Біографія
Дитинство
Я, Філіппова Марина Олександрівна, народилася спекотним літнім ранком в 6.45 18 червня 1989 в невеличкому провінційному містечку Красний Луч, що на Луганщині. У цей день був велике православне свято - Трійця. Батьки мої - інженери. Батько - Філіппов Олександр Федорович у даний момент очолює службу охорони праці у моєму рідному місті, а мати - Філіппова Любов Іванівна працює головним бухгалтером в місцевій гімназії. У сім'ї я третя дитина, тому варто згадати про моїх улюблених брата - Філіппова Ігор Олександрович, який працює головним технологом на одній з шахт міста, і сестру - Васіцька Олені Олександрівні, яка очолює відділ страхування в страховій компанії і виховує двох чудових донечок.
У дитинстві я була дуже серйозною та спокійною дитиною, може навіть занадто, що з лишком компенсувала в майбутньому. Як і багато дітей, в три роки я пішла в дитячий садок, чому спочатку страшенно зраділа, а потім ще більше засмутилася, коли зрозуміла, що мами поруч не буде. Але на допомогу прийшла єдина, і згодом найулюбленіша, вихователька Олександра Борисівна, яку нам дозволялося називати просто Борисівна, мабуть через складне ім’я. З цього часу можу згадати одну смішну історію, коли мене забули в садочку, і це при такій великій родині! Не знаю, як так вийшло, але коли всі зрозуміли, що мене немає вдома, був жахливий переполох, а я в цей час спокійно сиділа з бабусею Валею сторожем, розповідала їй вірші та казки, і цілком серйозно збиралася залишатися там ночувати. Але все ж, прибігли в смерть перелякані батьки і відвели мене додому. Садок я любила дуже. Ще там я навчилася писати, рахувати, досить стерпно читати та почала вивчати англійську мову, що вже таїти, я завжди була кмітлива й допепна. Але прийшов час прощатися: перший випускний, красиве рожеве плаття, білі гольфи і купа сліз. З піснею «До побачення, дитячий садок!» почався новий етап в житті.
Школа
З вибором школи у батьків не було жодних проблем - мене віддали по стопах сестри і брата в кращу школу міста, яка до всього ж знаходилася поблизу будинку. І ось, 1 вересня 2006 року, в синьому костюмі й білій блузі, з квітами в руці, зовсім як доросла, я відправилася в перший клас середньої школи № 10 імені А.С. Пушкіна. Мій клас 1-В був не таким як всі, а з розвиваючою системою навчання (РН), яку в нашу школу активно впроваджувала завуч молодших класів Дяченко Ольга Миколаївна. Чи хороша ця система, я не знаю, інший в моєму житті не було, а головним її завданням вважалося навчити дітей мислити, чого мене начебто навчили, хоча є це заслугою РН - величезне питання. Моя перша вчителька - Губерт Нона Йосипівна, справила на мене велике враження, дуже жива й енергійна, з яскраво вираженою мімікою вона привертала до себе увагу. Навчання в початковій школі давалося легко, навіть занадто: писати-читати-рахувати я вміла, і часто мені було нудно і не цікаво в класі, більшість дітей з якого цьому тільки вчилися. Єдиною проблемою виявилося чистописання - сидіти і старанно виводити палички і літери у мене ніяк не виходило і тоді я вперше почула від мами таке слово, як посидючість, що воно означає я зрозуміла трохи пізніше, коли пішла в музичну школу.
Безумовно, всі діти наслідують своїм старшим братам і сестрам, і дуже хочуть бути схожими на них. Я не стала винятком. Моя сестра закінчила музичну школу, і час від часу музикувала на фортепіано, особливо часто вона любила грати "Аве, Марія". А я, як зачарована, могла годинами сидіти і слухати її, спостерігаючи за тим, як спритно й уміло її довгі пальчики бігають по клавішах. І в другому класі я твердо вирішила, що "хочу грати, як ти", на що сестра лише похитала головою, а мама відвела в музичну школу № 1 для прослуховування. Там завуч запропонувала мені заспівати пісню і простукати якийсь ритм, після чого було визначено, що я талановита і дуже потрібна цій школі. У виборі інструмента я, звичайно ж, не сумнівалася - тільки фортепіано. Ось тоді я і зрозуміла значення слова "посидючість", коли годинами сиділа за інструментом, відточуючи техніку в гамах й етюдах і зазубрюючи сонати й увертюри. І мої старання приносили успіх - я отримувала відмінні оцінки на адемконцертах, брала участь у звітних концертах, навіть грала в дуеті зі скрипкою. Всі сім років навчання в музичній школі поруч зі мною була чудовий педагог, талановитий піаніст і просто чудова людина - моя вчителька, Смирнова Людмила Анатоліївна, за це їй величезне спасибі!
Час летить швидко, і 4 роки початкової школи підійшли до кінця, знову випускний, красиве блакитне плаття, але в цей раз обійшлися без сліз, адже прощалися ми тільки з учителем.
У п'ятому класі у нас з'явився новий класний керівник - Єфімов Юрій Аркадійович, з яким ми були знайомі ще з першого класу - саме він вчив нас англійській мові. Вчитися стало набагато важче, багато нових предметів, нових вчителів, нова 12-ти бальна система, хоча для нас вона стала єдиною, адже в молодшій школі оцінок нам не ставили. Мабуть, п'ятий клас став для мене найважчим. Однак мої старання були винагороджені - за підсумками року я стала відмінницею і, звичайно ж, отримала за це грамоту. З тих пір відмінні оцінки стали для мене і, особливо для моїх батьків, нормою. І, понеслося - участі в олімпіадах, конкурсах, брейн-рингах на міському та обласному рівнях, безліч грамот і похвальних листів. Нехай мені і не завжди вдавалося займати перші місця, але рівень навчання і підготовка завжди дозволяли школі тримати першість в місті. "Ми - пушкінці, і цим ми пишаємося!"
У сьомому класі почалася спеціалізація. Я довго обирала між англійським і математикою, але все ж, віддала перевагу точним наукам. Моя тітка, філолог за освітою, тоді сказала: "Вивчити мову можна за півроку, а математику - ні. Вона розвиває мислення, є основою". Саме це і стало вирішальним для мене моментом. Новий клас, новий класний керівник - Глазкова Юлія Валеріївна, яка стала нашою класною мамою до самого закінчення школи.
Старша школа пройшла на "ура". Я брала активну участь у творчому житті школи, і практично жодна подія не проходила без моєї участі - в основному я співала і вела різні заходи. Любов до музики і співу збереглася і донині. Вже, будучи студенткою, я брала участь в університетському вокальному ансамблі і хорі.
Однак крім різних розважальних заходів не відходила на другий план і основна задача - отримання якісних знань для вступу до університету. В останній рік навчання я сильно захопилася історією і виділила її з усього різноманіття предметів, тому й було прийнято рішення поступити на факультет довузівської підготовки Луганського національного університету за напрямом "історія". Підготовка велася за двома напрямками - історія і українська мова, а стиль викладання разюче відрізнявся від шкільного. Це були справжні пари! Я із завмиранням серця слухала своїх викладачів і мріяла про вступ та початку нового життя. Навесні я успішно склала іспити, і залишалося зовсім трохи - дожити до літа, здати випускні іспити і нарешті стати студенткою, але вивчати історію, судячи з усього, мені не судилося.
Звичайно ж, як і для багатьох, знаковим моментом в житті для мене став випускний. Підготовка почалася ще задовго до заходу - вибір сукні, зачіски, макіяжу - все продумувалося до дрібниць. А в школі паралельно з екзаменами йшли репетиції прощального вечора - вірші, пісні, сценки і, звичайно ж, останній шкільний вальс. Іспити здані на відмінно, пісні і танці розучені, чарівне вечірнє плаття висить у шафі - день Х настав! Безумовно, багато хвилюючих, зворушливих і навіть гордих моментів було пережито в той день. Без сліз не обійшлися. Ні ми, ні вчителі, ні батьки. Я отримала золоту медаль, була нагороджена за кращий відповідь на екзамені з історії України та всесвітньої історії. Вечір закінчився чудовим концертом та традиційною зустріччю світанку. Ось і все. Здрастуй, нове життя. Але перед цим я б хотіла висловити величезну подяку всім вчителям спеціалізованої школи № 10 ім. А.С. Пушкіна, а особливо: директору школи Хоменко Е. Н., викладачеві математики Нікуліної Т.П., вчителю російської мови Будагової І.А., викладачеві англійської мови Єфімову Ю.А. і класному керівникові Глазкової Ю.В.
Університет
Університет був обраний, а саме Луганський національний університет, факультет історії. У дитинстві я мріяла писати книги по історії, брати участь в археологічних розкопках і працювати в засекречених архівах. Іспити до ВНЗ були здані, школа закінчена і мене чекало безтурботне літо. Однак, я розуміла, що справа відповідальна, і залишатися бездієвою я не могла. Тому я вибрала ще пару ВНЗ в межах області і вирішила поїхати кудись подалі. Вибір припав на Донецьк. Тим більше, що Донецький національний університет давно мене вабив. І тут ключову роль зіграв мій батько, технар не тільки за освітою, але й за покликанням. Він довго вмовляв мене заїхати в "нормальний" ВНЗ, яким він вважав ДонНТУ. Папу я послухалася. Так я стала абітурієнтки, а потім і студенткою Донецького національного технічного університету. При цьому, остаточне рішення я приймала сама, батько лише підштовхнув мене в правильному напрямку, за що я йому дуже вдячна.
Університет зустрів нас привітно. Маса вражень, нових знайомств, фарби так і рясніли. Перша пара – лекція з права, де ми зустрілися всім потоком, стала відправною точкою. Події змінювалися дуже швидко, курс за курсом. Багато нового та цікавого дав мені університет. Знання, досвід, друзі, перша любов, цікаві захоплення. Так, у складі команди КВК "Ми не винуваті" мені вдалося об'їздити практично пів країни. Це був незабутній час! Паралельно я захопилася туристичними походами, фітнесом і вокалом. Ці захоплення дуже хочеться зберегти і у "дорослому" житті.
Але, як і раніше, навчання не відходило на другий план. Сесія за сесією ми ставали розумнішими та більш досвідченими. Вже на третьому курсі нам запропонували вибрати наукового керівника. Я потрапила до декана факультету Комп'ютерних інформаційних наук і техологій, проф., д.т.н. Турупалова Віктора Володимировича. Спочатку було трохи лячно, все ж таки декан, та ще й досить суворий. Але невдовзі від моїх сумнівів і страхів не залишилося й сліду. Віктор Володимирович виявився чуйною, розуміючою, завжди готовою допомогти, з відмінним почуттям гумору людиною, він вміло поєднує в собі не тільки кращі людські, але і високі професійні якості. Під його пильним оком була обрана тема для науково-дослідницької, яка з годом стала темою кваліфікаційної роботи магістра.
Вступ до магістратури став чимось на зразок "ідеї фікс". І першою моєю перемогою в цьому змаганні стала п'ятірка, отримана на державному іспиті. Після отримання диплома бакалавра я задумалася про можливість і доцільність отримання другої освіти. І паралельно магістратурі на "Телекомунікаціях" я вступила до магістратури на економічний факультет рідного ВНЗ, спеціальність "Управління інноваційною діяльністю".
Навчання в магістратурі, а вірніше в двох, виявилось трохи складнішим, ніж я могла припустити. Попереду мене чекають статті, конференції, ночі без сну й написання магістерських робіт.
Плани на майбутнє
Заглядати далеко в майбутнє я не люблю, волію жити сьогоденням і вирішувати нагальні питання, однак планування - безумовно, корисна річ. В першу чергу планую закінчити навчання і через рік мати в кишені два дипломи, знайти гідну роботу, яка буде мені цікава й дозволить самовиражатися, ну й звичайно, як будь-яка дівчина, хочу створити міцну сім'ю, стати щасливою мамою та коханою дружиною. А також хочу не розгубити друзів і близьких мені людей, завжди залишатися в доброму гуморі і ніколи не зраджувати своїм принципам.