Магістратура

ДонНТУ

    Народився я 29 грудня 1987 року в селищі Новий Світ Донецької області. Повезло мені звичайно ж менше ніж іншим - у мене була старша сестра, і старше вона була на шість років, запитується: навіщо було так довго тягти із мною? Мій батько - Прокопець Григорій Якович працює на Старобешівскій ТЕС, а мати - Прокопець Наталя Федорівна вже не працює. Обоє вони приїхали  із Сумської області. І треба ж було потрапити в одне селище, так ще й жениться. Але все трапилося як трапилося й от я. Бабусі й дідусі були далеко, тому виховання лягло на плечі сестри, і як завжди виходить у таких випадках було багато бійок і сліз. У родині, як й у всіх мати мене берегла, а батько лупив. Не пам'ятаю звичайно як я потрапив у садок, здається я там з пелюшок. Там почалося формування нашого характеру. Як зараз пам'ятаю його назву - "Берізка". Я вже не пам'ятаю усі імена наших вихователів, а їх було багато. Але не забуду ті обличчя, і зустрівши їх пристарілих не можу пройти мимо, адже вони мене не забули. Багато чого цікавого ми творили: грали, плавали, танцювали, училися й ще багато всього. Але саме огидне в садку я не забуду - це манка, відтоді я не доторкаюся до неї. Але є й найбільший  плюс: моя мама домовилася, і коли всіх укладали спати я йшов додому. Як і всі в дитинстві захоплювався всякою гидотою. І коли дійшла справа до сірників, я палив бабі сарай. Але не треба про смутне. Втім це все що можна сказати про моє нудне дитинство.

    У принципі сильної відмінності початкових класів від садка я знайти не можу, от тільки що навчилися читати й вивчили таблицю множення. Бідна наша перша вчителька Петракова Світлана Миколаївна. З її очей не сходили сльози, і її покарання не сильно на нас діяли. І все таки вона любила нас, а ми її. Але прийшов час нам прощатися. Пішли середні ступені навчання. Ми починали доросліти, і чим далі тим усе гірше. Навчання відходило на другий план. До дев'ятого класу на розумі були тільки комп'ютерні ігри, після дев'ятого класу - дівчата й дискотеки. У школі я почав формуватися такий, як є зараз. Я краще всіх знав фразу про те, що діти учаться на помилках батьків. Адже раніше в батька були шкідливі звички, і я дав собі слово ніколи не стати таким. Саме тому я не курю, і почав займатися спортом. Мені почало подобатись навчання, особливо точні науки. Я якось навіть посів перше місце  на районній олімпіаді по хімії. Напевно коли батько побачив, що мені не байдуже навчання він кинув "шкідливі звички" і твердо вирішив мене вивчити. Тоді я зрозумів, що таке жертва й сила волі, адже не кожний кине курити після 30 років стажу. Спиртне спробував наприкінці  10 класу, ну а 11-В кращий. Ми кожні вихідні збиралися разом. Веселі це були роки, ми всі як і раніше любимо наш клас і не пропускаємо зустрічі випускників. У старших класах я вперше зважився з'їздити до бабусі після того "нещасного" випадку, і тепер намагаюся частіше там бувати. Там дуже гарна природа й добрі люди, і всі мене знають як Женю, що бабі сарай спалив. З уроків найбільше  запом'яталась допризовна підготовка юнаків, наші воєнно-польові збори. І взагалі, якщо хвилина сміху додає п'ять хвилин життя, то з нашим учителем Петровичем ми будемо жити до 200 років. У лютому 2005 року я поїхав писати рейтинги й тільки із третього разу набрав 39 балів - це був мінімальний прохідний бал на бюджет. Інші півроку я не тривожився за оцінки в школі, тому що вже поступив. Ніколи не забуду нашого класного керівника Юрченко Валентину Іванівну, всі нерви й сльози. Спасибі нашим дівчатам, які її заспокоювали. Слава богові, що в університеті немає керівника.

    І от університет, гуртожиток. Поступив я разом зі своїм однокласником в одну групу. Оселилися ми в сьомому гуртожитку разом із двома близнюками Агеєнковими Романом й Олександром. Прекрасний привід познайомиться був спільний ремонт, що ми зробили без батьків, ще й на рівні. Вони ніколи не дають нудьгувати й з ними завжди весело. Ну й про навчання: я боявся, що коли прийду вчитися - буду самим тупим, але все виявився не так уж погано, і за підсумками чотирьох років навчання в мене середній бал другиї в потоці. З найпершого  дня навчання закипіло, і перший рік був самий напружений. Тоді я й познайомився з такими людьми як Алексєєв Євгеній Ростиславович і нині покійний Іванов Борис Пантелеєвич. Це ті люди, яким не байдуже знання їхніх студентів, ми для них не порожнє місце. І жодна  людина навіть в Інтернеті не сказав про їх нічого поганого. Таких людей будуть пам'ятати в століттях. Після знайомства з ними почалися предмети за фахом. Одного хотілося б - щоб викладачі більше часу приділяли практиці, а не теорії. Спасибі Нікіфорову Петру Радионовичу, у нього ми й довідалися куди ми попали.

    У найближчий час я збираюсь получити диплом магістра та стати кращим у своїй справі, з'їхати від батьків, через два роки женитися та виховувати дітей. Щє надіюсь зробити щось важливе, та обов'язково з'їздити до Парижу!!!