дані щодо стану водних ресурсів, запасів і рівнів забруднення поверхневих і підземних вод. Однією з важливих умов розвитку ДВК є зіставлення накопичених у ньому відомостей як у територіальному аспекті, так і в часовому. На сьогоднішній момент чітка, наявна система ведення ДВК відсутня. Вся інформація про водні об’єкти зберігається у паперовому вигляді, що викликає певний дискомфорт у пошуку тої чи іншої характеристики водних об’єктів, графічних матеріалів до них. У даній магістерській роботі розглядаються задачі визначення параметрів та структури вхідних даних, розроблення алгоритму обробки інформації в системі, зв'язок водного кадастру з землевпорядним кадастром, створення моделі бази даних водних об’єктів на прикладі міста Донецька.

2. Мета і задачі дослідження та заплановані результати

У магістерській роботі розв’язуються наступні задачі:

  1. Аналіз ведення водного кадастру в Україні та закордоном;
  2. Визначення параметрів вхідних даних, розроблення алгоритму обробки інформації в системі, зв'язок водного кадастру з землевпорядним кадастром;
  3. Створення моделі бази даних водних об’єктів.

3. Кадастр його визначення та класифікація

Кадастр (франц. Cadastre) - це систематизований фонд відомостей, який періодично поповнюють і уточнюють за допомогою відповідної системи спостережень за тим чи іншим природним об'єктом [2]. На теперішній час, кадастром займаються в усіх країнах світу. Він тісно переплітається із поняттями обліку, оцінювання стану і використання різних природних ресурсів, інженерної діяльності, їхнього екологічного стану, а також відзначається виокремленням внутрішньо-однорідних за своїми умовами територіальних об'єктів різних рангів, картографуванням і складанням опису кількісних та якісних характеристик цих об'єктів [2]. Залежно від типу класифікації кадастр набуває різноманітної суті, відповідаючи тій меті, з якою його створено. Таким чином, можна класифікувати кадастр за кількома критеріями. Схема класифікації приведена на схемі 1.

Класифікація кадастру

Схема 1 – Класифікація кадастру

За призначенням кадастр можна класифікувати на три великі категорії:

- податковий або фіскальний - для характеристики нерухомої власності з метою визначення порядку і розмірів її оподаткування;

- правовий або юридичний - для захисту прав володаря власності;

- багатоцільовий - для вирішення широкого спектру правових, економічних, екологічних, містобудівних завдань, а також для вирішення проблем управління та планування розвитку території.

Багатоцільовий кадастр містить відомості про об'єкти різного типу: природні ресурси, інфраструктуру, соціально-економічні явища.

Існує поняття одновидового кадастру, що містить відомості про один об'єкт (будова, водопровід тощо), і багатовидового, що містить відомості про декілька об'єктів одного типу (кадастр інфраструктури, кадастр природних ресурсів, соціальних явищ тощо).

За територіальним принципом кадастр поділяють на державний і регіональний. У першому випадку кадастр поширюється на територію країни; у другому - галузь поширення кадастру обмежена територіальним регіоном (областю, містом, селищем тощо). Коли оновлення кадастру здійснюють за єдиними для країни вимогами, спираючись на якісне методичне забезпечення, то такий кадастр незалежно від територіального принципу, називають державним [2].

Питання раціонального використання та охорони водних ресурсів регулюється Водним кодексом України. Раціональне використання водних ресурсів неможливе без систематизованих гідрологічних даних. Станом на сьогоднішній час, складання кадастру за багатьма видами природних ресурсів, у активному процесі створення. Єдина державна система обліку вод і їхнього використання забезпечує систематичні спостереження за режимом водних об'єктів та облік усіх вод єдиного державного фонду, обґрунтовує напрями їхнього раціонального використання.

Ведення Державного водного кадастру (ДВК) - це систематичне збирання, поповнення, аналіз, узагальнення інформації про водні ресурси, їхній стан, динаміку водних об'єктів, виявлення закономірностей зміни кількісних і якісних показників поверхневих та підземних вод у часі з урахуванням змінних водогосподарських умов і всієї різноманітності впливу людської діяльності. Кінцевим результатом при цьому служать дані щодо стану водних ресурсів, запасів і рівнів забруднення поверхневих і підземних вод [2].

В Україні призначення кадастру, його структура мінялися відповідно до політико-економічної ситуації. Кілька століть поспіль Україна переживала земельні реформи, які суттєво міняли зміст та форми кадастру. Перші реформи здійснювалися, коли Україна входила до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Потім вона була складовою імперії, яка називалася СРСР. Остання реформа здійснюється тепер - у роки, коли Україна набула статусу незалежної держави. В період первіснообщинного ладу щільність заселення території сьогочасної України не була високою, а отже земля не мала великої вартості. Тоді основну цінність становив господарський реманент, жива птиця та худоба, а також освоєна земля, вирішення загальних потреб господарювання та захисту дворища могли об'єднуватись у громади, а громади - в окремі населені пункти (міста, села). Такий принцип об'єднання дворищ та громад сприяв виникненню фонду земель загального користування, яким спільно розпоряджалися жителі дворищ, громад, сіл, городів.

Але відомо, що з формуванням Київської Русі як держави, в склад якої входили окремі князівства, були визначені границі окремих князівств, міст та володінь населених пунктів. Так за Городоцьким миром (1026 p.) Київську Русь було поділено па дві частини між князями Мстиславом та Ярославом. Відомо також, що в 1054 р. були дані визначення щодо кордонів, межових знаків та земельних площ. Призначення кадастру, його структура мінялися залежно від політико-економічної ситуації. За останні 120 років Україна пережила чотири земельні реформи, які суттєво міняли зміст та форми кадастру. Перші дві реформи здійснювались, коли Україна входила до складу Російської імперії, третя - була в складі імперії, яка називалася СРСР, четверта здійснюється тепер, при набутті статусу незалежної держави. Таким чином, розвиток кадастру в Україні можна характеризувати чотирма основними етапами, перший - маси Київської Русі; другий - часи гетьманщини; третій - період російського поневолення в царській імперії; четвертий - період Імперії СРСР.

У 1097 році було закріплено право великих князів, боярів та інших аристократів на успадкування права власності на землю, дарування, продаж і конфіскацію земельних володінь. Тоді панівна каста стає великими землевласниками, захоплюючи великі простори вільних земель та завойовуючи нові і поступово переводячи вільних громадян у підневільний стан. З розпадом Київської Русі західна частина українських земель переходить під владу великого литовського князя, який для встановлення порядку в земельних відносинах в 1528 році організував перепис землевласників, де зазначалася кількість дворів у кожному землеволодінні та його розміри. В 1557 році на правових основах, регламентованих у документі “Устав на волоки Господаря его милости во всем Великом княженії литовськом” встановлювалося, що кожний селянин отримував 1 волоку (17 га), невільні селяни 1/3 волоки, війти сільських громад та бояри - по 2 волоки. Великим землевласникам надався розмір до 20 волоків. Фактично цей документ був одним із земельних кодексів. В 1569 році, після укладення Люблінської унії між Польщею та Литвою, значні території України - Галичина, Холмщина, Підляшшя. Поділля. Волинь, Київщина. Чернігівщина та Полтавщина - відійшли до Польщі. Берестейщина та Пінщина залишилися в Литві, Сіверщина в Росії, а Закарпаття - в Угорщині.

В 1569 році було проведено інвентаризацію незайнятих земель у Волинському, Подільському та Бранлавському воєводствах, ці землі заселялись поляками. У 1480-х роках в Придніпров’ї виникли козаки. Це були здебільшого втікачі - селяни, міщани та ремісники, які не змогли витримати надзвичайно виснажливої праці й наруги своїх повелителів та урядовці в. Визвольна боротьба українського народу завершилась у 1654 році угодою між Україною та Росією. Зразу ж після угоди половина земель, які були під владою козаків, було передано самоврядним селянським громадам, третина земель належала козакам, а шоста частина - церкві. У 1729-1731 роках гетьман України Данило Апостол провів інвентаризацію всіх землеволодінь Гетьманщини. Відповідно до проведених робіт усі землеволодіння були поділені на 6 категорій; рангові, міські, вільні, спірні, церковні та володіння, надані за заслуги.

Наприкінці ХУІП ст. Польща перестає існувати як могутня незалежна держава. Разом з розподілом Польщі проходить новий розподіл земель України Галичина, Закарпаття та Буковина переходять під владу Австрії, а всі інші українські землі потрапляють у 1975 році в Російську Імперію. Протягом 1785-1789 років на західноукраїнських землях було заведено земельний кадастр. На основі кадастрових даних було розроблено принципи оподаткування. Селяни мали право 70% прибутку залишати собі 12% - віддавали державі і 18% - панові. Після скасування панщини 1848 року 70% ріллі було розділено між селянами, а 30% залишилось землевласникам. Селянські господарства можна було ділити, продавати, віддавати в заставу. На Галичині в 1902 році селянські господарства площею менше ніж 2 га землі становили 42.3%, від 2 до 5 га - 37.3%, від 5 до 1 га -14.9%. більше ніж 10га - 5.5%. Після скасування кріпаччини в Росії (1861 р.) українські селяни отримали 45,7% всіх земель, великі землевласники - 46,6%, церкви -7.7%. Пасовища та луки стали землями спільного користування.

На Полтавщині, Київщині та Поділлі земля була виділена для кожного двору, а на Харківщині, Катеринославщині та Херсонщині земля виділялась для общин. Після проведення реформ 19% селянських дворів мали менше ніж 33 га, 67% - від 3,3 до 11 га; 14% - більше як 11 га. Як відомо, імперія зразку 1917 року ліквідувала приватну власність на землю та засоби виробництва, шляхом націоналізації землі, фабрик, заводів. Вона завершилась повною ліквідацією як дрібних, так і міцних по своїй основі селянських господарств та створенням великих колективних, і державних сільськогосподарських та промислових підприємств. Як показала практика, економіка країн, які будували соціалістичне суспільство на засадах державної та колективної власності, потерпіла крах. Ось чому відновлення приватної власності на землю та інші засоби виробництва викликане необхідністю піднести духовний та соціально-економічний рівень населення України, сприяти відновленню почуття власника і господаря, створенню нових виробничих структур: фермерських господарств, асоціацій, акціонерних підприємств, компаній, тощо з принципово новими виробничими відносинами. Слід зауважити, що всі кадастри, створювані з 1917 року, ґрунтувались на єдиних для всього СРСР правилах та вимогах і представляли собою інструмент централізованого господарсько-економічного управління різними регіонами й Імперією загалом.

У 1954 р. прийнята Постанова Ради Міністрів СРСР «Про єдиний державний земельний облік», в якій передбачалось складати сільськогосподарські карти для планування і обліку земель. З 1962 року в склад кадастру включена економічна оцінка земель. Важливе місце в системі кадастру було відведено планово-картографічному матеріалу. Створювалися земельно-кадастрові карти районів, на яких відображатись границі адміністративного району, межі колгоспів та радгоспів тощо. На земельно-кадастровій карті показували основні елементи проектів внутрішньогосподарського землеустрою колгоспів і радгоспів, угіддя і їхні підвиди, а також якість ґрунтів, гідрографію, дорожню мережу, населені пункти. Масштаб земельно-кадастрових карт - 1:5000; 1:10 000; 1:25000. Крім карт землекористувань, у склад земельного кадастру входили карти оцінки земель, які охоплювали окремі господарства, адміністративний район, область. Як правило, для складання кадастрових планів і карт використовуються топографічні плани і карти, а в разі їх відсутності - матеріали аерокосмічного знімання.

З 1978 р. розпочались роботи по водному кадастрі. Роботи даного кадастру включають три основні групи:

- перша - режим, якість ресурсів поверхневих вод;

- друга - облік підземних вод, їх режим, якість;

- третя - реєстрація водокористувачів, контроль за скидом вод, стан інфраструктури водопостачання.

Важливо, що 40% всієї інформації, що стосується водного кадастру можна взяти з топографічних карт. Тільки з 1926 року в Україні започатковано лісовий кадастр, призначенням якого є інформація про кількісний та якісний склад лісів, групи лісів і категорії захисту, відомості про лісокористувачі й інші дані, які необхідні для раціонального ведення лісового господарства. В лісогосподарстві використовують такі планово-картографічні матеріали, як лісогосподарські планшети, плани лісонасаджень, схеми лісових підприємств. Планшети складають у М 1:5000; 1:10 000; плани лісонасаджень - М 1:25 000 - 1:100000. З 1927 року ведеться реєстр (кадастр) корисних копалин. Суть цього кадастру полягає в тому, що на кожне родовище корисних копалин складають спеціальні паспорти і реєстраційні карти. В паспорті зазначають назву родовища, кількість запасів тощо. Реєстраційні карти складають на основі топографічних з населенням границь родовища.

Аналіз сучасного стану кадастрових робіт в Україні вказує на необхідність докорінної зміни як структури, так і змісту цих робіт. По суті справи кадастр не є ще цілісною системою обліку, оцінки стану та ефективного використання природних ресурсів і всієї соціально-промислової інфраструктури.

Особливої уваги заслуговують організаційно-економічні питання створення і ведення кадастру. Необхідно вирішити питання взаємозв'язку інформаційного забезпеченню кадастру всіма зацікавленими відомствами і організаціями. Як правило, окремі фрагменти кадастру ведуть різні відомчі служби та організації. Так, наприклад, бюро технічної інвентаризації володіють інформацією про індивідуальну та державну забудову; геодезичні служби управлінь архітектури частково володіють топографічною та інженерно-геологічною інформацією; окремі управління, департаменти і відділи місцевих органів влади - питаннями кількості та якості всієї виробничої і соціальної Інфраструктури, що находиться в їх віданні. Така невпорядкованість і відомча децентралізація призводить часто до дублювання одних і тих самих робіт декількома організаціями, що вимагає значних матеріальних і економічних затрат. Це вказує на необхідність створення єдиної цілісної системи управління кадастром, особливо, в період становлення та розвитку різних форм власності. Кожний потенційний власник повинен знати, де можна знайти інформацію про той чи інший об’єкт, який його цікавить. Законодавством незалежної України передбачено створення і ведення ряду державних кадастрів, приведені на схемі 2.

Державні кадастри України

Схема 2 – Державні кадастри України

Іншою важливою проблемою є відсутність нормативно-технічної і правової бази для створення і ведення кадастру, організанійно-технологічна непідготовленість окремих галузей промисловості до кадастру.

4. Державний Водний Кадастр України

Водний кадастр — це систематизована збірка відомостей про водні ресурси країни, їхню кількість, склад і можливості використання. Водний кадастр є державним зведенням даних щодо водних об'єктів, земель водного фонду, водного режиму, водних ресурсів та їхнього використання, необхідних для соціально-економічної та екологічної оцінки водоресурсного потенціалу і забезпечення сталого розвитку регіональних утворень і функціонування водних екосистем [6].

Водний кадастр є базою державного управління водним фондом. Передбачає державний облік вод — систематичне визначення і фіксацію кількості та якості водних ресурсів, розташованих на певній території. Водний кадастр здійснюється з метою забезпечення поточного і перспективного планування використання водних об'єктів, їхнього відновлення та охорони. Державний облік підземних і поверхневих вод базується на даних обліку використання поверхневих і підземних вод, наданих водокористувачами, і даних державного моніторингу водних об'єктів [2].

Принципи ведення державного водного кадастру:

- охоплення всієї території країни обліком водних ресурсів;

- єдина методична основа збору гідрологічної інформації;

- достовірність зібраних даних;

- відповідальність виконавців;

- інформованість користувачів про наявні дані;

- доступ до кадастрової інформації широкого кола користувачів;

- обов'язковість використання кадастрових даних у роботі різних організацій.

Державний водний кадастр (ВК) провадять за єдиною системою. Надання водокористувачами у спеціально уповноважений державний орган управління водокористуванням і охорони водного фонду даних, необхідних для державного водного кадастру, є обов'язковим. Дані ВК слугують основою для ухвалення рішень зі здійснення державного управління в області використання та охорони вод. Державний облік поверхневих і підземних вод, ведення державного водного кадастру здійснюють спеціально уповноважені органи управління використанням і охороною вод із участю державного органу управління в галузі гідрометеорології та моніторингу оточуючого середовища (з поверхневих водних об'єктів) і державного органу управління використанням і охороною надр (з підземних водних об'єктів) [2].

Порядок здійснення державного обліку поверхневих і підземних вод встановлює Уряд країни. Порядок ведення державного водного кадастру визначено водним законодавством України. Спеціально уповноважений державний орган управління використанням і охороною водного фонду зобов'язаний забезпечити доступ до інформації, що міститься у документації «Державного водного кадастру». Державний водний кадастр є систематизованим зведенням відомостей про:

- поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальне море;

- обсяги, режим, якість і використання вод (водних об'єктів);/

- водокористувачів (окрім вторинних).

Водний кадастр налічує також відомості щодо водогосподарських об'єктів, які забезпечують використання води, очищення та скидання зворотних вод, а саме:

- споруди для акумуляції та регулювання поверхневих і підземних вод;

- споруди для забору і транспортування води;

- споруди для скидання зворотних вод;

- споруди, на яких здійснюють очищення зворотних вод (з оцінкою їхньої ефективності).

Відповідно до видів водних об'єктів та їхнього використання у державному водному кадастрі виокремлюють такі розділи і підрозділи:

Розділ 1. Поверхневі води.

1.1. Водотоки (річки, струмки).

1.2. Природні водойми (озера).

1.3. Штучні водойми (водосховища, ставки) і канали.

1.4. Морські води та джерела.

Pозділ 2. Підземні води.

2.1. Ґрунтові води.

2.2. Підземні води.

Розділ 3. Використання вод.

Дані щодо ресурсів поверхневих вод, їхньої якості і змін під впливом виробничо-господарської діяльності узагальнюють за:

- водними об'єктами та їхніми ділянками;

- басейнами річок, озерами, внутрішніми морями;

- адміністративними районами, областями і в державі загалом.

Дані щодо ресурсів підземних вод, їхньої якості і змін під впливом виробничо-господарської діяльності узагальнюють стосовно:

- родовищ (басейнів) підземних вод;

- водоносних горизонтів;

- басейнів річок;

- адміністративних районів, областей і держави в цілому.

Дані щодо використання вод узагальнюють шляхом створення:

- каталогу водокористувачів;

- банку даних про ресурси поверхневих і підземних вод та обсяги їхнього використання (забори води).

Три розділи «Державного водного кадастру» містять детальну характеристику поверхневих, підземних вод і водокористувачів. Важливою складовою першого розділу «Поверхневі води» є загальна характеристика водного об'єкта (річки, озера, водосховища), а саме: назва; характеристика розміщення водного об'єкта (адміністративна область, район; фізико-географічна область, район); визначення категорії водного об'єкта (основна ріка, притока); довжина (км); характеристика площі водозбору (км кв), площі водного дзеркала і об'єму води, густоти річкової мережі (км/км кв), параметрів і властивостей рельєфу; відображення гідрологічних умов (режим та об'єм стоку різної забезпеченості); визначення модулів стоку (max, min). Інша важлива структурна складова цього розділу є характеристика антропогенних змін басейнових комплексів, яка мстить дані про структуру угідь і ступінь освоєння території водозбору, антропогенні зміни корінного біогеоценотичного покриву (натуральних ландшафтів та їхніх компонентів), зокрема:

- освоєнність території водозбору (питома вага орних земель, ріллі, сіножатей і пасовищ, лісів, земель під водою), %;

- лісистість (природна, сучасна), %;

- населення, тис. осіб;

- забудовані землі, тис. га;

- щільність поселень (населених пунктів);

- кількість і площа ставків і водосховищ (шт., га);

- площа осушених (зрошуваних) земель, тис. га;

- площа еродованих земель, тис. га;

- площа зсувів, га;

- наявність селенебезпечних ділянок (шт., га);

- довжина ділянок руйнування берегів (км).

У наступному підрозділі подано характеристику техногенного навантаження. Він містить дані про існуючі і проектовані водогосподарські об'єкти та їхні характеристики:

- водозабори (кількість і об'єми забору води);

- джерела забруднення водних об'єктів (характеристика промислових та інших об'єктів на водозборі);

- очисні споруди та ефективність очистки зворотних вод (кількість, % очистки);

- випуски зворотних вод (кількість випусків і обсяги скидання зворотних вод);

- види та обсяги скидання забруднювальних речовин із зворотними водами;

- внесення добрив і пестицидів, можливостей їхнього винесення з поверхневим стоком;

- винесення забруднювальних речовин із заселених територій, сільськогосподарських угідь тощо.

Далі увагу звернено на якість (ступінь забруднення) поверхневих і підземних вод. Тут відображають:

- узагальнені (щорічні, багаторічні) характеристики гідрохімічного режиму і санітарного стану річок, озер, водосховищ (показники, що характеризують якісний склад і властивості води у водних об'єктах);

- наявність перевищень гранично-допустимих концентрацій основних забруднювальних речовин (органічні забруднення, мінералізація, завислі речовини, сполуки азоту, фосфору, феноли, важкі метали, хлориди, сульфати, радіонукліди тощо). Окремим структурним підрозділом подаються матеріали про сучасне та прогнозоване використання водних ресурсів;

- характеристика підприємств, які здійснюють забір і скидання вод (каталог водокористувачів);

- існуюча кількість водозаборів та обсяги забору води (обсяги водокористування);

- прогнозований забір води і можливість його забезпечення (обсяги водних ресурсів, які необхідні для задоволення питних і господарсько-побутових потреб, а також потреб галузей економіки).

Важливою складовою водного кадастру є картографічні матеріали. На карту-схему наносять:

1) сучасні ландшафти з характеристиками компонентів природи: літогенної основи (геологія), ґрунтового покриву, гідрографічної мережі, родовищ підземних вод, водоохоронних зон і прибережних смуг уздовж річок і навколо водойм орних земель, осушених (зрошуваних) земель, еродованих земель, ділянок руйнування берегів річок;

2) водогосподарські об'єкти (водозабори, гідровузли, випуски зворотних вод та ін.). Зокрема, тут відображають: назву водогосподарського об'єкта, розташування об'єкта (населений пункт), віддаль від гирла ріки, мету водокористування (промислове, господарсько-побутове, сільськогосподарське, рибогосподарське), обсяги водокористування (забору води)

У другому розділі подано характеристику підземних вод. Насамперед, це загальна характеристика підземних вод: назва родовища підземних вод; розміщення родовищ, їхня площа; характеристика господарського використання території (структура угідь); запаси підземних вод (розвідані, експлуатаційні). Обов'язковою складовою водного кадастру підземних вод – характеристика техногенного навантаження [2]. Третій розділ водного кадастру відображає шляхи використання вод. Первинна інформація щодо використання водних ресурсів налічує: каталоги водокористування; дозволи на спецводокористування, які видають місцеві органи з регулювання використання та охорони вод; щорічні дані державного обліку використання вод по водних об'єктах і водогосподарських ділянках; басейнові і територіальні схеми комплексного використання та охорони водних ресурсів; дані водогосподарських балансів; дані про сучасні і проектовані обсяги використання водних ресурсів.

Перелік параметрів і терміни спостережень за кількістю та якістю вод, точність вимірів і розрахунків, а також форми представлення інформації повинні задовольняти вимогам щодо:

- планування з використання водних ресурсів;

- проектування водогосподарських, транспортних, промислових, сільськогосподарських та інших об'єктів;

- ведення водного державного кадастру;

- гідрологічного прогнозування;

- прогнозування якості вод;

- розробки заходів з запобігання та усунення шкідливого впливу вод;

- оперативного управління водними ресурсами;

- регулювання юридичних та економічних відносин між водокористувачами.

Дані державного водного кадастру необхідні для:

- оцінки та прогнозування змін гідрологічних і гідрогеологічних умов, ресурсів водних об'єктів та якості вод;

- розробки схем комплексного використання та охорони водних ресурсів;

- підготовки та видачі дозволів на користування водними об'єктами;

- державного контролю за використанням та охороню водних об'єктів;

- забезпечення водокористувачів необхідною інформацією про водні об'єкти;

- вирішення спірних питань, що виникають у зв'язку з використанням водних об'єктів тощо.

Вичерпну інформацію щодо особливостей гідрологічного режиму водних об'єктів використовують проектувальники під час проектування і будівництва гідротехнічних споруд, гідроелектростанцій, мостів, автошляхів, водосховищ, каналів, меліоративних систем. її використовують також для прогнозування і попередження загрози та розвитку небезпечних стихійних гідрологічних явищ на річках України [2]. Головними споживачами гідрологічної інформації залишаються органи влади та управління усіх рівнів, організації системи МНС та галузей економіки, діяльність яких безпосередньо залежить від ситуації й показників гідрологічного режиму річок. Це, зокрема, водне господарство, гідроенергетика, водний транспорт, комунальне, сільське, рибне господарства. Важливо, що чітка наявна система ведення ДВК відсутня. Вся інформація про водні об’єкти зберігається у паперовому вигляді, що викликає певний дискомфорт у пошуку тої чи іншої характеристики водних об’єктів, графічних матеріалів до них. Слід звернути увагу на розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2010 року за №1029 «Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової програми розвитку водного господарства на період до 2020 року» [8]., у якому чітко зазначається, що Виконання Програми здійснюватиметься двома етапами, і на першому етапі (до 2015 року) передбачається: удосконалити порядок ведення державного водного кадастру. Важливо також звернути увагу на Проект «Концепція переходу України до сталого розвитку», в якому зазначалось, що одним із завдань буде полягати у сфері водокористування, а буде:

- впровадження інтегрованого управління водними ресурсами на основі басейнового принципу;

- підтримання та відновлення природного режиму функціонування водних об’єктів шляхом оптимізації використання водних ресурсів, заборони скидання в них забруднених вод, дотримання законодавства про водоохоронні зони, розчищення малих річок і запобігання замулюванню та заростанню водойм;

- зменшення рівнів питомої водоємності виробництва та комунального господарства;

- удосконалення правового та економічного механізму регулювання водокористування на основі запровадження зворотного водозабезпечення, економії води.

5. Закордонний досвід ведення водного кадастру

European Water Framework Directive – Європейська Директива по Воді (Деректива) стала результатом багаторічних обговорень членами Європейського Союзу політики комплексного управління водними ресурсами і зібрала в собі всі сучасні підходи до управління водними ресурсами. Основоположними принципами Директиви є:

- забезпечення охорони, поліпшення та відновлення всіх поверхневих водних об'єктів маючи на меті досягнення до 2015 року їх задовільного екологічного стану;

- управління водними ресурсами в межах водного басейну зі створенням спеціального державного органу управління;

- вивчення стану та використання водних об'єктів кожного водного басейну, оцінки ступеня і джерел антропогенного впливу на водні об'єкти, проведення економічного аналізу водокористування;

- розробка довгострокової програми дій по кожному водного басейну, яка повинна переглядатися і уточнюватися кожні 6 років, з обов'язковим їх опублікуванням для широкого обговорення;

- активне залучення до процесу розробки, коригування та реалізації басейнових програм усіх зацікавлених сторін, включаючи водокористувачів, органи місцевого самоврядування та громадськість;

- застосування на практиці принципу повного покриття витрат по вивченню, охороні і відтворенню водних ресурсів, відновленню водних об'єктів за рахунок коштів від платежів за водокористування і за забруднення водних об'єктів (так звані принципи «вода платить за воду» і «забруднювач платить»);

- здійснення ліцензування водокористування на основі нормативів допустимих впливів на водні об'єкти і цільових показників якості води;

- здійснення моніторингу стану водних об'єктів і особливо охоронюваних територій;

- узгодження дій по транскордонних водотоків з сусідніми країнами і бажаність створення міждержавного органу управління.

Цим керівним принципам Директиви по Воді найбільшою мірою відповідає чинне водне законодавство Франції. У 1921 році у Франції був прийнятий закон по створенню програми розвитку басейну річки Рони, яка передбачає три пріоритети - електроенергія, судноплавство, зрошення та сільськогосподарське водопостачання. У 1933 році була створена Національна Компанія річки Рони з функцією державного замовника реалізації цієї програми, в першу чергу, за рахунок коштів від виробітку електроенергії. Держава надала компанії всі права щодо розвитку водогосподарської системи річки Рони і експлуатації всіх споруд. Прийнятий у 1964 році Закон про Воду вніс докорінні зміни в систему державного управління водними ресурсам Франції. Вся територія країни була розбита на 6 гідрографічних басейнів, в кожному з яких були створені басейнові Комітети (водні парламенти) і басейнові Агентства. Басейнові Комітети, що включають представників усіх зацікавлених сторін, були наділені правами визначення політики розвитку басейну і встановлення платежів за водокористування (що, в принципі, суперечить Конституції Франції, яка передбачає вирішення питань загального оподаткування тільки обраним законодавчим зборами). Басейнові Агентства є виконавчими державними фінансово-технічними органами, що забезпечують реалізацію басейнової політики на умовах самофінансування з використанням важелів економічного стимулювання (платежі та субсидії). Прийнятий у 1992 році Закон про Воду додатково:

1) ввів в число пріоритетів управління водними ресурсами басейну вирішення екологічних завдань на основі цільових показників;

2) визначив необхідність спільного управління поверхневими та підземними водами;

3) встановив необхідність розробки басейнового Комітетами Генеральних планів розвитку та управління водогосподарським комплексом басейну, а також планів розвитку під басейнів.

В Іспанії Водний закон 1985 року, який замінив діяв з 1879 року закон, оголосив всі водні ресурси державною власністю і ввів національне комплексне управління водними ресурсами на основі планування, басейнового управління і платності водокористування. Генеральний план водогосподарського розвитку розробляється Федеральним урядом з урахуванням всіх регіональних планів. У країні з 1926 року управління водними ресурсами здійснюють 14 басейнових Конфедерацій, у функції яких входить: розвиток водних ресурсів, встановлення цін на воду, видача дозволів на водокористування (забір та скид), моніторинг водних об'єктів та контроль за дотриманням встановлених норм (кількості і якості ). Конфедерацією керує Президент і Комітет Директорів, до якого входять представники Міністерств, водокористувачі і представники автономій. У структурі Конфедерацій передбачені комісії з різних напрямків водогосподарської діяльності. Закон 1985 року встановлені платежі: за суспільне водокористування, за водозабір, за забруднення води. Однак ці платежі покривають в даний час лише незначну частину витрат Конфедерацій, решта покривається субсидіями від уряду. Предметом законодавчого регулювання в країнах СНД є тільки відносини, пов'язані з водою, що знаходиться у водних об'єктах (поверхневих та підземних). У Великобританії головним питанням законодавчого регулювання є забезпечення питного водопостачання, очищення та скид стічних вод. У Німеччині в основі законодавчого регулювання лежить проблема очищення і відведення стічних вод, у тому числі зливових. Основу водного законодавства США становить законодавство окремих штатів, яким, головним чином, регулюються відносини у сфері використання талих і зливових вод. У ряді країн в посушливій зоні право володіти водою, що значно підвищує цінність землі, є майновим правом і розглядається як приналежність землі. Так в ряді штатів США діє принцип старшинства (за часом) права водокористування, у зв'язку з чим, навіть при власності штатів на воду, зростаючі міста і промислові підприємства змушені викуповувати «водні права» у їх традиційних володарів - фермерів. Крім того, передбачається законодавче регулювання «раціональності» водокористування в частині талих і підземних вод. У річкових басейнах зазвичай існують асоціації водокористувачів, які стежать за тим, щоб кожен водокористувач не перевищив свого права і не зловживав ним, а головне, захищають свої інтереси і права у взаєминах із сусідніми асоціаціями. У Східних штатах США застосовується так званий принцип «берегового права» (який існував і в Росії до 1917 року), за яким право на користування водою мають тільки власники прибережних земель. Відбір води дозволяється в таких межах, щоб не порушити права розташованих нижче за течією користувачів. Питання розумності (раціональності) використання водних ресурсів та дотримання інших «водних прав» у США перевіряються в судовому порядку. В даний час практично у всіх країнах відбувається посилення ролі держави в регулюванні водних відносин. Все більшого значення набуває дозвільний порядок надання водних об'єктів у користування з урахуванням пріоритетності водокористувачів. У країнах з розвиненою економікою законодавчо встановлена необхідність розробки довгострокових програм комплексного використання і охорони водних об'єктів з метою зниження рівня їх забруднення та запобігання виснаження водних ресурсів. Водне законодавство більшості зарубіжних країн передбачає державне регулювання в галузі використання і охорони водних об'єктів. Практично у всіх країнах створені державні водогосподарські органи, на які покладені функції регулювання відносин у сфері водокористування виходячи з інтересів суспільства.

У законодавстві США поверхневі і підземні води регулюються різними правовими нормами. Основний акцент у регулюванні використання поверхневих вод робиться на систему дозволів на водокористування. Відповідно до законодавства потенційний користувач води подає заявку, про яку публічно сповіщається громадськість (для можливих заперечень). Посадова особа штату, відповідно до законодавства, розглядає заявку та приймає рішення про її задоволення чи відмову. Після отримання дозволу водокористувач зобов'язаний в установлений строк (зазвичай 5 років) фактично почати водокористування, після чого його право водокористування не має обмежень по терміну. Дозвільні системи управління водними ресурсами, діючі по законодавству штатів, доповнюються заходами управління, здійснюваними федеральною владою і спрямованими, насамперед, на забезпечення іригації і захисту від повеней. При верховенстві штатів в регулюванні водних відносин у США вже тривалий час діють два басейнових органу управління водними ресурсами. З 1933 року успішно діє Управління долини Теннессі, зона діяльності якого охоплює 7 штатів. Управління, в основному, займається виробленням електроенергії (1 місце в США), йому належать 29 гідроелектростанцій, 511 теплових електростанцій і 3 атомні станції. Проте з самого початку в функції Управління входило комплексне управління водними ресурсами та розвиток басейну, включаючи питання судноплавства, протипаводкових заходів, охорони водних і природних ресурсів, відновлення лісів і боротьби з ерозією, підтримки рекреаційної діяльності та боротьби з пов'язаними з водою захворюваннями. З 1961 року діє Басейнова Комісія річки Делавер, до складу якої входять губернатори 4 штатів, розташованих у басейні річки, і представник Президента США. Комісія відає питаннями водопостачання, скорочення забруднень, збереження та відтворення водних ресурсів, регіонального планування. Комісія володіє дозвільними функціями і встановлює цільові показники якості води. Законодавство Великобританії, на території Англії і Уельсу діє централізована система управління водними ресурсами. З 1945 року для розподілу обмежених водних ресурсів як консультативні органи почали створюватися Річкові Поради, які формувалися, в основному, на виборній основі. У 1963 році Річкові Поради були перетворені в Управління (з постійним штатом співробітників), в завдання яких входив моніторинг якості та кількості річкової води. У 1973 році було створено 10 регіональних Річкових Управлінь, які отримали широкі повноваження в частині управління системами питного водопостачання, очищення та відведення стічних вод, ведення питань судноплавства та протипаводкового регулювання, встановлення стандартів і видачі дозволів (ліцензій) на забір води та скидання стічних вод, а також моніторингу вод. У складі Управлінь було від 60 до 40 відсотків виборних місцевих представників. У 1989 році Парламентом було прийнято рішення про приватизацію регіональних Річкових Управлінь та створенні на їх базі Компаній Водної Служби, які відповідали за питне водопостачання, очищення і відведення стічних вод. Функції державного управління водними ресурсами були передані Національному Річковому Управлінню, яке відповідає за протипаводкові заходи, регулює питання водокористування, рибальства і деякі питання судноплавства. У 1999 році - чергове кардинальна зміна структури управління з передачею функцій планування використання водних та земельних ресурсів в Регіональні (територіальні) Асамблеї. Законодавство Німеччини, не зважаючи на те, що Німеччина є федеративною республікою, уповноважено до управління водними ресурсами розподілені між федеральним урядом і урядами Земель. У 1976 році законодавчо введена національна система оподаткування за скидання забруднюючих речовин. Одержувачами цих коштів є Землі, але вони зобов'язані направляти ці кошти на управління якістю водних ресурсів. На національному рівні єдиної системи комплексного управління водними ресурсами не існує, проте в деяких Землях ще на початку ХХ століття були створені Річкові Асоціації. Це Рурвербанд (Рурська долина), яка займається будівництвом і експлуатацією водосховищ, споруд з очищення питної води, станцій з очищення стічних і зливових вод. Це самоврядна організація, але за законом контролюється Урядом Землі Північна Рейн-Вестфалія, а також федеральним Міністерством навколишнього середовища. Діяльність Асоціації здійснюється за рахунок платежів за забір води та скидання стічних вод. Органами управління Асоціації є Асамблея партнерів (150 депутатів), Спостережна Рада та Виконавчий Комітет.

Якщо повернутися до розпаду СРСР в 1992-1995 роках у всіх країнах СНД було прийнято нове водне законодавство - Водні Кодекси або Закони про Воді. У більшості, ці Кодекси та Закони визначають всю систему водного законодавства, розкривають зміст та структуру законодавства у сфері регулювання водних відносин. Предметом правового регулювання водного законодавства країн СНД є водні відносини, які визначають суспільні відносини з приводу природних водних об'єктів. У всіх Водного кодексу та Законах знайшов своє рішення питання про співвідношення (розмежування) водного законодавства з іншими галузями пріродноресурсний законодавства. Повно відображена сфера державного управління в галузі використання і охорони вод, розкриті види і форми контролю (державного, відомчого, виробничого, громадського). У всіх країнах СНД в сферу управління в галузі використання і охорони водних об'єктів включено економічне регулювання водокористування. Закріплений юридичний механізм забезпечення дотримання водного законодавства всіма учасниками водних відносин, вирішення спорів та відповідальності за порушення водного законодавства. В даний час накопичилася значна кількість міжнародно-правових джерел у сфері управління водними ресурсами. Насамперед, регіональні договори про режим використання транскордонних водотоків.

Відомості кадастрового обліку в більшості країн світу роблять великий вплив на загальну землевпорядну політику країни, тому максимально точні відомості про розміри та стан земельних ресурсів надзвичайно важливі, а звідси підвищена увага до кадастрового обліку [9]. Історично склалося так, що:

- дані земельного кадастру використовувалися при розділі, переділі, об'єднанні земельних ділянок в ході земельних угод, на їх основі видавалися документи, що засвідчують право земельної власності (користування);

- земельно-кадастрові відомості застосовувалися органами влади різного рівня для прийняття управлінських рішень у галузі землекористування (планування використання земель, контролю земельного облаштування і т.п.);

- на основі земельного кадастру здійснювалися облік і оцінка не тільки земельних ділянок, які вважалися нерухомістю, але й інших об'єктів нерухомого майна, пов'язаних із землею (будівель, інженерних споруд і т.д.), які давали інформаційну основу для оподаткування;

- матеріали земельного кадастру служили землевласникам інструментом, що давало можливість обслуговувати їх земельну власність в комплексі: координувати будівництво різних об'єктів (будівель і споруд, доріг, систем водопостачання і каналізації, рекреаційних і торгових центрів), здійснювати земельні операції, погоджувати використання своїх земель із суспільними інтересами .

Таким чином, як цілком справедливо зауважує С.Н.Волков, земельний кадастр за кордоном, включає в себе не тільки технічні дії, але і певний земельно-кадастровий процес, пов'язаний з реєстрацією земельних ділянок і інших об'єктів нерухомого майна та угод з ним [10]. В остаточному підсумку відомості, одержувані внаслідок проведення земельного кадастру нерозривно пов'язані з поняттями обліку, оцінки вартості земельних ресурсів, оцінки стану і можливості використання з того чи іншого призначенням. Спочатку земельний кадастр грав функцію фіскального кадастру, і лише з кінця XIX століття зросла його юридична роль, пов'язана з реєстрацією та захистом прав на землю. Слід зауважити, що в зарубіжній практиці поняття «кадастр» найчастіше пов'язують з поняттям «нерухомість». А під нерухомістю при цьому розуміється і дається таке визначення: це суспільний опис, що містить дані щодо кількості, вартості, власності ділянок землі та іншого нерухомого майна, міцно прив'язаного (пов'язаного) до землі. У 1985 р. міжнародна група експертів по кадастру та земельної інформації дала більш узагальнене визначення кадастру. У теперішній час в зарубіжній практиці прийнято поняття земельного кадастру, затверджене ООН спільно з Міжнародною федерацією геодезистів (FIG) в Богорського (Bogor, Індонезія, 18-22 березня 1996 р.), а потім і в Бафертской (Bathurst, Австралія, 22 жовтня 1999 м.) деклараціях, згідно з яким «кадастр - це заснована зазвичай на земельних ділянках (парцел) сучасна земельна інформаційна система, що містить записи про права на нерухомість (наприклад, правах, обмеження і зобов'язання). Зазвичай він включає геометричне опис земельної ділянки, пов'язане з іншими записами, що описують сутність прав, власність або управління у відношенні даних прав і часто вартість земельної ділянки і його поліпшення. Кадастр може бути призначений для фіскальних цілей (наприклад, оцінки та рівноправного оподаткування), правових цілей (наприклад, реєстрації передачі права власності на нерухомість), для допомоги в управлінні та використанні землі (наприклад, планування та інших адміністративних цілей), і створює можливість для сталого розвитку та охорони навколишнього середовища».

6. Можливі результати, які очікуються при виконанні роботи, їх новизна і значення

Автоматизована система водного кадастру буде реалізована у програмному комплексі ArcGIS 10.1, завдяки чому буде вирішено наступні задачі:

1. Аналіз ведення водного кадастру в Україні та закордоном;

2. Визначення параметрів вхідних даних, розроблення алгоритму обробки інформації в системі, зв'язок водного кадастру з землевпорядним кадастром;

3. Створення моделі бази даних водних об’єктів.

Перелік посилань

  1. Енциклопедичний словник України
  2. Курганевич Л.П. Водний кадастр: Навч. посібник. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. - 116 с.
  3. Б. Вишневсъкий В. І. Річки і водойми України. Стан і використання. - К.: Віпол, 2000. - 376 с.
  4. Земельний кодекс України чинний, поточна редакція від 05.01.2013
  5. Геренчук К. И. Некоторые итоги и задачи географических исследований для оценки земли // Вопросы географии. Сб. 67. География и земельный кадастр. - М.: Мысль, 1965. - С. 24-31
  6. Водний кодекс України -13 червня 1995 року - згідно з Постановою Верховної Ради України від 6 червня 1995 року N 214/95-ВР.
  7. Порядок ведення державного водного кадастру: Постанова Кабміну України від 8.04.1996(21.06.04), № 413.
  8. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2010 року за №1029 «Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової програми розвитку водного господарства на період до 2020 року»
  9. Лук’янчиков Д. Государственный кадастровый учет земельных участков.
  10. Волков С.Н.. Землеустройство. Том 7. Землеустройство за рубежом. – М. КОЛОСС - 2005.
  11. Сидоренко В.Н. Правовое регулирование ведения государственного земельного кадастра. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. – М., 2003.
  12. Коротеева Л.И. Земельно-кадастровые работы. Технология и организация. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. – с.23.
  13. Рассказова А. Опыт управления земельными ресурсами в зарубежных странах // Электронный журнал Investzem.Ru
  14. Филиппова А.П. Зарубежный опыт функционирования кадастровых информационных систем // Земельный вестник России, № 1 –2, 2005 – с.63-68.
  15. Иофин З.К. Мировой водный баланс, водные ресурсы Земли, водный кадастр и мониторинг: учебное пособие /З.К.Иофин - Вологда: ВоГТУ, 2009.- 141 с.
  16. Мартин А. докторант Національного університету біоресурсів і природокористування України, кандидат економічних наук: стаття «Проблеми державного земельного кадастру в Україні», УДК 322.2.
  17. Маценко О.М. Науково-методичні засади удосконалення організаційно-економічного механізму водокористування: дисертація на здобуття наукового степеня доктора економічних наук. – Суми: Сумський державний університет, 2009. - 202 с.
  18. Джуган В.О. Правове регулювання використання та охорона вод в Україні: дисертація на здобуття наукового степеня доктора юридичних наук. – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 2009. - 91 с.
  19. Водна стратегія України на період 2011-2020 років (проект). - Київ: Національна академія аграрних наук України Державний комітет України по водному господарству Інститут водних проблем і меліорації НААН, 2010. - 31с.
  20. Перович Л. Сучасний стан та перспектива розвитку кадастрової системи України: стаття «Львівська політехніка», національного університету, розділ сучасні досягнення геодезичної науки та виробництва, випуск II (22) до ІІ з’їзду УТГК, офіційна хроніка, освіта, наукове, виробниче та громадське життя, 2011. - ст. 40- 42.