Я з'явився на світ пізньої осені 1984 року,25 листопада, у місті Донецьку. І щастя звалилося на голови моїх батьків! А разом з ними раділи бабусі, дідусі і дядьки з тітками, що брали посильну участь у моєму вихованні. Звичайно, доводилося і засмучуватися, тому що, як і будь-яка дитина, я іноді доставляв їм турботи. Зате через якийсь час я навчився ходити, говорити, розповідати вірші і робити все те, що потрібно від дітей у 2 роки.

Найбільш яскраві спогади дитинства пов'язані в мене з дитячим садом. А справа була така... Один раз, коли рішення про те, що я буду ходити в садок було прийняте, мама відвела мене туди. І я начебто без особливого галасу і збурювань залишився. Але коли ввечері мене прийшли забирати звідти... Загалом, дуже не сподобалося моїй мамі, що віддали їй мене з розбитим чолом, замазаним зеленкою :). Як ви, напевно, здогадалися більше в той садок я ніколи не повернувся. Зате наступного дня мене віддали в інший дитячий сад (“Берізка”) і там у мене усе було гарно: діти сподобалися, і з багатьма з них я потім вчився в школі, та й зараз підтримую зв'язок, а від виховательок я взагалі був без розуму (до речі і вони від мене теж).

Коли прийшов час йти в школу, я став чекати осені в передчутті нових знайомств і вражень. І от 1 вересня 1990 року стою я зі своїм першим класом у вестибулі школи, спостерігаю за дійством, що називається перший дзвоник і розумію, що ні в яку школу я не хочу, а хочу до мами. І так мені стало самотньо серед усієї цієї суєти, що я заплакав... і більше ніколи в школу не ходив.

Повірили? І правильно! У школу я ходив регулярно, учився добре і, треба сказати, колектив у нас підібрався дружний, і ми цим дуже пишалися. Вільний від школи час я проводив у всіляких кружках і займався випалюванням, автомоделюванням, був помічений у театральній постановці казки “Про Федота стрільця…” (Л.Філатова). Але потім якось усе відійшло на другий план, тому, що батьки віддали мене в музичну школу. Там я навчився грати на трубі, і мене взяли в духовий оркестр “Мажор”.

Це було дуже цікавий період у моєму житті: я потрапив у колектив з 20-літньою історією, і отут мені, як виявилося, назавжди привили любов до музики, мистецтву. Наш оркестр постійно брав участь у парадах, концертах, причому часто за межами Донецька, та й області теж. А в 1995 році “Мажор” виступав на фестивалі дитячих духових оркестрів в Угорщині. Так я побував закордоном і побачив стародавнє місто Будапешт.

У 2001 році, коли я вже учився в 11 класі, прийшов час подумати про подальше місце навчання. Вибір був у принципі тільки між двома ВУЗами: політехом і медичним. Я побував на “Дні відкритих дверей” і там, і там, але усе-таки вирішив вступати до ДПІ. Напевне, позначилися гени: мама і папа – інженери. Коли я почав ходити на підготовчі курси, то відразу відчув, від них користь. Примірчики, що ми в школі вирішували на алгебрі, і близько не лежали з тими, котрі потрібно було розв’язати на іспиті. До речі, мене здивувало, що самі важкі завдання були на вступних іспитах, а за п'ять років у ДонНТУ я таких, начебто, і не зустрічав. А може щастило?

Поступати я збирався на спеціальність телекомунікаційні системи і мережі, тому що було зрозуміле: інформаційні технології – це найбільш перспективний і престижний напрямок у наш час. Я ходив на всі три рейтинги – але більше всього балів, набрав після другого – 39. На цьому я і заспокоївся, довчився в школі (одержав срібну медаль), а потім одержав листа, у якому, говорилося про те, що я – СТУДЕНТ!!!

І прийшов час бігати, витріщивши в очі, по знаменитому третьому корпусу, у пошуках аудиторій, що зависли між поверхами. До вечора здавати лабораторні і писати всю ніч шпаргалки перед іспитами...

Пам'ятаю, на першій сесії, я дуже хвилювався і на екзамені з інформатики отримав трійку. Я тоді сильно засмутився, адже в школі, я їх рідко одержував. Зате з часом прийшло розуміння, що боятися викладачів і іспитів не варто, і оцінками моїми були, в основному, четвірки.

Коли прийшов час визначатися з напрямком наукової праці, я дізнався, хто з викладачів на нашій кафедрі, чим займається. Мені показався досить цікавим напрямок, у якому працює Федюн Р.В. - Корпоративні мережі. Зараз майже кожна організація або фірма приділяє особливу увагу впровадженню в процес виробництва засобів телекомунікації для поліпшення умов і підвищення продуктивності праці. У порівнянні з іншими напрямками, що, мені здається, можуть бути реалізовані, тільки якщо я буду працювати на якомусь вузькоспециалізованому підприємстві, корпоративні мережі є широко розповсюдженими і мені легше буде знайти собі роботу. Порадившись зі своїм новим науковим керівником, я вибрав собі таку тему дисертації - "Телекомуникаційна мережа машинобудівного заводу "Точмаш"".

У 2005 році ми здали держіспит і мені запропонували продовжити навчання в магістратурі. І я погодився. Тому що статус спеціаліста стає якимось неясним – начебто б і є вища освіта, але яка вона - не зрозуміло. Темою моєї магістерської роботи стало продовження дослідження заводу "Точмаш" та застосуванняна ньому телекомунікаційної мережі.

Моїми планами на найближче майбутнє є закінчення магістратури, і пошук відповідного місця роботи зі спеціальності. Зв'язків у якихось організаціях я не маю і буду розраховувати на власні сили і знання. Хочеться, щоб це була робота, яка б передбачала перспективи подальшого професійного росту. Думаю, нам в університеті дали базові знання в дуже багатьох напрямках телекомунікацій, але вони вимагають поглиблення, уже стосовно до конкретного місця роботи.

А в завершення хочеться сказати, що ніхто не знає свого майбутнього і, бути може, справою всього мого життя стане зовсім не те, про що я мрію зараз...