ДонНТУ   Портал магістрів

Оголь Олександр Леонідович

Факультет менеджменту

Кафедра управління якістю

Спеціальність Якість, сертифікація, стандартизація

Проблеми розробки та впровадження програм подвійних дипломів в Україні

Науковий керівник: д.е.н., проф. Момот Олександр Іванович

Резюме Біографія Реферат

Реферат за темою випускної роботи

Зміст

• Вступ
• 1. Актуальність теми
• 2. Мета і задачі дослідження та заплановані результати
• 3. Огляд досліджень та розробок
• 4. Спільні освітні програми та їх стан
• 4.1 Поняття «подвійного» диплома / спільних ступенів
• 4.2 Моделі програм подвійних дипломів
• 5. Проблеми створення та реалізації спільних освітніх програм
• Перелік посилань

Вступ

Розвиток спільних програм стає одним з магістральних напрямків розвитку міжнародного співробітництва між вузами-партнерами різних країн світу. Міжнародні експерти в галузі вищої освіти переконані в тому, що жодна інша форма взаємодії вузів не дає таких вагомих результатів у розвитку співпраці із зарубіжними партнерами як спільні програми. Так, професор Філіп Альбах, відповідаючи на питання про роль і значущості міжнародних асоціацій університетів, підкреслив, що програми подвійних дипломів більш значущі, ніж асоціації, у вирішенні цілого ряду прагматичних завдань, що ведуть до інтернаціоналізації університетів і до підвищення професійної мобільності молодих фахівців.

Реалізація спільних програм сприяє вирішенню цілого ряду стратегічних завдань освітньої установи:

• підвищенню якості освітніх послуг;
• підвищенню конкурентоспроможності вузу на зовнішньому і внутрішньому ринках освітніх послуг;
• отриманню практичного досвіду з використання нових освітніх технологій;
• розширенню можливостей міжнародного партнерства;
• підвищенню рейтингу ВНЗ як всередині країни, так і за кордоном.

1. Актуальність теми

Україна має не великий досвід впровадження програм подвійних дипломів в порівнянні в країнами ЄС, Росією та іншими країнами СНД. Тому в нашій країні актуальним залишається питання розширення сфери співробітництва ВНЗ з іноземними партерами, зокрема в галузі створення і впровадження програм подвійних дипломів. Однак необхідно вирішити цілий ряд проблем пов'язаних розробкою спільних програм.

2. Мета і задачі дослідження та заплановані результати

Метою дослідження є виявлення основних труднощів і проблем, які виникають при розробці та впровадженні подвійних дипломів, а також запропонувати можливі шляхи їх вирішення.

3. Огляд досліджень і розробок

Мартиненко О.В у своїй роботі Створення та супровід програм подвійних дипломів [1] дано поняття і визначення програми подвійного диплому (спільної ступеня). Наведено основні нормативно-правові документи в області їх створення і супроводу. Проаналізовано різні моделі програми подвійних дипломів, розроблено пропозиції щодо організації, інформаційного супроводу, маркетингу, а також моніторингу та оцінки програм подвійних дипломів (спільних ступенів).

Проблеми розробки програм подвійних дипломів описані в книзі Артамонова Ю. Д. та ін Спільні освітні програми вузів: стан, проблеми, перспективи[2].

У книзі Болонський процес і його значення для Росії під ред. К. Пурсіайнена і С.А. Медведєва [3] описуються нові можливості російських ВНЗ, які вони отримали після приєднання Росії до Болонської декларації і зокрема можливість створювати спільні програми навчання разом з європейськими навчальними закладами.

У Практичному керівництві щодо створення та супроводження спільних освітніх програм [4] представлена система створення та реалізації спільних освітніх програм, наведені основні нормативно-правові документи, дані зразки документів інституційного рівня для успішної реалізації спільних освітніх програм у вузі.

4. Спільні освітні програми та їх спільне стан

4.1 Поняття подвійного диплома / спільних ступенів

Практика створення вузами спільних освітніх програм налічує вже понад півтора десятиліть. Від простого обміну студентами на нетривалий (від місяця до трьох) період вузи все більш масово переходять до реалізації спільних освітніх програм. І якщо до початку нового тисячоліття створення таких програм було ініціативою самих вузів, то тепер – це вже напрямок політики в освіті, під яку створюються державні програми і виділяються фінансові кошти. Варто відзначити, що навіть у США за останнє десятиліття ми спостерігаємо кардинальну зміну позиції щодо освітнього співробітництва. Політика «опори тільки на власні сили» в провідних вузах (Гарвардському, Стенфордському та ін університетах, Массачусетському технологічному інституті) змінюється на ідею диверсифікації освіти, яка можлива за рахунок включеного навчання студента принаймні протягом півроку в іншому провідному вузі на взаємній основі. Це – не визнання власної слабкості вузів; справа в тому, що сучасні темпи розвитку виробництва і зрослий темп впровадження іновативних розробок, а також їх різноманітність однозначно вимагають від системи освіти, по-перше, набагато більш високих темпів включення нових ідей і технологій в освіту, по-друге, диверсифікації (різноманітності) освітнього процесу. Інноваційність виробництва, необхідність включення інноваційних розробок (різних, зауважимо, в різних країнах) і необхідність диверсифікації підготовки кадрів і є об'єктивною основою створення спільних освітніх програм [5].

Високо оцінюючи потенційну значимість розвитку співробітництва між вузами, особливо щодо спільних навчальних планів, схем академічної мобільності, інтегрованих програм навчання, вбачаючи в цьому потужний засіб забезпечення привабливості європейської освіти і його конкурентоспроможності, автори Болонської декларації проголосили важливість надання цій співпраці європейського виміру. У документах за підсумками зустрічі європейських міністрів освіти в 2001 р. в Празі це завдання конкретизується у формі призову до розвитку міжвузівських програм, ведуть до отримання спільних ступенів (дипломів) [6].

В Україні навчаються студенти з 137 країн світу, і їх кількість постійно зростає. Число іноземних студентів у ВНЗ України в 2010/2011рр. представлено на рисунку 1.

Цікава й еволюція поняття спільних освітніх про-грам. Ще недавно цей термін використали майже для будь-якого виду міжнародного академічного співробітництва вузів. Наявність студентських та / або викладацьких обмінів між спорідненими кафедрами, невелике взаімозаімствованіе у навчальних планах давали привід називати цей вид співпраці спільними освітніми програмами. Сьогодні під спільними освітніми програмами розуміють спільно розроблені двома (або більше) партнерськими вузами та провідні до диплома освітні програми, автоматично визнаються всіма партнерами. Важливим елементом спільних освітніх програм є академічна мобільність, однак обов'язковою вона є тільки для певного типу спільних програм [5].

Критеріями класифікації освітньої програми як спільної можуть бути наступні:

• спільна програма розроблена структурним підрозділом вузу (факультетом, інститутом) спільно з одним або кількома вузами;
• партнерами (чи іншою установою, що здійснює освітню діяльність);
• навчаються кожної зі сторін беруть участь в спільній програмі навчання у вузах-партнерах (чи інших установах, що здійснюють освітню діяльність);
• перебування навчаються у вузах-партнерах має тривалість, що відповідає встановленим правилам в Угоді про спільну програму;
• періоди навчання й академічна атестація, пройдені навчаються у вузах-партнерах спільної програми, взаємно визнаються;
• вузи-партнери спільно розробляють навчальний план і можуть організовувати спільні приймальні та атестаційні комісії;
• з завершення спільної програми навчання навчаються отримують документи про освіту, прийняті у вузах-партнерах.

При цьому, тільки розуміючи цілі та завдання створюваної спільною програмою, реально оцінюючи наявні ресурси і потреби, маючи організаційні навички і розташовуючи необхідної нормативно-правовою базою, можна приступати до процесу формування спільної освітньої програми [4].

4.2 Моделі програм подвійних дипломів

Практикуються три основних моделі цього виду академічної підготовки:

• Програма подвійних ступенів, коли кожен вуз-партнер присвоює свою власну ступінь студентові, який виконав всі визначені взаємними домовленостями вимоги.
• Спільна ступінь, навпаки, являє собою єдиний документ, що затверджується усіма вузами-учасниками консорціуму. Іноді модель подвійних ступенів включають в категорію спільної ступеня, що викликає замішання і нерозуміння не тільки у студентства, а й серед академічної громадськості та освітніх установ і влади.
• Третя модель є, по суті, комбінацією двох перших з більшим чи меншим ухилом в бік однієї з них.

Кожна з цих моделей має свої сильні і слабкі сторони. На перший погляд, найбільшу гнучкість з точки зору мобільності студентів та обміну викладачами надає перша модель. Однак у цьому випадку мобільність втрачає свій сенс через ідентичність програми. А сенс і привабливість програм подвійних дипломів полягає саме в тому, що б кожен партнер міг внести вклад своїми напрацюваннями або ресурсами, яких немає в університеті-партнері.

Спільні програми, засновані на синергії унікального досвіду кожного боку, дозволяють розробити програми, спрямовані на формування у студентів у кожному з університетів-партнерів яких окремих груп компетенцій, які взаємно доповнюють один одного. При цьому занадто вузька спеціалізація кожного партнера також непродуктивна, оскільки перешкоджає співпраці викладачів.

В даний час більшість програм слідують другої моделі – такі програми складають близько 60% всіх спільних програм. Тільки десята відсотків програм має ідентичну структуру в кожному університеті-партнері, і близько тридцяти відсотків будується за третьої моделі, яка найчастіше реалізується у спільних програмах за участю країн, які не є членами ЄС, в яких навчаються студенти другого циклу на завершальному етапі (5 або 6 рік) [3].

У цьому зв'язку всі моделі подвійних дипломів (спільних ступенів) вимагають найвищого рівня довіри між партнерами, найсуворішого контролю за розробкою та впровадженням навчального плану, а також безперервного і динамічного оперативного співробітництва. Більше того, найчастіше студенти проводять більшу частину часу не в рідному вузі, а приймаючому, що тягне за собою зовсім інші вимоги до таких студентам.

Порівняльний аналіз моделей програм подвійних дипломів (спільних ступенів) по окремих країнах було проведено фахівцями програми SOCRATES (Сократ) за дорученням Єврокомісії і при її фінансової підтримки.

Йшлося, насамперед, про присвоєння «справжньої» спільної мірою від імені обох (у разі двосторонніх угод) або всіх учасників (при утворенні консорціуму), а також про подвійні, окремих документах (сертифікатах) або про подвійний ступеня. У результаті було відзначено:

1. До теперішнього часу спільна ступінь в повному розумінні цього поняття (з видачею єдиного документа) зареєстрована тільки у Великобританії та Італії. Така ж практика вводиться в Фламандській частини Бельгії.
2. Присвоєння двох окремих сертифікатів (подвійна ступінь) поширена досить широко, особливо в двосторонньому міждержавному або міжуніверситетському співпрацю, хоча подвійні ступені існують і при багатосторонній співпраці. Приклади такої співпраці є в Болгарії, Естонії, Ірландії, Литві та Швейцарії. Подвійні дипломи можуть також видаватися в Італії (на рівнях бакалаврату та магістратури), Латвії, Голландії, Норвегії і Великобританії. В Угорщині віддають перевагу двом окремим документам про освіту. Дві ступені присуджуються також у випадках, коли програми створюються в рамках більш широкого партнерства, як правило, у вигляді консорціуму. Наприклад, в рамках консорціуму CIDD (Консорціум міжнародних спільних ступенів), об'єднуючого університетські бізнес-школи, програми спільних ступенів розробляються усіма його членами, однак студенти вчаться тільки у двох з них, де вони і отримують подвійний документ (два ступені). Така ж практика існує і в рамках консорціуму TIME (Top Industrial Managers for Europe). Видача більше двох сертифікатів про спільну мірою від імені всіх партнерів - куди більш рідкісна практика, хоча в деяких країнах така можливість існує.
3. Як правило, сертифікат про присвоєння ступеня видається вузом, в якому зареєстрований студент. У більшості випадків законодавство країн-учасниць не регламентує питання присвоєння спільних та / або подвійних ступенів.

Коли спільна ступінь присвоюється від імені одного вузу, застосовуються різні методики для обгрунтування того, що вона є результатом здійснення спільної програми. наприклад:

• на додаток до національної мірою від імені всіх партнерів угоди може видаватися так званий неофіційний сертифікат, який засвідчує, що програма розроблялася і здійснювалася спільно. Така практика існує в ряді консорціумів щодо спільних ступенями в Європі, як, наприклад, консорціум, що привласнює ступеня магістра наук за європейським будівництву; консорціум, практикуючий спільні докторські ступені в галузі біології, або таке ж об'єднання, котре видає свідоцтво (сертифікат або атестат) про присвоєння ступеня європейського магістра у сфері наук про бізнес. Аналогічна практика існує в Ісландії, Польщі і Румунії (при спільному супроводі докторських дисертацій та спільних ступенів на постградуальної рівні, тобто магістр або кандидат наук, Ph.D.);
• сертифікат про присвоєння ступенів одним вузом підписується представниками всіх інших членів угоди про консорціум. Хоча про таку модель часто згадується в різних країнах і говориться, що вона є логічним підходом до вирішення цієї проблеми, приклади її практичного застосування вкрай рідкісні;
• коли сертифікат про присвоєння ступеня належним чином оформляється і підписується представниками лише одного з вузів-партнерів, проте в ньому ясно вказується, що його одержувач закінчив курс спільно розробленої програми і перераховуються всі інші вузи-партнери [7].

Так, у франкомовній Бельгії та Голландії така практика давно існує між їх вузами. Є підстави вважати, що така процедура поширена куди ширше, ніж показують результати офіційних опитувань.

Разом з тим, у ряді країн законодавство не допускає внесення будь-якого додаткового тексту в офіційно затверджений документ (диплом або сертифікат). Треба сказати, що розробка більш-менш прийнятних для багатьох європейських вузів структурних моделей програм подвійних дипломів (спільних ступенів) була і досі залишається однією з найскладніших проблем, яка ще чекає свого рішення.

У відношенні структурних моделей спільних європейських магістерських програм було виявлено, що загальної моделі спільної європейської магістерської ступеня не існує. У кожному окремому випадку модель, застосовувана мережею, відображає часові рамки виконання навчального плану, а не формальне слідування структурним вимогам. Принципова концепція кожної моделі – це розвиток задовільного академічного та культурного досвіду, придбаного студентами в усьому європейському освітньому просторі. Однак загальна проблема для всіх таких проектів – це подолання відмінностей між академічними системами та традиціями з метою створення узгодженої і пов'язаної навчальної програми, і в той же час - вміння вирішувати додаткові адміністративні питання, які ця програма ставить перед учасниками.

Все ж, незважаючи на варіативність структурних моделей, були узгоджені деякі загальні параметри, застосовні до спільної європейської магістерської ступеня, а саме:

• мережеві партнери повинні спільно розробляти і чітко фіксувати цілі і результати підготовки студентів у рамках спільної навчальної програми;
• студенти повинні проходити навчання як мінімум у двох різних країнах (у ряді діючих програм у студентів є вибір, відправлятися чи за кордон, чи ні, а ця практика, по суті, прямо суперечить поняттю спільної програми);
• у реалізації програми подвійних дипломів повинен брати участь ППС всіх вузів-партнерів, а не одного з них.

Хоча і не було прийнято ніяких формальних рішень щодо мовної політики, всі партнери визнали необхідність вивчення місцевих мов у рамках всіх спільних магістерських програм [8].

Мотивація і цілі. Мотивація і цілі програм подвійних дипломів (спільних ступенів) різноманітні. Європейські органи і національні уряди розглядають програми подвійних дипломів як засіб зміцнення європейського громадянства та підвищення попиту на фахівців, що випускаються. Національні та регіональні уряди можуть заохочувати їх як засіб і інструмент залучення кваліфікованих кадрів з метою регіонального розвитку. Для університетів програми подвійних дипломів (спільних ступенів) служать засобом підвищення ефективності власних програм розвитку, отримання іноземної / міжнародної акредитації, присвоєння кваліфікацій, які не може запропонувати національна система освіти, підвищення конкурентоспроможності «свого» вузу, або забезпечення додаткових доходів (шляхом, наприклад, франчайзингу їх програм і ступенів) [7].

Спільні програми зустрічаються в безлічі предметних областей, однак, найбільше поширення вони одержали в економіці, бізнес-освіті, юриспруденції, менеджменті та інженерній освіті. Розподіл програм подвійних дипломів по областях спеціалізації наведено на рисунку 2.

Широко представлені такі програми в областях знань, пов'язаних з науками про суспільство і мовами.

Більшою мірою спільні програми представлені на магістерському і докторському рівнях; в меншій мірі - на рівні підготовки бакалаврів. Більшість програм виросло з двостороннього співробітництва університетів, хоча є й приклади багатосторонніх програм. Розподіл програм подвійних дипломів за рівнями освіти представлено на рисунку 3.

5. Проблеми створення та реалізації спільних освітніх програм

Створення спільних програм у європейських університетах завдяки збільшеній підтримці з боку міжнародного освітнього співтовариства прискорилося в останні роки і, на думку ряду експертів, переміщається з периферії університетського життя в її центр. Проте їх діяльність супроводжується безліччю проблем, часто є наслідком непорівнянності вимог різних європейських освітніх структур. Серед них найбільш важливими є наступні:

• фінансування навчання;
• визнання спільних ступенів;
• забезпечення і контроль якості;
• ефективність управління;
• синхронізація руху студентів в університетах різних країн.

Критичним питанням для поширення спільних або подвійних дипломів є необхідність розширення бази їх фінансування. Такі програми є більш витратними порівняно із звичайними програмами (це обумовлено, в першу чергу, міжнародної мобільністю та управлінням). Поширена практика, коли ці більш високі витрати покриваються самими учасниками мережі або навіть студентами. Перший спосіб може знижувати зацікавленість університетів у таких програмах. Другий спосіб призводить до поглиблення нерівності серед студентів, яким такі програми будуть доступні в різному ступені.

Змінити ситуацію могли б такі рішення:

• збільшення партнерств та джерел фінансування, включаючи європейський та національний рівні;
• участь у фінансуванні не лише держави, а й бізнесу;
• більша фокусування фінансової підтримки на потребах спільних програм з організованою мобільністю на відміну від підтримки мобільності взагалі;
• делегування прав фінансового управління керівникам спільних програм для забезпечення більшої ефективності та розвитку співробітництва.
• розширення рамок фінансування завдяки полегшенню процедури визнання спільних програм і ступенів [3].

Успішне поширення програм спільних дипломів в Європі залежить сьогодні, перш за все, від вирішення питання їх державного та міжнародного визнання.

Дизайн спільних програм є, як правило, результатом спільних дій університетів і закріплюється в міжуніверситетських угодах. Ці угоди регулюють не тільки питання, пов'язані з організацією навчального процесу (включаючи елемент міжнародної мобільності як необхідний), а й питання присудження спільних ступенів. Присудження спільних ступенів в європейських країнах сьогодні регулюється в основному міжуніверситетських угод, а не законодавчими інструментами більш високого рівня. Це пов'язано з відсутністю національного законодавства, який визнає подвійні, а в ряді випадків - і спільні дипломи.

Визнання результатів навчання студентів в партнерському університеті відбувається, як правило, автоматично, на основі міжуніверситетських угод. Процедура присвоєння спільних ступенів складніше - вона не може вичерпуватися лише міжуніверситетських угод, а вимагає спеціальних державних законів (відсутніх в даний час в більшості країн), що забезпечують державне і міжнародне визнання спільних і подвійних дипломів [10].

У зв'язку з юридичними труднощами у визнанні спільних ступенів у практиці співпраці стали більш чітко розмежовувати питання самих спільних програм і присвоєння дипломів по завершенні цих програм. В університетській практиці у зв'язку з цим, разом з присудженням спільного диплома, коли від особи країн-учасниць програми видається один диплом, широкого поширення набуло і присудження двох дипломів. При цьому один з них являє собою визнану всіма національну ступінь, інший - іноді тільки фактично сертифікат, підписаний усіма учасниками університетського партнерства, і тому не має юридичного визнання. Для усунення подібних проблем необхідні зміни в національних законодавствах, що рекомендовано органами європейського освітнього співтовариства і ЄС [11].

Широке обговорення викликають процедури забезпечення якості у спільних програмах. У Берлінському комюніке 2003 сформульований принцип, згідно з яким у спільних програмах, де беруть участь кілька університетів, відповідальність за внутрішні процедури забезпечення та контролю якості залишається за університетом, привласнюючим ступінь. На практиці цю роль виконують програмні комітети, які складаються з представників університетів-партнерів і виходять у своїй діяльності з взаємоузгоджених вимог до якості. Існування таких комітетів є поширеною практикою для ефективного управління спільними програмами.

Як зазначається у висновках проекту Європейської університетської асоціації з узагальнення досвіду спільних програм, що хоча програми спільних або двох дипломів ще порівняно нечисленні навіть у Європі, вони, як прообраз майбутнього, грають найважливішу ключову роль піонерів, що знаходяться на крок вперед по відношенню до нинішнього стану Болонських реформ.

Загальні тенденції створення та розвитку спільних освітніх програм пробивають дорогу і у вищій освіті Росії, хоча в досить ще скромних масштабах і специфічних формах. Сучасні спільні програми російських вузів із зарубіжними партнерами не є до цих пір елементом довгострокової державної освітньої політики. Вони створюються за ініціативою окремих університетів в результаті встановлення ними прямих контактів із зарубіжними партнерами.

Одна з головних труднощів для аналізу подібних програм відсутність систематичної і досить повної інформації про них у центральних органах освіти, а іноді і на сайтах самих університетів.

Інша проблема пов'язана з визначенням і класифікацією подібних програм. В умовах, коли навіть європейські спільні програми мають досить коротку історію, на відміну від співпраці по лінії навчальних планів чи академічної мобільності, а характеристики таких програм досить розмиті і знаходяться в процесі розвитку, в Росії досить часто під спільними програмами розуміють будь-яке міжнародне співробітництво між університетами

Для ілюстрації цього можна послатися на результати двох проведених досліджень. Одне з них було здійснено Інститутом соціології РАН і охоплювало 50 університетів, інше було реалізовано в рамках проекту Формування загальноєвропейського простору вищої освіти. Задачі для російської вищої школ. и і включало 25 вузів. В обох випадках велика частина опитаних університетів підтвердила наявність спільних програм із зарубіжними університетами, які при уважнішому розгляді часто виявлялися програмами обмінів або співробітництва в інших, менш комплексних, ніж спільні програми, формах [12].

Перелік посилань

1. Мартыненко Е.В. Создание и сопровождение программ двойных дипломов: Учеб. пособие. – М.: РУДН, 2008. – 123 с.
2. Совместные образовательные программы вузов: состояние, проблемы, перспективы / Ю. Д. Артамонова, А. Л. Демчук, Е. В. Караваева — М. : КДУ, 2011. — 56 с.
3. Болонский процесс и его значение для России. Интеграция высшего образования в Европе – М.: РЕЦЭП, 2005. – 199с.
4. Г.А. Краснова, М.М. Малышева, Н.В. Сюлькова Практическое руководство по созданию и сопровождению совместных образовательных программ / М.: РУДН, 2011. - 118 с.
5. Принципы и формы организации краткосрочных программ обучения /Арсеньев Д.Г., Алексанков А.М., Кораблев В.В. и др.; Под ред. А.М.Алексанкова: Учеб. пособие. СПб.: Изд-во Политехн. ун-та, 2007. 194 с.
6. Академическая мобильность в России: нормативно-методическое обеспечение/Сёмин Н.В., Артамонова Ю.Д., Демчук А.Л., Лукшин А.В., Муравьева А.А., Олейникова О.Н. – М.: Изд-во МГУ, 2007. – 208 c.
7. Совместные программы и программы двойных дипломов в странах Европейского Союза - РОО Центр изучения проблем профессионального образования
8. Владимиров А.И. О международных связях. –М.: ООО «Издательскийдом Недра», 2010. –59 c.
9. Совместные образовательные программы: состояние, проблемы, перспективы. [Электронный ресурс]. – Режим доступа http://www.almavest.ru/...
10. Проблемы соответствия государственным образовательным стандартам при реализации программ двойных дипломов[Электронный ресурс]. – Режим доступа http://http://www.rae.ru/...
11. Двойной диплом – фикция или реальность?[Электронный ресурс]. – Режим доступа http://www.ng.ru/education/...
12. Болонский процес и система образования Украины [Электронный ресурс]. – Режим доступа http://gendocs.ru/v35099...