Данілова Ірина Сергіївна

       Я народилася 15 вересня 1983р. в місті Донецьку.

       Дитині з великими каріми очима робити перші кроки допомагали найдобріші й чуйні люди – батьки. Саме вони вперше пояснили: що таке добре та що таке погано.

       Останнє слово завжди було за матусею, Нелею Вікторівною, працьовитою и вольовою жінкою. Під час виховання першої дитини кожна провина й неслухняність знаходили своє покарання. Мабуть, тому кожна похвала з матусиних вуст надавала велику радість.

       Батько ж, Сергій Леонідович, напроти, завжди мене балував: часто, приходячи з роботи, він приносив мені чогось смачненького. Мабуть, тому я любила батька трішечки більше. А може, я просто перебувала у захваті від своїх іграшок. Тесля за професією, батько змайстрував ліжка моїм лялькам, стіл і крісла. Мати ж шила ковдри и подушки.

       Безтурботне дитинство повільне проходило вдалині від міської суєти. Приватний сектор, де знаходився бабусин будинок, в якому ми жили, відкрив дитині мир повний фарб і радості. Тут я вимовила перше слово, знайшла перших друзів, пішла до першого класу...

       У школі № 137 м. Донецька, яка знаходиться у Будьоновському районі, промайнули два перші веселі роки шкільного життя. Моя перша вчителька, Лідія Михайлівна, була на диво дуже доброю і лагідною людиною. Кожна дитина була для неї немов рідна. А заняття завжди були веселими і цікавими. Щодня, на початку першогозаняття, грала пластинка з дитячими пісеньками, які ми потроху вчили.

       Саме тоді зародилася перша дитяча мрія: я вважала що, коли виросту, неодмінно стану вчителем.

       Але тут усе різко змінилося. Наша родина переїхала до Кіровського району, де тато одержав квартиру. Тепер по дорозі до школи я з зацікавленням розглядала будинки-велетні та чудові дитячі майданчики. У новій школі № 92 промайнули ще дев'ять років життя. Однак цей час не пройшов марно. Саме тоді я довідалася, що в мене є талант...

       Коли у третьому класі я потрапила до ансамблю народних танців, я ще не знала, що попереду чекають довгі і виснажливі тренування. Здавалося, заняття проходили добре. Та одного чудового дня вчитель сказав, що я не впораюсь, та порадив піти в ізостудію.

       Так почався новий етап мого життя. Тепер кожні вихідні починалися в ізостудії. А найулюбленыший час – перерва, коли можна весело пограти з друзями. Особливу радість приносили наші виставки. Кожен старанно і з радістю виконував роботу на "великому" листі.

       У школі ж моєю улюбленою дисципліною була математика. Тому після восьмого класу я, не довго думаючи, пішла до математичного класу.

       Та найцікавіше полягає у тому, що моя друга вчителька у молодших класах постійно повторювала, що я не знаю математику, і ставила мені двійки. Таким чином, до старшого блоку я прийшла з натягнутою трійкою з математики. Але старша школа піднесла мені приємний сюрприз. З дівчини, яка завжди отримувала двійки з математики, я раптово перетворилася на дівчину, яка частіше отримувала оцінку "добре", а потім й на відмінницю.

       Але протягом трьох останніх рокыв математика мені так набридла, що йти до ВУЗу на математичний вже не хотілося. З художніх спеціальностей вибирати не доводилось, оскільки у Макіївському інженерно-будівельному інституті (МІСІ) можна було піти тільки на архітектурний. А мені хотілося малювати , щоб показати людям все те чудове, на що вони не звертають уваги через свої клопоти. Однак я розуміла що, щоб малювати, мені потрібні гроші. А для цього необхідно працювати. Але куди йти?

       Мамина подруга порадила піти на кафедру геоинформатики і геодезії. Мені подобалася математика, я любила малювати і цікавилася комп'ютерами. Спеціальність була визначена: "Геоінформаційні системи і технології" (ГІС). Процес вступу почався зі здачі першого рейтингу. Отриманих балів не вистачало. Потім був другий, а за результатами третього рейтингу мене зарахували на бюджетну форму навчання.

       З першого дня в інституті розумієш, що ти вже доросла людина, а дитинство закінчилося. Тут усе по-іншому – адже це не школа. Кожен семестр починається низкою лекцій і лабораторних, а закінчується низкою іспитів.

       Стимулом у навчанні, як завжди була матусина похвала. Однак раптово моє життя змінилося. Мама потрапила до лікарні. Страшна хвороба, занадто пізно виявлена лікарями, винесла нещадний вирок: операція вже не врятує.

       Тільки тепер я зрозуміла – як це страшно самому приймати рішення і нести за них відповідальність. Адже в моєму житті всі рішення завжди приймала мати.

       З того дня я почала вчитися сміятися коли хочеться плакати, здаватися безтурботною в самі важкі хвилини. Почала більше прислухатися до своїх бажань. Саме тоді почало формуватися моє "я".

       Ще на першому курсі, слухаючи лекції, я завжди думала, що студентам, напевно, дуже цікаво було б читати лекції. Адже тоді й матеріал легше б запам'ятовувався. Але тоді це здавалося неможливим. Однак через три роки моя мрія здійснилася, коли професор нашої кафедри Сергій Георгійович Могильний запропонував студентам підготувати й прочитати лекції з дисципліни "Цифрова обробка зображення".

       Закінчення четвертого курсу ознаменувалося одержанням диплому бакалавра і прийняттям у магістратуру.

       Тема магістерської роботи "Дослідження автоматизованих шляхів створення й редагування кадастрового плану" запропонована науковим керівником доцентом кафедри геоінформатики і геодезії Гермоновою Катериною Олександрівною. У роботі передбачається досліджувати існуючі автоматизовані системи створення й редагування кадастрового плану і, виявивши їхні недоліки, спробувати створити розробку близьку до універсальної.

       Час навчання в магістратурі в моєму житті збігся з часом самопізнання й реалізації, як мені здавалося довгий час, невластивого дівчатам бажання. Однак подолавши свою сором'язливість, я все ж таки пішла до секції каратэ. Але моя допитливість на цьому вирішила не зупинятися. І, завдяки своїм подругам, я зрозуміла, що східні танці дають не менш задоволення.

       У найближчому майбутньому я планую здати, можливо, останню сесію й почати писати випускну роботу магістра..

       Після закінчення університету я планую влаштуватися на роботу за фахом, й розібратися подобається мені це чи ні.

       Ще два роки лишилося моїй сестрі до закінчення школи. Тоді мені б хотілося піти навчатися разом з нею до художнього інституту. Я мрію одержати освіту модельєра-дизайнера одягу.

       У глибині душі, я все та ж маленька дівчинка, що намагається пізнати навколишнє середовище. Але університетські роки наклали свій відбиток на дитячу свідомість. Тепер просте бажання вигадувати й шити собі речі здобуває інші обриси: створювати цікаві моделі й продавати їх у власному магазині. Однак ця мрія здається мені зараз найнездійсненішою.

ПОВЕРНУТИСЯ НА ПОЧАТОК