Васильченко Олена Анатоліївна
2 Аналіз форм взаємодії з Росією
Росія є для України головним зовнішньоекономічним партнером як по експорту, так і по імпорту.
У таблиці 2 наведені дані відносно об’ємів зовнішньої торгівлі товарами і давальницькою сировиною між Україною і Росією. Згідно цієї таблиці, майже 23% українських експортних товарів йдуть до Росії і майже 45% імпортованої до України продукції надходить з РФ. Залежність від імпорту російської давальницької сировини нижче: у 1998 – 1999 рр. імпорт давальницької сировини з РФ складав приблизно 30%, а у 2000 році цей показник значно зменшився – до 5,56%.
Таблиця 2 Зовнішня торгівля товарами і давальницькою сировиною з Росією, млн. дол. США
|
Експорт |
Імпорт |
||||
|
1998 |
1999 |
2000 |
1998 |
1999 |
2000 |
|
|
Торгівля товарами |
2905,5 |
2396,4 |
3515,6 |
7064,3 |
5592,2 |
5824,9 |
|
У відсотках до всього об'єму торгівлі* |
22,99% |
20,69% |
24,12% |
48,14% |
47,21% |
41,74% |
|
Торгівля давальницькою сировиною |
4,6302 |
2,2519 |
0,233 |
335,4256 |
294,8349 |
51,1508 |
|
У відсотках до всього об'єму торгівлі * |
4,74% |
2,72% |
0,10% |
35,95% |
31,95% |
5,56% |
* - значення підраховані на основі даних cтатистичного щорічника України за 2000 рік [5].
Імпорт з боку Росії має переважно критичний характер: майже дві третини його складають газ (38,5% загальної структури українського імпорту з Росії у 2000 році), нафта (12%) і продукти їх переробки. У структурі українського експорту в Росію у 2000 році переважає експорт чорних металів (15,6%), обладнання і механічних пристроїв (13,2%) і експорт виробів з чорних металів (11,2%) [10].
Росія є основним імпортером українських послуг. У 2000 році їх об’єм досяг 2049,1 млн. дол. США (що склало майже 60% всього українського експорту послуг) [5]. Це перед усім транспортні послуги – послуги трубопровідного транспорту, повітряного і залізничного транспорту, а також різні ділові, професійні і технічні послуги.
Також Росія посідає четверте місце після США, Кіпру і Нідерландів за обсягом прямих інвестицій до України. Як можна побачити з малюнку 2 розмір прямих інвестицій з Росії особливо збільшився у 2000 – 2001 рр.
Але, як вже зазначалося раніше, відносини з Росією для України, хоч і мають стратегічний характер, але не мають ознак реального партнерства. Надмірна енергетична залежність впливає не тільки на характер розвитку економічних відносин з Росією, але й на можливості політичного тиску з боку Росії.
Енергетичні проблеми є найвагомішими і найсуперечливішими у системі економічних і політичних відносин України з Російською Федерацією.
За різними оцінками, Україна споживає щороку від 70 до 80 млрд. м3 газу при тому, що видобуток власного газу становить лише близько 17-18 млрд. м 3, тобто на рівні чверті необхідного [11].
Не кращою є ситуація й з нафтою. Щорічне споживання нафтопродуктів сягає 15-18 мл т, обсяги переробки нафти на українських нафтопереробних заводів (НПЗ) становлять 13-15 млн. т при власному видобутку на рівні 4 млн. т. За прогнозами потреба України у нафті становитиме 19 млн. тонн у 2005 і 25,3 млн. тонн – у 2010 році; у нафтопродуктах, відповідно, 22,8 і 30,4 млн. тонн. За розрахунками НДЕІ Мінекономіки України, потреба у нафті дорівнюватиме у 2005 році 27,0 млн. тонн, а в 2010 році близько 41 млн. тонн. Національною енергетичною програмою передбачалося, що потреба в нафті у 2000, 2005 і 2010 роках становитиме 47 млн. тонн [11].
Левова частка дефіциту України в енергоресурсах покривається за рахунок їх імпорту з Російської Федерації, тому енергетична безпека нашої країни майже цілком залежить від відносин з цією країною. Росія має всі можливості встановлювати обсяги і ціни на ресурси, що експортуються в Україну, а придбання російськими вертикально інтегрованими (транснаціональними) нафтогазовими компаніями найпотужніших нафтопереробних заводів дає РФ змогу реально впливати і на соціально-економічний розвиток цілих регіонів України.
Безумовно не можна не зважати на існуючі транзитні переваги нашої країни під час здійснення Росією експорту своїх енергоносіїв до Європи. Нині переважна більшість газового експорту РФ здійснюється через територію України (за це Україна щороку отримує майже 30 млрд. м 3 газу – третину обсягу, що споживає). Велике значення для Росії має також транспортування її нафти на експорт нафтопроводом “Дружба”, що пролягає територією України, використання Одеського нафтотерміналу та інших об’єктів, пов’язаних із забезпеченням транзиту російських вуглеводневих ресурсів.
Водночас зрозуміло, що ані Україну, ані РФ не може задовольняти така обопільна залежність в енергетичній сфері. Її можна використати (і використовується) для нав’язування партнерові своїх умов економічних відносин, тобто “правил гри”. Це дуже небезпечно, оскільки прогнозні потреби України зростатимуть, як і обсяги експорту Росією своїх нафтогазових ресурсів. Саме тому цілком природним є намагання обох сторін максимально раціонально диверсифікувати джерела та шляхи імпорту (експорту) енергоносіїв.
Україна у 1992 році намагалася реалізувати спробу розбудови незалежного від Росії нафтотранспортного шляху для імпорту сирої нафти з країн Близького Сходу, Азії та Кавказу (каспійська нафта). Гіпотетично у якнайшвидшому будівництві та введенні в дію морського нафтоперевалочного комплексу (МНПК) і нафтопроводу повинні бути заінтересовані Азербайджан, Казахстан, Грузія, Польща, а в перспективі навіть Туркменістан. На жаль, офіційних домовленостей з цими країнами (крім Польщі) Україна досі не має. Лише у листопаді 1998 року Україна і Польща підписали Меморандум щодо будівництва польської частини нафтопроводу Одеса-Броди-Адамова Застава –Гданськ, але через невизначеність і пасивність української сторони щодо створення міжнародного нафтотранспортного консорціуму та надання проектові статусу міжнародного, Польська частина нафтопроводу досі не вийшла зі стадії проектування.
Багаторічне зволікання з вирішенням питання доцільності будівництва нафтотермінала, погодження його проекту, розв’язання проблеми відведення земель, відсутність конкретної державної політики щодо розбудови в районі Одеси МНПК і нафтопроводу, які за великим рахунком є складовою Євроазіатського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК), призвели до того, що станом на червень 2000 року (за експертними оцінками) будівельна готовність першої черги нафтотермінала становила всього 11%. На сьогодні практично відсутні домовленості української сторони з країнами-власниками каспійської нафти щодо можливих обсягів та умов її постачання, а також з країнами-споживачами та країнами-транзиторами (якщо нафтопровід Одеса-Броди буде продовжено до Гданська) щодо обсягів імпорту та тарифів на перевезення. Досі відсутні повні витрати на завершення будівництва та введення в дію нафтоперевалочного комплексу і нафтопроводу. За деякими оцінками загальна потреба у фінансових ресурсах становить 266 млн. дол. США [11].
Російська Федерація теж реалізує певну політику, пов’язану з транспортуванням своєї, азербайджанської і казахстанської нафти для експорту до Європи за умов зменшення транзитної залежності від України і диверсифікації ринків збуту нафти. На початок 2000 року Мінпаливенерго РФ ухвалило “Основні концептуальні положення розвитку нафтогазового комплексу Росії”, де прямо вказано на конфліктність інтересів Росії з інтересами України, спричинені будівництвом нафтопроводу Одеса-Броди, що має своєю метою перемкнути на себе нафтові потоки Азербайджану, Туркменістану, Казахстану, оминаючи Росію.
З огляду на це, Україні (щоб не втратити унікальну можливість перемкнути на себе нафтові потоки Азербайджану, Туркменістану, Казахстану, оминаючи Росію) доцільно:
У відносинах між Україною і Росією спостерігаються прояви неоколоніалізму, що загрожує економічній безпеці України. Це означає, що Росія безпосередньо, або через пряму зону впливу скуповує за безцінь в Україні підприємства стратегічного значення, зокрема в сировинному та енергетичному секторах, важкій промисловості. Російський капітал вже почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб’єктом відносин власності. Підтвердженням цього є те, що нафтопереробні заводи міст Одеси і Лисичанська вже належать Росії. Незабаром до них долучаться і два західноукраїнських НПЗ – Дрогобицький та Волинський [12].
Російський капітал присутній і в приватизації банківської сфери. Наприклад, Київський інвестиційний банк був викуплений російською компанією “Альфа-груп” і перейменований в “Альфа Банк”. Таким чином, слідом за великим російським промисловим капіталом, що активно бере участь у приватизації української промисловості, в нашу країну рушили і банки.
Прикладом Російської експансії є й експлуатація українських природних ресурсів і робочої сили, що дає величезні прибутки, які вивозяться з України. Фактично всі ті ресурси, які “викачуються” з України російськими транснаціональними клановими групами, їй не відшкодовуються.
Рух іноземного капіталу в Україну відбувається здебільшого з боку Росії. Відтак існує велика небезпека перетворення України з країни, яка нещодавно мала колоніальний статус, на країну з неоколоніальним статусом, яка уповні залежатиме від російського капіталу. Позиції російського капіталу дедалі міцнішають, а розвиток українського національного капіталу гальмується, пригнічуються його інтереси. За таких умов формується суперзалежність України від Росії.
Економічний “наступ” РФ на Захід і, зокрема, на Україну крім економічного аспекту має в своїй основі бажання розширити роль і вплив російського фактора в Європі, поставити в пряму залежність від своїх енергоресурсів потенційних та асоційованих членів ЄС та країн НАТО. У результаті захоплення Росією України економічно, купівлі стратегічних українських підприємств, дислокування російських військ в Севастополі та Криму, контролю значної кількості українських ЗМІ та православної церкви Україна може врешті решт бути позбавленою можливості самостійно приймати рішення як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.
Росія проголосила 2002 рік у РФ роком України. Під час перебування голови російського уряду М. Касьянова в Україні у жовтні 2001 року з робочою поїздкою у Києві голови урядів обох країн підписали документі з країнами-партнерами (переважно декларативні), про спрощення торгових процедур, відмову від антидемпінгових заходів і створення зони вільної торгівлі. Від створення зони вільної торгівлі Україна може частково виграти, і частково програти. Безумовно, це дозволить Україні вирішити питання взаємозаліків за енергоносії, проблеми обмежень з боку Росії на імпорт української продукції. Наприклад, у жовтні 2001 року Росія встановила мито на імпорт труб великого діаметру, що серед країн СНД виробляє лише Харцизький завод, на рівні 20%, а на інші українські труби 40%. Перед українськими експортерами труб постав вибір: чи то скоротити експорт на 40% до 400 тис. тон, чи то постачати свою продукцію в Росію з додатковим начисленням 40% мита (тобто зниження конкурентних характеристик українських виробників на російському ринку), що було ударом для українських трубників. Українським кондитерам навіть ні з чого вибирати – їх карамель буде обкладатися 21%-им митом у будь-якому разі [10].
З іншого боку, створення зони вільної торгівлі передбачає налагодження більш тісних економічних відносин партнерів, що при вже існуючому стані речей для Україні буде просто пагубним. Як сказав з цього приводу кореспондент “Галицьких контрактів”: “Тоді Україні від Росії вже нікуди не подітися”.