Українська податкова політика як фактор пригнічення ділової активності

Податкова система України увібрала найновіші, найсучасніші структуру та види податків, однак не забезпечила їх чіткої дії та виявилася переобтяженою численними нормативними документами - законами і підзаконними актами.

Податкова система України, як і більшості країн світу, дворівнева: складається із загальнодержавних та місцевих податків і зборів. Загалом їх налічується 36, без урахування спеціального режиму для малого підприємництва та патентів.
Головним загальнодержавним податком за часткою у наповненні бюджету є податок на додану вартість. Теоретичні переваги цього податку такі очевидні, що особливих дискусій стосовно його впровадження в Україні не велося, проте ПДВ став чи не єдиним суттєвим тягарем для платників податків. Ставка у 20%, що нині діє в Україні, порівняно із ставкою у розвинених країнах світу, не дуже велика - вона середня, однак суми надходжень ПДВ до бюджету України становлять 50% усіх податкових надходжень і 33% - бюджетних. Жодна розвинена країна світу не досягла таких "успіхів": зазвичай найбільша питома вага надходжень припадає на податок з прибутку та податок на доходи фізичних осіб.
Чим пояснити такий перекіс?

По-перше, окрім ПДВ, в Україні стягуються численні податки і збори (у фонд доріг, інноваційний фонд; акцизи, державне мито). Сукупний податковий тягар підприємства сьогодні сягає понад 44%, а частка ПДВ у ньому дорівнює не менше 20%, адже ПДВ в Україні - це і податок з обігу, і податок з продажу, і власне сам ПДВ. Отже, український ПДВ має кумулятивний ефект.
По-друге, за існування широкої системи пільг, що звільняють підприємства від обкладання ПДВ, створилися умови, коли цей податок почав відчутно впливати на розподіл доходів. І хоч така проблема існує в усіх країнах світу, але там вона обґрунтована, в Україні - теоретично здогадлива. Ніхто не може пояснити, чому у нас не оподатковується енергетична галузь, натомість введено ставку у 20%. Це означає, що вищеозначені 33% доходу бюджету (які становлять лише 8% ВВП, задекларованого Мінстатом), сплачує тільки частина підприємств.
По-третє, за рахунок підприємств, що намагаються працювати законно і сплачують 20% ПДВ, покривається несплата "тіньових" підприємств (їх у народі називають "конвертами"). Таким чином, органи державного управління перетворили ПДВ на гібрид обігових податків, і цей підхід став фактично державною політикою. Відповідно і законодавство починає діяти на основі цього підходу. Сьогодні держава затримує відшкодування ПДВ на 180 днів, хоч сплачувати його вимагає вчасно. Окрім того, вона залишає за собою право контролювати ці відшкодування стільки разів, скільки їй потрібно для виявлення правопорушень, аби довести суму державного боргу перед підприємством до нуля.
ДПА, щоб підвищити доходи з ПДВ, може вдатися до таких дій:
· оголосити вексель (відстрочку платежу) товаром і двічі оподаткувати операцію з його продажу;
· визнати недобудовані основні фонди капіталовкладеннями і заборонити відносити ПДВ з витрат на їх спорудження до статті податкового кредиту звітного періоду;
· змусити визнати існування у підприємства підакцизних товарів і за ними стягувати ПДВ не через 90 днів після перетину державного кордону, а негайно.
На жаль, ніхто не хоче погодитися з тим, що ПДВ - це податок, притаманний розвиненим країнам, де процедура правозастосування відрізняється від української хоч би тим, що у нас завідома винен у всьому підприємець. Не можна використовувати досвід законослухняного суспільства для цілей реформи, ігноруючи відмінність між Законом і підзаконним актом. Згадаймо, що Закон України "Про податок на додану вартість" планувався як закон прямої дії, але згодом пообростав численними підзаконними актами та роз'ясненнями до нього, внаслідок чого фактично втратив здатність діяти безпосередньо.
Важливо також пам'ятати, що ПДВ як нейтральний податок може утримувати свій статус лише у збалансованих, а не перехідних, економіках. І навіть попри те, що нульові та зменшені ставки, а також і звільнення від оподаткування ПДВ застосовуються в усьому світі, добре збалансованих економік там дуже мало.
В Україні склалася парадоксальна ситуація: існують величезні проблеми із оподаткуванням прибутку і водночас збираються величезні суми ПДВ. Невже майже весь ВВП - це заробітна плата, а прибуток та матеріальні витрати відсутні? Адже за значної величини матеріальних витрат ПДВ не міг би перевищувати суму знову доданої вартості, а якщо податок на прибуток не збирається, то це означає, що обсяги витрат великі.

Отже, ВВП - це суцільна заробітна плата?! Після такого висновку український народ мав би отримувати найвищу за рівнем зарплату у світі. Тоді чого ж ООН, не знаючи цього, відносить нас за рівнем доходів, які реально становлять 186 грн. (еквівалентно приблизно $40), на 146 місце у світі?
Країни, що зацікавлені у інвестиціях, дозволяють проводити прискорену амортизацію за 3 роки (а не за 7, як в Україні), бо знають, що хоч доходи від податку на прибуток у цей період знизяться, але потім різко зростуть і з часом вирівняються. Якщо сьогодні не дати змоги вкласти гроші у капітал, то завтра туди вже нічого буде вкладати. І невже суттєво, як саме списувати малоцінні предмети, якщо у поточному році вони однаково будуть списані? На наш погляд, було б набагато доцільніше замість авансових щоквартальних платежів з податку на прибуток зробити їх звітними. Адже в усьому світі суму прибутку розраховують за фінансовий рік, а в Україні - за чотири звітні квартали. При цьому не завжди збитки попереднього кварталу одного фінансового року покривають за рахунок прибутку у наступному кварталі. Що ж у такому випадку представляє ця величина - податок на прибуток чи на збиток? До речі, можна нарахувати чимало галузей, які б виробляли значні обсяги ВВП, вкладаючись у квартальний виробничий цикл.
Крива відомого економіста Лаффера науково доводить існування у підприємців певної психологічної закономірності (втім, це дуже часто заперечується саме в Україні): вони погоджуються чесно сплачувати у вигляді податків до 30% прибутку. Підкреслюю, що саме прибутку, а не доходу, як вважають в Україні, намагаючись це поняття ототожнити з валовим доходом. Іншими словами, і підхід до формування цього податку, і сам податок набувають кумулятивного характеру. Парадоксальним виявляється і результат застосування цього податку: половина підприємств, що за звітністю є прибутковими, насправді збиткові, а половина збиткових - прибуткові. Більше того, нічого так не стимулює до виникнення фіктивних витрат, як непомірний податковий тягар.
Витрати на оплату праці - це теж вид прибутку, але прибутку фізичної особи. Лише в Україні вважається, що внески до Пенсійного фонду, фонду зайнятості та соціального страхування сплачують юридичні особи. Фізична особа повинна сплатити не менше 34% свого прибутку (при тому, що більшість людей отримують зарплату понад 80 грн.).
Місцеві податки і збори, які повинні бути основними джерелами наповнення місцевих бюджетів і фінансовою базою місцевого самоврядування, своїх функцій не виконують. Щорічно через державний бюджет перерозподіляються саме загальнодержавні податки, тоді як різні місцеві податки та збори лише дообтяжують податкоплатників, замість того щоб регулювати та наповнювати місцеві бюджети.
Втім, чим більше податків, тим незрозумілішими вони є і тим частіші помилки при їх нарахуванні. Тож, навіщо формувати просту та дійову податкову систему, якщо можна тільки за рахунок штрафів (які плануються лише у пострадянських країнах) добрати до бюджету один, два, а, може, й .надцять відсотків.
Агонія існуючої податкової системи фактично не викликає сумніву, тому потрібні неординарні рішення на кшталт введення податку з обігу, єдиного соціального фонду, відміни податку на прибуток. Хоч такі дії і сприймаються як шокуючі, але саме вони відповідають реаліям сьогоднішньої України. Кумулятивний податок з обігу матиме незначну ставку, і його кумулятивність буде набагато меншою, ніж сьогоднішня кумулятивність ПДВ. Дійсно, податок на прибуток необхідний, але поки що він руйнує процес творення реальної собівартості.
Немає готових рецептів, оскільки кожна економіка унікальна. Але є загальноекономічні процеси, з якими треба рахуватися. Можливо, все ж таки варто випробувати той самий шлях становлення податкової системи, яким пройшли усі країни світу. Адже ПДВ введено лише у 1968 р., це новий податок. То чи варто аргументувати його впровадження в Україні необхідністю синхронізації з європейським законодавством? Все одно перескочити певні етапи економічного розвитку нам не вдасться, тож змушені будемо повернутися назад. Можливо, досить революційних експериментів в економіці, нехай насамперед виконає свою роботу еволюційна, а потім вже революційна ситуація.

в начало страницы