Планово-договорная экономика—это попытка объединить основные преимущества рыночной и плановой экономики и по возможности устранить их недостатки, т.е. с одной стороны обеспечивается максимально выгодное использование производственных мощностей предприятий и их ресурсов, а с другой—осуществляется тесная привязка производства к спросу и потребностям рынка, т.е. предприятию удается максимально рационально использовать свои ресурсы и при этом производить продукцию с учетом рыночного спроса.
Основополагающий принцип рыночной экономики—максимально возможная эффективность используемых ресурсов, т.е. получение максимально возможной прибыли. Получить такую прибыль можно, если объем производства будет близок к оптимальному. Но в условиях рыночной экономики произвести продукцию не сложно. Основные проблемы возникают на стадии реализации. Предприятие может произвести любой объем продукции, в пределах своих производственных мощностей, но такой объем продукции может быть не востребован на рынке. Поэтому предприятию важно знать спрос и емкость рынка в будущем и заключать контракты с покупателями и поставщиками на поставку продукции в ближайшей перспективе. Такой подход позволяет стабилизировать спрос и значительно улучшить реализацию продукции, что приводит к снижению издержек.
Заключая контракты на поставку продукции в будущем, предприятие берет на себя обязательства по их выполнению в определенный срок и в определенном объеме. Т. к. рыночная экономика характеризуется значительной степенью неопределенности информации о коньюнктуре рынка и экономическим риском, то существует вероятность невыполнения предприятием взятых обязательств по контрактам.
Если по вине производителя (продавца) контракты не выполняются в срок или выполняются в неполном объеме, то согласно действующего законодательства и условий контрактов предприятие-производитель (продавец) обязано выплатить штрафы, пени, неустойки и др. штрафные выплаты покупателю для компенсации его потерь, что приведет к снижению прибыли, потере деловой репутации, потенциальных заказчиков и другим негативным последствиям.
Чтобы снизить негативное влияние факторов риска на выполнение обязательств по контрактам, предприятию необходимо создавать резервы, компенсирующие возможные сбои при выполнении контрактов. Создание резервов—это дополнительные затраты, снижающие прибыль предприятия. Руководство предприятия должно решить, что выгоднее для предприятия: созвать значительные резервы, чтобы полностью устранить издержки, возникающие в следствии невыполнения условий контрактов, т.е. расходовать значительные средства на создание резервов или экономить на создании резервов, но значительно увеличить риск невыполнения условий контрактов и нести издержки в виде штрафов, пени и снижения выручки от реализации.
Решение этой проблемы возможно с помощью разработки надежной и достоверной методики установления производственного плана, которая должна включать четыре основных элемента
Методика определения оптимального объема производства (так же как и методика формирования "портфеля заказов") общеизвестна, довольно проста и не требует особых прояснений.
Основная задача состоит в определении оптимальной вероятности выполнения плана и установлении на этой основе производственного плана с учетом оптимального объема производства.
Для решения этой задачи предлагается использовать формулу (Бьенейма-Чебышева):
Таблица 1. Определение доверительной вероятности.
Определить оптимальную вероятность выполнения плана можно путем сопоставления величин У (убытков, понесенных в следствии невыполнения обязательств по контрактам: штрафы, пени, неустойки и др.) и З (затрат на мероприятия по защите от риска), которые находятся из уравнений 2 и 3 для конкретных условий производства.
Убытки от проявления факторов производственного риска можно определить по формуле:
(2)
(4)
Определенная по этому методу оптимальная величина вероятности выполнения плана (Ропт) используется для расчета планового объема производства по формуле 1.
Определеный по этому методу производственный план учитывает фактор вероятности достижения оптимального объема производства, что безусловно увеличивает возможность его полного выполнения, т.е обеспечивает доход и издержки, близкие к оптимальным.
Если рачситанный производственный план значительно меньше оптимального объема производства или существует возможность его перевыполнения, то предприятие может производить продукцию сверх производственного плана, установленого на основе ранее подписанных контрактов (производить больше, чем требует долгосрочный “портфель заказов”) и реализовывать продукцию на "свободном рынке" по рыночной цене, но не ниже себестоимости продукции. С одной строны, дополнительно произведенная продукция приближает объем производства к оптимальному и в случае ее непроизводства не приводит к возникновению штрафных санкций со стороны заказчиков, а с другой—несуществует никаких гарантий ее сбыта, что может привести к “замораживанию” части оборотных средств в виде гоовой продукции.
С учетом этого принимаемый план производства предприятия может иметь вид:
(4)
Важно отметить, что принимаемый производственный план не может быть больше, чем производственная мощность предприятия.
Таким образом, предложеная методика позволяет осуществлять эффективное планирование объема производства предприятия в условиях планово-договорной экономики, т. е. реализовать основные преимущества данной модели: с одной стороны, обеспечить оптимальное использование производственных мощностей, ресурсов и средств предприятия, а с другой—осуществить привязку производства к спросу и потребностям рынка. Используя данную методику предприятие сможет оптимально использовать свои ресурсы и при этом производить продукцию с учетом рыночного спроса, что создаст необходимые условия для получения максимально возможного дохода с минимальным (допустимым или планируемым) уровнем риска. А это, в свою очередь, положительно отразится на общем финансово-экономическом положении предприятия и создаст условия для дальнейшего улучшения его работы.
З усіх видів енергетичних і паливних ресурсів Україна, у достатній мірі для задоволення власних потреб, забезпечена тільки вугіллям. Більшу частину інших видів енергетичних ресурсів (нафту, нафтопродукти, природний газ, ядерне паливо) Україна змушена імпортувати переважно з Росії та інших країн СНД, що ставить нашу країну в залежне від них положення. Крім того, ціни на імпортні енергоносії досить високі й істотно коливаються навіть протягом короткострокового періоду, що негативно відбивається на економічному стані країни і значно знижує її експортний потенціал.
Народне господарство нашої країни є одним із найбільш енергоємних у Європі. Україна імпортує понад 41% загального обсягу споживання паливно-енергетичних ресурсів. У той же час ефективність використання цих ресурсів поки що дуже низька, приблизно в 6 разів менше, ніж в інших країнах із таким же рівнем доходів і ще нижче в порівнянні із країнами з розвиненою економікою. Наприклад, якщо в Німеччині енергоємність ВВП складає 0,19 кг умовного палива на долар продукції, то в Україні цій показник становить відповідно 1,91 кг, тобто більш ніж у 10 разів вищий. Внаслідок такого положення в енергетичному секторі економіки України склалася критична ситуація, не переборовши яку, неможливо забезпечити не тільки прогрес в економіці і подальше стале зростання, але й швидко втратити все те, чого вдалося досягти за останні два роки економічного зростання.
Вугільна промисловість України за економічними, фінансовими, технічними та соціальними показниками перебуває в стані тяжкої системної кризі і без прийняття екстрених та ефективних заходів навряд чи зможе наростити обсяги вуглевидобутку, які б могли задовольнити зростаючий попит на цей вид енергоносіїв. Основними причинами цього є:
а) макроекономічні причини: неповні розрахунки між постачальниками та споживачами, міжгалузеві цінові диспропорції, недосконалість податково-бюджетних відносин, недостатній розвиток фінансово-кредитної системи;
б) причини на рівні відносин власності: відставання вугільної промисловості від загальних темпів реформування відносин власності у державі;
в) внутрішньогалузеві причини: збитковість, кредиторська заборгованість, заборгованість із заробітної плати та інших соціальних виплат працівникам галузі, низький рівень заробітної плати та пенсій шахтарів, дефіцит коштів на відновлення виробництва, незавершеність реформування системи управління первинною ланкою виробництва,
г) регіональні причини: незадовільна демографічна ситуація, занедбаність соціальної сфери, екологічні аспекти тощо.
Вугільна промисловість України перебуває у стані глибокої системної кризи, проте альтернативи вугіллю як єдиної енергетичної сировини, запасів якої потенційно достатньо для забезпечення енергетичної безпеки держави, сприяння розвитку національної економіки, не існує.
У результаті зазначених та інших причин за останні 10 років вибули з балансу виробничі потужності з видобутку вугілля в обсязі 81,6 млн. тонн, що призвело до зниження обсягів видобутку вугілля з 146, 8 млн. т. у 1990р., до 80,3 млн. т. у 2000 року, тобто більш ніж у 1,8 рази. Пік кризи прийшовся на 1996 рок, коли видобуток вугілля знизився до рекордно низької величини—71, 3 млн. т. Починаючи з 1997 року видобуток вугілля почав поступово зростати і у 2000 році досягнув величини 80,3 млн. т.
Всі ці негативні явища призвели до того, що Україна з країн-експортерів вугілля перетворилася на країну-імпортера, тобто сьогодні власний вуглевидобуток не може забезпечити внутрішній попит, а в перспективі, згідно з прийнятою програмою “Українське вугілля”, у 2010 році потреби народного господарства країни у вугіллі можуть досягти 110 млн. т.
На малюнку 1 приводяться дані по фактичному видобутку вугілля в період з 1990 по 2001 роки.
Якщо проаналізувати дані по динаміці видобутку вугілля за останні 5 років, то можна було б зробити висновок про те, що вугільна галузь поступово виходить з кризи. Це твердження вірне, тільки при поверхневому розгляді. Якщо більш детально проаналізувати ситуацію і врахувати такі фактори як:
Крім усього перерахованого вище, на сьогоднішній день не існує добре продуманої і детально розробленої довгострокової стратегії розвитку вугільної галузі, до кінця не продумана система мотивації дотаційних шахт, яка створювала б умови для покращення їх роботи. Єдиною більш менш продуманою і адекватною програмою розвитку вугільної галузі України є програма “Українське вугілля”, але навіть вона не фінансується в повному обсязі, що ставить під питання досягнення основної її мети: підвищення ефективності роботи підприємств вугільної промисловості та досягнення обсягів видобутку вугілля, необхідних для задоволення потреб національної економіки. Потреби національної економіки в вугіллі у 2030 році оцінені у 120-125 млн. т. на рік. Тобто ця програма передбачає зростання вуглевидобутку приблизно у 1,5 рази у порівнянні з 2000 роком.
На сьогоднішній день, тільки розвідані запаси вугілля дозволять забезпечити потреби країни приблизно на 200-300 років уперед при теперішньому рівні видобутку. Це безумовно свідчить про стратегічний характер цього енергоносія для економіки країни і важливість вугільної галузі для забезпечення енергетичної безпеки держави і її успішного сталого розвитку як однієї з високо розвинутих держав світу. Однак якщо не вжити невідкладних заходів і не реалізувати в повному обсязі положення програми “Українське вугілля”, то вже в найближчому майбутньому Україні доведеться відмовитися від власного видобутку вугілля і імпортувати його з інших країн, що крім значних негативних соціальних і економічних наслідків, поставить нашу країну в залежне положення від країн-імпортерів, тобто значно знизить рівень економічної безпеки країни.
На даний момент більшість шахт застосовує методи планування установлені в часи колишнього СРСР, що у період трансформації України здебільшого загубили всілякий смисл.
Падіння обсягів виробництва, низький коефіцієнт передплат за відвантажену продукцію, гіперінфляція, недофінансування з боку держави - усе це призвело до повального погіршення стану на шахтах. Сьогодні виробляти продукцію без економічного обгрунтування вкрай не вигідно. За умови, що уряд не може дотувати промисловість, необхідний пошук нових шляхів за рішенням сформованих проблем.
Одним із напрямків може стати процес планування на шахтах. Який би обгрунтовував найкращий варіант виробництва і реалізації продукції. Для рішення поставленої проблеми необхідно проаналізувати існуючі методи планування.
У радянський період планування обсягу виробництва здійснювалося на основі державного замовлення. Ланцюжок виглядав у такий спосіб: підприємству подавали програми на розвиток виробничої потужності у виробничі об'єднання, що у свою чергу спрямовували їх у міністерство вугільної промисловості. Далі на основі існуючої потреби у вугільній продукції і можливостей шахт відбувалося планування обсягу виробництва вугілля на певний період. При цьому, при перевищенні потреб у твердому енергоносії над можливістю, здійснювало розширене фінансування з центрального джерела, для освоєння нових потужностей. Далі по ланцюжки вниз план розподілявся на кожне підприємство і носив строго директивний характер. Підприємство при виконанні поставлених задач преміювалося.. Проблем із реалізацією вугільної продукції не існувало в даний період часу.
Після розпаду радянського союзу першою проблемою виниклої на підприємстві стала реалізація вугілля. Далі пішло скорочення фінансування з боку державних органів. Ці чинники змусили змінити систему планування виробництва продукції. На основі ринкових законів доцільно встановлювати об "ем виробництва, який би забезпечував існуючий попит.
Для цього необхідно провести аналіз можливого обсягу виробництва (пропозиції) і замовлення на готову продукцію (попит), і на основі їхній співвідношення знайти шуканий обсяг виробленої продукції. Саме ця методика одержала поширення на дійсний момент.
Обсяг пропозиції визначається, як і в минулому періоді, у залежності від виробничої потужності підприємства і коефіцієнта її використання. Це відображено на наступній формулі 2.1
де: В П - виробнича потужність шахти на даний період, тис. т;
Кв - коефіцієнт використання виробничої потужності на даний період, дол. од.
Розмір коефіцієнта використання залежить від великого числа чинників (в основному виробничих) і може приймати значення в межах 0,5 - 0,95 дол. од. На практиці найбільше оптимальне значення цього коефіцієнта на рівні 0,8 - 0,85.
Розмір попиту на вугільну продукцію визначався на підставі укладених договорів. По ступені пріоритетності усі договори можна розділити на шість груп:
У випадку якщо обсяг попиту на вугільну продукцію не перевищував обсяг пропозиції то в якості річного плану приймалося значення обсяг реалізованої продукції.
У зворотному випадку, тобто якщо обсяг попиту на продукцію перевищував виробничі можливості, шахта могла прийняти одне з двох рішень:
Якщо перевищення попиту відбулося за рахунок державних замовлень і контрактів, то шахта має право збільшити ціну або жадати від державних органів додаткової підтримки або компенсації.
Якщо перевищення попиту над пропозицією досягнуто за рахунок річних договорів, разових договорів і постачань по ринковому фонді то в цьому випадку шахта має право збільшити ціну тільки по цих договорах. Питання про зміну цін при постачанні продукції по довгострокових договорах дотепер чітко не урегульований.
На основі річного плану виробництва продукції складаються квартальні і місячні плани.
До більш довгострокових планів відносяться п'ятилітні програми. Вони обумовлені необхідністю підтримки фронту гірських робіт. У основному їхня сутність зводиться до планування графіка запровадження-вибуття лав. Виходячи з цієї програми, необхідно здійснювати політику по капітальному будівництву для підтримки виробничих потужностей.
Нестачі цієї методики складаються в тому, що вона не враховує багатьох чинників наприклад: не враховані вплив собівартості продукції на прибутковість при різноманітних варіантів планованого обсягу виробленої продукції; однобічне визначення коефіцієнта використання виробничої потужності (в основному технологічний підхід); абсолютно не облічена кон'юнктура ринку; відсутність урахування ризиків як виробничих, так ізовнішніх; відсутність обліку платоспроможності покупців; грунтується на впливі на покупців за допомогою підняття ціни (не придатне для ринкової економіки). Ці і багато інших нестач цього методу планування свідчать про його застарілість і невідповідності з вимогами сучасності.
Переваги цього методу складаються в основному в його простоті й обгрунтування плану відповідно до можливих обсягів реалізації.
Застарілий напрямок на нарощування виробничої потужності не може негативно не позначитися на сучасному стані вуглевидобувних підприємств. У основному цей стан можна охарактеризувати як погрожуюче. Низький коефіцієнт передплат урізує оборотні фонди шахти, і блокує відновлення шахтного фонду, і розвиток підприємства. Практично неможливість коректування ціни вугілля з боку шахти і практична відсутність державного фінансування. Все це свідчить про необхідність перегляду концепції планування обсягів виробництва на вуглевидобувних підприємствах.
Висновки: Методи планування на вугільних підприємствах застаріли, і не можуть відбивати дійсну сутність планування. Їхнє подальше застосування не можливо економічних розумінь.
Сутність методології полягає в зіставленні максимально можливого обсягу виробництва й обсягу попиту, обумовленого по укладених контрактах і досвіду минулого. Можливий обсяг виробництва в основному визначається виходячи з технологічного підходу, тобто абсолютне ігнорування зовнішніх чинників. Не залікован найбільше важливий чинник - прибуток, що у дійсний момент є вирішальним для підприємств цієї галузі. Не знайшли відбитки чинники інфляції і кон'юнктури ринку що також дуже впливають на ефективність роботи.
Все це виявляють необхідність упорядкування нової методики, спроможної найбільшою мірою оптимізировать роботу підприємства і намітити тенденції до його стабілізації і розвитки. Також необхідно зробити акцент на стратегічному планування, що визначає основні напрямки, цілі і задачі.