Автобіографія
Що ж, почнемо!
Почати, на мою думку, потрібно не з мого народження, а з
події, що відбулася набагато раніше - 10 квітня 1932 року. Цього дня у
родині Хасана та Магіри Фазульянових, що приїхали у пошуках кращого
життя до Комунарську (сьогодні Алчевськ, Луганської області) з
Татарстану, народився син - мій дідусь Рим - перший представник нашого
роду, що з'явився на світ в Україні. Дата його народження, а точніше
число, стала для нашої родини магічною.
Через 55 років і рівно 10 місяців у пологовому будинку міста Сніжне
народився онук-первісток і друга «десяточка» у
pодині Рима Хасановича. 10 лютого 1988 року народився я. У той час
ніхто ще й не підозрював, що попереду буде ще дві
«десятки». Рівно один рік та вісім місяців (без
двадцяти хвилин) потому - 10 жовтня 1989 року - народився мій брат
Роман, який став «десяткою у квадраті». А ще через
п'ять місяців народилася єдина онука і також
«десяточка» - двоюрідна сестра Анастасія народилася
10 березня 1990 року.
Зі спостереження за такими «загадками» чисел у
нашій сім'ї, напевно, й почалося моє захоплення - спостереження за
усілякими числами. З найменшого віку й досі я спостерігаю за числами у
своєму житті й знаходжу цікаві збіги, які часто перетворюються на певні
закономірності. Так, наприклад, різниця у віці між найстаршою й
найменшою дитиною у різних поколіннях родин моїх прямих родичів
складала близько 7 років. Щодо десятки я взагалі мовчу ;) - у цьому
році повноліття брата - 10.10.2010.
Але це все ліричний відступ - час повернутися до моєї біографії.
Народився я морозного вечора 10 лютого 1988 року в родині студента
Донецького Політехнічного Інституту Валерія та вчительки початкових
класів Олени Фазульянових. Факт мого народження змусив здригнуться
стіни старого гуртожитку факультету АСУ від радісного крику батька. Про
мене гуртожиток дізнався ще задовго до того, як я прийшов навчатися до
нашої альма-матер.
Дитинство
Яким я був у дитинстві? Та хто його зна. Зараз вже і не
пригадаєш. Знаю, що коли тільки починав говорити, називав себе
«Льоля» і дуже любив солоні огірки, які охрестив
«гогою». Були в моєму лексиконі слова, яким могла б
позаздрити навіть Ільфівсько-Петрівська Еллочка Людоїдка, чого тільки
вартий один «шикаблок», з якого батько будував
гараж. Час був стрімким і в той же час якимось млосно-тягучим (напевно,
єдина характеристика часу в тому віці, яку я пам'ятаю).
А ще в мене був здоровенний ведмідь, якого мені подарували на 1 рік.
Він тоді був більше за мене, і я любив з ним влаштовувати показові
виступи з ведмежо-римської боротьби. У результаті у ведмедя відірвалася
голова, яку я, вже в досить свідомому віці, дбайливо пришив на місце.
Зараз цей ведмідь один з небагатьох іграшкових спогадів дитинства -
основна маса іграшок знищувалася в лічені миті.
Час минав, невблаганно прискорюючи свій біг, і прийшла пора збирати
свій перший шкільний портфель.
Школа
Зі школою мені пощастило. На мою особисту думку і на
думку
багатьох, так би мовити, очевидців це була тоді найкраща школа в місті.
Але про все по порядку. Вчитися я пішов у Сніжнянську ЗОШ І-ІІІ
ступенів № 5, що носила в свій час ім'я героя Радянського Союзу
льотчика Євгенія Жердія.
Початкова школа (1-3 клас)
Tут все було насправді простіше нікуди, але тоді
здавалося
подвигом вирішити завдання з «зірочкою», яка
насправді мало
чим відрізнялася від звичайних беззірочкових завдань. Особливих успіхів
у початковій школі не пам'ятаю. На загальному тлі був таким собі
середнячком - ще б пак, майже з 30-ти учнів 13 закінчували чверть і рік
без єдиної четвірки. А у мене цього добра було доволі. Але цей факт
мене аніскільки не засмучував. Усе йшло своєю чергою, хлопці шуміли,
билися, смикали дівчаток за кіски, кривлялися, загалом, росли цілком
нормальними дітьми. Але останні дні дитинства розтанули так стрімко, як
тануть навесні залишки снігу під гарячими променями сонця. Прийшла пора
йти у «велику» школу. Попереду було ще сім років
шкільного
життя.
Базовa середня освіта (5-9 клас)
Ось тут вже почалася майже доросле, але все ще
безтурботне
життя. Це я розумію зараз, а тоді, здавалося, воно було дуже складним,
а кожен день був схожий на найважливіший в житті. Але все проходило
стрімкіше, ніж досі. У 6 класі почалися перші олімпіади. За весь час я
був і переможцем міських олімпіад з різних предметів, і учасником
обласних, а бував і у великому прольоті. З математики так і не вдалося
посісти перше місце, все більше з гуманітарних предметів. Найбільше
запам'яталася навіть не міська олімпіада, а шкільна. Олімпіада з
російської мови на рівні міста проводилася тільки один раз на два роки,
і саме того року в місті її не було. Я чисто випадково потрапив на
олімпіаду і чисто випадково написав її краще за всіх. За перемогу у цій
олімпіаді наш вчитель російської мови Ільяшевич Андрій Вікторович
подарував мені двотомник Івана Єфремова, який досі зберігається вдома
на полиці.
Але все ж основним предметом була математика. І тільки зараз розумієш,
навіщо і чому наш бородатий вчитель Борисенко Володимир Михайлович
втовкмачував в наші голови всі ці карлючки і загогулінки, які відкрили
дорогу до вищої освіти. Але це було пізніше. А тоді, в 9 класі,
відбувся певний ривок у моїй свідомості та розумінні дійсності - не
напружуючись і в той же час усвідомлюючи важливість моменту, я закінчив
другий семестр 9 класу круглим відмінником, чим немало здивував не
тільки свій клас, а й вчителів, які, не чекаючи такого повороту, не
встигли замовити свідоцтво про базову середню освіту «з
відзнакою». Але мені було все одно. Я знав, що тепер у мене є
до
чого прагнути і за що боротися - я почав свій прорив до вищої освіти.
Старшокласники (10-11 клас)
10 клас пройшов під девізом «Бери більше,
кидай далі,
відпочивай, поки летить!» Разом з моїми однокласниками ми
брали
участь у всіх або майже всіх можливих олімпіадах і конкурсах, чим
немало потішили вчителів і самих себе. Досить багатий урожай призових і
перших місць у міських та обласних олімпіадах, зібраний нашим класом,
ще раз продемонстрував високий рівень підготовки, який дають вчителі
Сніжнянської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5.
Коли настало 1 вересня 2004, ми зрозуміли - це кінець. Кінець дитинства
і беззавітного щастя, початок дорослого життя з його проблемами і
всілякими приємними і не дуже турботами. Нам належало зробити перший
крок у самостійне плавання далеко від рідних берегів, у відкритому морі
життя. Але перш ніж зробити цей самий крок, треба було визначитися з
напрямком та дізнатися, звідки дме вітер, який повинен наповнити
повітрям наші вітрила.
Перший трудовий досвід у якості слюсаря механоскладальних робіт на
Сніжнянському машинобудівному заводі змусив мене ще більше укріпитися в
бажанні йти вчитися до інституту. Уже до кінця 9-го класу стали
вимальовуватися обриси як майбутнього ВНЗ, так і конкретної
спеціальності. У 11 класі я вже твердо вирішив вступати до ДонНТУ,
колишнього ДПІ, який в 1988 році закінчив мій батько за фахом
«Автоматика і телемеханіка». Навіть факультет і
випускаюча
кафедра були все ті ж правда трохи змінили назву - факультет АСУ
(Автоматизованих Систем Управління) перетворився в КІТА (Комп'ютерних
Інформаційних Технологій і Автоматики), а кафедра Автоматики і
телемеханіки (АТ) змінила «Телемеханіки» на
«Телекомунікації». У 1997 році на факультеті КІТА
було
відкрито спеціальність «Телекомунікаційні системи та
мережі», яка готує фахівців у перспективній галузі
телекомунікацій. Туди я і подався.
З лютого по квітень 2005 року, ще будучи учнем 11 класу, я здав три
рейтингові випробування, за результатами яких був рекомендований до
зарахування на бюджетну форму навчання на факультет КІТА за
спеціальністю «Телекомунікаційні системи та
мережі». У
результаті перетворивши здачу випускних іспитів у школі на
формальність, як мені здається зараз, а тоді я дуже серйозно готувався
до кожного з п'яти випробувань. Як наслідок, золота одна з трьох
золотих медалей, вручених в моєму випуску, належить мені. Кажуть, що ми
були першими золотими медалістами за останні 10 років - такі суворі
вимоги до учнів ставить школа.
Загалом, дитинство закінчилося, а зокрема воно ще гуляє на задньому
дворі свідомості і час від часу дає про себе знати.
Зі стін моєї школи в різні роки випустилися магістри ДонНТУ Круглякова
Т.А. (ЕТФ, 2003 р.в.), Бровкіна І.В. (ГГФ, 2006 р.в.), Лопащук Ю.І.
(МехФ, 2007 р.в.), Прохорова О.В. (МехФ, 2007 р.в.), Ігнаткіна І.С.
(ЕТФ, 2008 р.в.), Борисенко Л.О. (ГГФ, 2008 р.в.), Хіщенко О.С. (ТКС,
ФКІТА, 2009 р.в.)
Університет
1 вересня 2005 я переступив поріг ДонНТУ. Ага, звісно,
чекайте! Я його вперше переступив задовго до цього, а хто ж рейтинги
здавав! :) Ну, загалом, з 1 вересня почалося плавання по бурхливому
морю вищої освіти, яке триває до сьогоднішнього дня. Насправді перший
навчальний день нічим особливим не запам'ятався. Хоча ні, все-таки
запам'ятався. Запам'ятався лабіринт третього навчального корпусу,
навчальні аудиторії якого пронумеровані якимось загадковим чином, а
розташовані ще більш загадково. Багато хто тоді запізнилися на найпершу
пару. Ну, загалом, почалося!;)
Студентські карапузи (1-2 курс)
Ось тільки тепер, коли дивишся на сьогоднішніх
старшокласників
та першокурсників, розумієш якими малявками ми прийшли до університету.
Але ми ж тоді собі здавалися просто велетнями, не за розміром, а за
дорослістю і самостійністю. Але як виявилося, для багатьох випробування
самостійністю стало непосильним. На жаль, ця доля спіткала і деяких
наших одногрупників. Хоча хто його знає, може, це й на краще.
Перший курс якось не особливо відрізнявся в плані навантаження від
звичайної шкільної програми. Все та ж математика, фізика та інші
загальнонаукові предмети. Загалом, за перший курс я так і не зрозумів
чому ми тут, всієї нашої студентської когортою, навчаємося. До другого
курсу з'явився такий собі праведний гнівець. Паралельні спеціальності
регулярно відвідували «Вступ до спеціальності», а
ми як
неприкаяні все ходили на загальнокорисні предмети, ще не розуміючи, ким
же ми все-таки будемо після довгого плавання по хвилях
«Донецького політехніка».
Особисто для мене все було просто і складно водночас. Просто було в
плані цілі, а складно в сприйнятті деяких моментів, пов'язаних не
стільки з навчальним процесом, скільки із «синдромом
провінціала». Я дуже сумував за тихим містом, в якому виріс,
а
від галасливого мегаполісу у мене був головний біль. Але людина така
істота, що може звикнути до всього на світі. Ось і я звик.
З першого дня в політеху я увірвався в студентську
«політику»: до 4 курсу був профоргом групи, а
пізніше став
головою студентського самоврядування ФКІТА.
Навіть брав участь у «Дебюті першокурсника 2005» у
ролі
«П'ятницького солдата» (за іронією долі, в кишені
«білий» квиток і армія за мною не плаче).
У плані навчання головною гранітної брилою виявилася
«вишка». Три семестру йшов нерівний бій між мною і
математичним генієм. Було важко, але все ж в результаті
некровопролитних боїв я отримав своє і помчав удалину на роздутих
парусах. В 4 семестрі сталося довгоочікуване - відмінне закінчення
семестру, жодної четвірки і підвищена стипендія на весь наступний
семестр.
Разом з тим час вже лунало з такою швидкістю, що не встигали закрити
очі, як вже було пора їх відкривати знову і мчати на пари. З кожним
днем ми ставали все досвідченіші й мудріші, і все ближче було
досягнення поставлених цілей. Попереду замаячив третій курс - лінія
екватора на глобусі «політеху».
Ну, нарешті! (3 курс)
На другому курсі нам почали викладати деякі предмети,
які, на
нашу думку, хоча б віддалено були пов'язані зі спеціальністю. Третій
курс нам показав, що є не тільки «кузькина мать»,
але і
той, хто нам її демонструє. Всі жахливо боялися іспиту з
«Теорії
електричного зв'язку» у професора Воронцова Олександра
Григоровича. Про нього я чув дуже давно, ще майже дитиною, коли батько
та хресний розповідали про свої студентські роки. Олександр Григорович
за часів студентства моїх батьків був кандидатом технічних наук, за
мого навчання - він доктор, і саме такий, яким я його уявляв. Але як
виявилося, не все так страшно, як нам це малювали. Куди страшніше для
мене стало оголошення результатів з першого модульного контролю. Я
більше боявся не самої оцінки, а швидше не зганьбити свою маленьку
Батьківщину в очах настільки видатного земляка. А прізвище-то майже в
кінці списку групи «б». Кажуть, що обличчя моє під
час
оголошення результатів було кольору свіжовибіленої стіни. Я отримав
п'ять. Насправді білет був дуже гарним. А якщо врахувати ситуацію, в
якій я і мій сусід по кімнаті Серьога писали його, то взагалі пісня.
Білети виявилися за збігом обставин однаковими, а Олександр Григорович
посадив нас поряд. У результаті у мене 5, у Серьоги - 4. Звісно, потім
був ще й другий модуль, в якому у нас були вже зовсім різні завдання і
різні умови, але це була зовсім інша історія.
Окремо зазначу, що приклад професора Воронцова А.Г., який приїхав
колись вчитися в ДПІ з Сніжного, досить сильна мотивація для студента з
периферії, щоб іти до поставленої мети. Інша річ, яка це мета, хоча, по
суті, всі цілі так схожі, як і несхожі водночас.
Третій курс дав все-таки часткову відповідь на запитання «Хто
ми?», але в той же час і породив купу нових питань. Одним з
них
стало питання працевлаштування для підтримки гранітодроблячої техніки в
порядку та підвищення кваліфікації у справі дроблення граніту наук. У
результаті в травні 2008 року я став співробітником Донецького філіалу
ТОВ «Голден Телеком Україна». Протекцію мені склав
один із
старших «братів по зброї», випускник спеціальності
«ТКС» магістр 2008 року випуску Саша В. За що йому
величезне спасибі.
Загалом, третій курс розставив деякі крапки над
«і», але ще не всі.
Майже «баки» (4 курс)
Четвертий курс, мабуть, став вирішальним у досягненні
однієї з цілей поставлених ще в школі - стати магістрантом.
Наприкінці бакалаврату ми взяли в руки паяльники - нам треба було
спорудити блоки живлення під керівництвом Константинова Сергія
Всеволодовича. Цей добродушний і суворий чоловік викликав у мене
величезну повагу своєю принциповістю і тим вогником, з яким розповідав
нам про «Електроживлення систем зв'язку». Скажу
так,
отримати 4 у Сергія Всеволодовича було дуже приємно. Можу з упевненістю
сказати - він справжня людина і справжній викладач-практик, суворий і
принциповий, справедливий і розуміючий.
Весь четвертий курс був наповнений якихось контрастних відчуттів,
спектр яких відмінно характеризується двома фразами з
«Кавказької
полонянки». Емоції коливалися від «Машина
звір!» до
«Нехай буде проклятий той день, коли я сів за кермо цього
пилососа!» і назад. Здавалося б, стало ясно, ким ми будемо
після
закінчення навчання, але тут вийшли на перший план вже внутрішні
метання і сумніви. Часом було до болю неясно, навіщо ми сюди прийшли, а
через мить ми вже були раді тому, що ми саме зв'язківці політеху.
Тим часом наближалося літо, а разом з ним державний іспит за фахом,
який був одночасно випускним для бакалаврату і пропуском в
магістратуру. Він був дуже важливим - в одну мить всю працю минулих
трьох років могло бути зведено нанівець. Варто зауважити, що протягом
декількох тижнів після здачі іспиту я значно набрав у вазі - життя
налагодилося, все більш менш стабілізувалося. Незважаючи на світову і
українську кризу, скорочення штату ДФ ГО «Голден
Телеком»,
під яке я потрапив наприкінці червня, було мені тільки на користь. На
посаді фахівця лінійного обліку кабельної мережі я пропрацював рівно 1
рік і 1 місяць.
Загалом бакалаврат було закінчено, диплом бакалавра з відзнакою
отримано, а попереду були півтора роки магістратури. Життя було
прекрасне.
Магістратура (5/1м курс)
Життя прекрасне і зараз. Ми знову
«Першаки», але
вже більш високого ступеню. За плечима досвід 4 років вищої школи і
чітке розуміння того, що ми хочемо отримати від життя. Сподіваюся, що
«ми» об'єднує всіх магістрів набору 2009 року. Я
вже точно
знаю, чого хочу, але про це пізніше. А поки про початок завершального
етапу нашого плавання. Прямо в морі ми змінили величезний теплохід
бакалаврату на більш витончену і швидку яхту магістратури. На ній
вмістилися не всі, але ті, хто встиг закінчити на борт, що минає
корабля, не зійдуть з нього до самого кінця плавання, як сильно не
билися б хвилі об борт нашого плавзасобу.
Попереду ще половина магістерської програми, написання кваліфікаційної
роботи і захист, а поки наша яхта йде прокладеним курсом, йде до
успіху.
Досягнення мети вже близько, але я знаю, що вона не остання в моєму
житті, а навіть одна з перших в нескінченній низці цілей, які вже
поставлені чи ще тільки будуть поставлені переді мною в майбутньому.
Подивимося, які малі і великі цілі вже стоять прямо за курсом мого
персонального крейсера.
Плани на майбутнє
Кажуть, що якщо хочеш розсмішити Бога, потрібно
розповісти про свої плани. Ну, що ж, Богу теж треба іноді від душі
посміятися.
22 роки 2-3 місяці
Завершити сайт магістра
22 роки 6 місяців
Поїхати в Хапарнду (Швеція) для участі в літніх курсах Svefi Academy
22 роки 11 місяців
Отримати диплом магістра телекомунікацій
23 роки
Відсвяткувати в колі близьких друзів. Як слід відпочити.
23 роки і 1 день
Продовжити розпочату у 1988 році справа всього життя - саме життя
24 роки
Напередодні Євро-2012, організувати актуальне на той час підприємство,
яке буде і людям приємно, і мені корисно
Десь між 23 і 25 роками
Остаточно закріпитися в Донецьку.
Вивести своє маленьке підприємство на велику орбіту.
Найближчі 10 років
Відвідати з дослідницьким візитом Татарстан.
Отримати права на керування автомобілем.
Придбати автомобіль.
Об'їхати землі від Карпат і до Дону.
На всьому життєвому шляху
Керуватися моїм улюбленим висловом, яке коли-то почув від мого батька:
«Життя треба прожити так, щоб не було нестерпно боляче за
безцільно
прожиті роки» (с) М. Островський
Але деякі плани я, все-таки, залишу при собі, а то хіба
мало що;)
|
