Людина не стане господарем природи,
доки вона не стала господарем себе самої
Гегель
Лелека прилетав до нашої сім'ї двічі. Перший раз - у 1984р.
13 серпня він подарував моїм батькам мене. А два роки по тому - й мого ліпшого друга
в обличчі молодшої сестри Олени, яка виявилась спритніша за мене і вже в цьому році отримала
диплом з відзнакою Харьківської Української Академії Залізничного Транспорту.
Щасливе та безтурботне дитинство нам подарували батьки: Бобіта Юрій Ладиславович і Бобіта Наталя Олександрівна, які підтримували нас у всіх починаннях, навчили цінити прекрасне, вірити в себе і бути щасливими, не зважаючи ні на що.
Виразно пам'ятаю роки перебування в дитячому садку: перший досвід спілкування в колективі, перша любов, перше визнання моїх талантів. Я була товариська, мала чисте мовлення, і тому була задіяна у всіх святкових програмах. Тоді я твердо вирішила стати артисткою.
Коли мені виповнилося п'ять років, мама відвела мене займатись бальними танцями. Їм на сім років я повністю віддала свою душу і тіло.
Спорт і зараз - один из моїх улюблених способів відпочинку. Безсумнівно, це є заслугою мого улюбленого дяді, який приймав безпосередню участь у моєму вихованні.
Саме він згодом навчив мене мужності і терпінню, а також зробив все можливе, щоб я виросла "справжнім чоловіком": від банальної зарядки до секції рукопашного бою, дарц, стрільба, плавання, катання на ковзанах і лижах, навчив ремонтувати велосипед (з яким я була нерозлучна) та водити мотоцикл. Я була справжнім хлопчиком, і мамина мрія, виростити мене майстринею, так і не справдилась.
Так, це був період повного щастя.
Попереду у мене були менш безхмарні шкільні роки...
До школи я прийшла підготовленою дитиною і вже вміла читати, рахувати, декларувати напам'ять не тільки усілякі вірші, але й улюблені книжки. Можливо тому, навчання мене не зацікавило - все давалось легко і вчилось без напруги.
Любов до освіти мені привила бабуся, яка вчила мене математиці на шоколадних цукерках, диктанти обирала з книг Чуковського та бігала зі мною до школи навипередки.
Я намагалась не дозволяти шкільним завданням заважати своїй освіті і вчила переважно ті предмети, які мене захоплювали (а точніше, вчителя яких змогли захопити): історія, географія, право, фізкультура та - окреме місце у моєму серці - російська мова та література завдяки талановитому вчителю Войтюш Ярославі Івановні, яка бачила в кожному з нас "Божу іскру", навчила нас міркувати, збагачувати свій внутрішній світ і назавжди привчила нас
до книжок.
Так як музика відіграє важливу роль в досягненні гармонії, в сьомому класі я умовила батьків купити мені фортепіано і пішла до музичної школи. Потяг до прекрасного не пройшов і досі, тільки замість товстенного збірника нудних етюдів тепер - не менш об'ємне зібрання композицій музики альтернативного напрямку.
Зважаючи на те, що процес освіти в школі був спрямований не на розвиток індивідуальності, а скоріше, на її подавлення, формування особистості в шкільні роки проходило достатньо болісно. Адже "ті, у кого ми вчимося, вірно називаються нашими вчителями, але не кожен, кто вчить нас, заслуговує на це ім'я" (Гьоте).
Ця "золота пора" запам'яталась мені, переважно, літніми канікулами.
На школу надії було мало, тому батьки наполягли на моєму вступі після дев'ятого класу в технікум. Вибором технічної спеціальності я завдячувала тому, що неодноразово була помічена з викруткою і татовим паяльником, коли розбирала (і що надзвичайно, збирала) битові прилади. І хоча це трохи суперечило моїм планам кар'єри журналіста, я поступилась батькам, які бачили в мені майбутнє світової інженерії.
Технікум… Ось де
повністю було розвіяно міф про необхідність рабського вклоніння авторитетам та відсутність потреби самостійно мислити. Будь-яка ініціатива заохочувалась, а ліберальні погляди керівництва дозволяли кожному з нас проявляти себе "хто на що здатний".
Значна роль в становленні нас, як особистостей, належить викладачу математики Арчакову Андрію Васильовичу, який виховав в нас цілеспрямованість та наполегливість. Заперечуючи принцип: "Головне - не перемога, головне - участь", стверджував, що без самовіддачі і прагнення перемоги, нічого не досягти.
Пройшовши співбесіду, я легко вступила до університету, обрав спеціальність "Компьютерно - інтегровані технології". Група виявилась товариською, вчитись було цікаво, а поселившись до гуртожитку, ще й весело. Щоправда на першому курсі ми із здивуваням ходили на зварювальну і слюсарну практику та з нетерпінням чекали, коли ж нарешті почнуться оті "технології". Другий курс був найважчим. Та на тренуваннях
джиу - джицу ми з друзями відчайдушно лупцювали один одного, знімаючи таким чином напругу після навчання. Згадую креслення і легендарну фразу викладача: "Усі питання після екзамену". Й досі не можу зрозуміти, як мені вдалося одержати перемогу у вузівській олімпіаді з цього предмету, на яку я пішла "за компанію".
Під час навчання підтримувати фінансову стабільність при символічній (хоча й підвищеній) стипендії допомагала робота промоутером.
З вибором наукового керівника я визначилась ще на третьому курсі за пропозицією викладача кафедри "Электричні машини" Донченко Констянтина Павловича - видатної людини, яка повністю присвятила себе роботі зі студентами. Він постійно знаходив нові цікаві способи викладення матеріалу і залишив світлу пам'ять в серцях багатьох поколінь студентів.
Одного разу, не погодившись з оцінкою по його предмету, я була змушена відповісти на всі екзаменаційні білети. Імовірно тоді, він і роздивився в мені здатність до наукової діяльності та наполегливо рекомендував в якості керівника людину безмежно віддану своїй справі, справедливого і енергійного завідуючого кафедрою "Гірна електротехніка і автоматика ім. Р.М. Лєйбова" Маренича Констянтина Миколайовича.
Зважаючи на мої вподобання, спеціалізацію наукового керівника та актуальність даної тематики, була обрана вказана тема магістерської роботи.
Щодо майбутнього, планую продовжити освіту, неодмінно стати фахівцем в улюбленій справі, здійснити навколосвітню подорож і радіти життю! А також обіцяю собі ніколи не зупинятись на досягненому і йти вперед, тому що "той, хто пливе за течією, ніколи не досягне джерела" (Петер Тілле).
|
