Біографія
Особистісне становлення
Можливо, мою любов до прогулянок по замерзлому узбережжю прищепило те, що я народився 12 грудня 1989 року в місті
Бердянську Запорізької області УРСР. Я народився в сімʼї тоді ще студентів Бердянського педагогічного інституту. Мій батько,
Федорченко Анатолій Олександрович, був студентом факультету загальнотехнічних дисциплін, в майбутньому – вчителем фізики,
мати – Федорченко Світлана Вікторівна – майбутній вчитель початкових класів та російської мови. Будучи молодими педагогами,
до мого виховання вони поставилися серйозно, використовуючи науковий підхід і кращі педагогічні практики. Озираючись на своє
дитинство і наші теперішні стосунки я можу впевнено сказати що мені пощастило с моїми батьками. Кажуть, що в перші роки мого життя,
незважаючи на велику кількість різноманітних іграшок, моєю улюбленою був маленький молоток для карбування, за допомогою якого я удосконалював
оточуючи мене предмети і свої пальці.
По закінченню ВНЗ, мої батьки за розподілом були направлені на роботу в село Долинське,
Бердянського району. Оскільки робочий графік батьків був досить щільний, мене віддали в дитячий сад.
Однак, він був для мене нецікавий, тому я втікав звідти і йшов до школи, на щастя, розташовані вони були по сусідству.
У школі я був вільним слухачем різних дисциплін, найчастіше я проводив час у початковій школі на уроках мати. Вона досить строгий педагог,
тому на уроках бешкетувати не виходило навіть у мене, я уважно спостерігав. Уроки фізики у тата мені подобалися тим, що там проводилися
експерименти, їхньої суті я не розумів, але мав до них великий інтерес. Ну а щоб виплеснути надлишок енергії, я відвідував
уроки допризовної
підготовки юнаків; протигаз, дерев яний автомат в мій зріст, і навчальна граната, яку я кидав метра на два‑ три, були моїми вірними
супутниками.
Відпрацювавши встановлений термін, мої батьки переїхали назад до Бердянська. Ми проживали в приватному будинку, і у мене як і раніше був широкий спектр діяльності. Чомусь в пам яті залишились досить курйозні моменти: то я беру лом, після чого відчищаю двір від криги, то бігаю і виколупую гусениць з листя на нашому подвір ї. Напевно, від такої допомоги пуття було мало, і все за мною доводилося переробляти, але батьки ніколи не подавали вигляду, що я щось роблю погано, за що я їм дуже вдячний. Будучи ще дошкільником, я почав займатися танцями і відвідувати музичну школу за класом фортепіано, а також вчився читати, рахувати й писати.
Початкова школа, як загалом і вся школа, давалася мені легко, завдяки тим зусиллям і часу, який мої батьки присвятили мені. При цьому нудно мені в ній не було ніколи, моя перша вчителька – Камай Марія Гаврилівна, видатний педагог – до кожного заняття підходила серйозно і залишала нам частинку себе. Багато часу в початковій школі мною було присвячено музиці і танцям. У 1998 році я виграв міський конкурс дитячої творчості, надалі я брав участь у різних заходах у складі степ‑тріо, керованого Бєловим Сергієм Юрійовичем. У ту пору на всю Україну було три колективи, що танцювали степ, Сергій Юрійович створив четвертий.
У 2001 році наша сім‑я переїхала до міста Маріуполя Донецької області. У новій школі мене здивувала політика сегрегації:
відмінники – в класі А, хорошисти – в класі Б, ну і В клас. За такою логікою мій Г клас в попередній школі мав бути збіговиськом
двійочників‑головорізів, однак у нас була краща успішність у початковій школі. Як новоприбулий я був направлений у 6‑Б. Я активно брав
участь в олімпіадах з фізики, математики, біології, хімії, географії, і позакласній роботі: так, в 2003 році я став наймолодшим членом
шкільного клубу з гри Що? Де? Коли?
та Брейн‑ринг. Незважаючи на початкове зневажливе ставлення до мене в клубі з боку старшокласників,
вже через пару місяців на міських турнірах я грав в основному складі шкільної команди, і в турнірній таблиці міста ми ніколи не опускалися
нижче третього місця з 24 можливих. Найбільшим успіхом з брейн‑рингу стала перемога в одному з етапів над збірною Маріуполя, для школярів
обіграти дорослу команду було ейфорією. На жаль, відсутність фінансової, а незабаром і адміністративної підтримки призвело до закриття клубу
в 2005 році. Ще одним шкільним захопленням стали для мене дебати. Я почав грати в шкільні дебати за форматом Карла Поппера, але, будучи
учнем 8‑го класу, я почав брати участь у студентських турнірах, які проходили в британському парламентському форматі політичних дебатів.
У ту пору напрям гри в нашому регіоні задавав Донецький дебатний клуб, і найбільше в грі цінувалася логіка і діалектика, допускалися софізми,
але припинялась демагогія й промови, що не мають конкретики у своєму змісті. На рівні міста та області за перші два роки гри я виграв все,
що було можливо в командному та особистому залікач, після чого став поглядати у бік Києва. Виступи в Києві відрізнялися іншою інтерпретацією
формату, стиль гри моєї команди виводив нас в десятку кращих, але не в фінали. Незважаючи на якісно новий підхід до гри, за наступні чотири
роки нам вдалося вирватися в фінальні ігри турнірів і взяти кілька трофеїв. Проте на даному етапі гра вже не приносила мені задоволення, я
просто хотів перемагати. Кількість популістської риторики і демагогії все збільшувалася, а мобільний інтернет звів нанівець інтелектуальну
складову гри, з ігор розуму дебати перетворилися на балаган. Останній офіційний турнір, у якому я брав участь, пройшов в 2012 році, мені
вдалося піти звідти переможцем.
У 2004 році я закінчив музичну школу за класом фортепіано, музика з часом стала для мене кропіткою працею, але я довів почате до кінця.
Коли я приїхав до Маріуполя, степ там не танцювали, і після огляду мене прийняли в ансамбль народного танцю Квітень
у вікову групу,
яка була старша за мене на 2 роки. Це була кузня майбутніх професійних танцюристів, але, через півтора роки я усвідомив, що танці не
будуть моєю професією.
Професійне становлення
По закінченні 9‑го класу з ряду причин я вирішив залишити навчання в школі. Ситуація багатьом здавалася нелогічною: я ось уже два роки
займав призові місця в шкільному конкурсі учень року
, незважаючи на наявність двох девʼяток в табелі, виграв його в номінації
інтелектуал
, мені пророкували карʼєру юриста, економіста чи менеджера, і те, що я залишуся навчатися в школі, приймалося як щось само
собою зрозуміле. Але чомусь мене манили димні цехи металургійних гігантів. У 2005 році я вступив в Індустріальний технікум Приазовського
державного технічного університету за спеціальністю Монтаж та обслуговування засобів і систем автоматизації
. Роки навчання в технікумі
були веселими і безтурботними. Я вчився на відмінно, система усних іспитів дозволяла мені без нічного навчання легко здавати всі предмети.
Було досить багато часу, який я віддавав грі в дебати, спробам організувати в технікумі клуб Що? Де? Коли?
, проте далі декількох турнірів
на рівні технікуму справа не пішла – у мене було мало однодумців. Я активно займався громадською роботою: був заступником студентського
самоврядування, членом молодіжної ради при міськраді м. Маріуполя, був стипендіатом Донецької обласної ради.
Починаючи з першого курсу навчання в технікумі, я почав працювати. Я перефарбував не один підʼїзд, встановив не один десяток підвісних стель і не одну сотню розеток. Досвід такої роботи для мене безцінний: окрім фізичного і досить простої інтелектуальної праці, він навчив мене виконувати поставлені завдання в строк, нести відповідальність за свої дії, вирішувати найпростіші завдання логістики, створювати ескізи, що легко читаються, правильно організовувати свою працю, а з часом і керувати невеликим колективом.
У технікумі, під час переддипломної практики на комбінаті Азовсталь
я зіткнувся з сучасними вітчизняними та зарубіжними автоматизованими
системами управління технологічними процесами. Я з легкістю читав їх схеми і цілком міг їх обслуговувати, але у мене виникло дитяче питання:
А чому вони такі?
. Тоді мені стало зрозуміло, що для відповіді на це питання мені не вистачає знань. Тому, незважаючи на можливість
вступити відразу на третій курс бакалаврату, я на правах інших абітурієнтів вирішив здобувати вищу освіту з першого курсу. Під час вступної
кампанії я вибрав Донецький національний технічний університет, тому що саме тут вона була поставлена на належному рівні: мінімум бюрократії,
мінімум черг, готовність відповісти на будь‑яке питання. Раціональна організація вступної кампанії сказала мені про рівень університету більше
будь‑якого рекламного проспекту. Забігаючи наперед, скажу, що за час навчання в університеті мені довелося побувати в КПІ, "Львівській
політехніці", КНУ ім. Т.Г. Шевченка та інших провідних ВНЗ країни. Єдине, чим їм поступається моя альма‑матер – це архітектура корпусів.
Незважаючи на велику кількість спеціальностей зі словом автоматизація
у назві, я вибрав напрям підготовки автоматизація та
компʼютерно‑інтегровані технології
, тому що саме тут крім власне автоматизації вивчається повний комплекс обʼєктів автоматизації
гірничо‑металургійного та загальнопромислового напряму. Після спілкування із завідувачем кафедри Гірнича електротехніка і автоматика
ім. Р. М. Лейбова
– Мареничем Костянтином Миколайовичем, я був здивований тією повагою, терпінням і часом, який він віддав людині, яку,
можливо, і не побачить у рядах своїх студентів, та так, що документи я подавав тільки на одну спеціальність, чим викликав подив у приймальні
комісії. Навчання в університеті мене захоплює, навряд чи можна знайти нецікаву для мене дисципліну. За час навчання я брав участь у
університетських та Всеукраїнських олімпіадах, починаючи від фізики і закінчуючи олімпіадою з автоматизації та компʼютерно‑інтегрованих
технологій, доповідав на наукових конференціях з інформатики, філософії, української мови, механіки рідини і газу, автоматизації
технологічних процесів, електропостачання. Я робив це не для галочки, а з інтересу до предмету, що вивчав. В якості заохочення за успіхи
останні два семестри бакалаврату я був стипендіатом Кабінету Міністрів України. Особливо хочеться подякувати за внесок у мій розвиток Журбі
Валерію Володимировичу та Антамонову Валентину Харитоновичу – я відібрав велику кількість їх особистого часу.
Окремо варто згадати студентський гуртожиток, що навчив мене бути повністю самостійним, вміти працювати за будь‑яких подразників, а в той період, коли я був старостою поверху – вирішувати величезну кількість конфліктних ситуацій.
Причиною мого вступу до магістратури є інтерес до досліджень, а магістерська робота відкриває простір для творчості. Моїм науковим керівником став Василець Святослав Володимирович. Як молодий доцент, він попередив мене про недостатній досвід в даній сфері, але виявилося що він відмінний керівник, який вже встиг багато чому мене навчити. Вибираючи тему досліджень, ми з ним виявили, що останнім часом магістранти нашої спеціальності не займалися питаннями автоматичного газового захисту видобувних дільниць, сконцентрувавши свою увагу на підготовчих ділянках. При детальному вивченні даної теми стало зрозуміло, що уявна простота даної тематики оманлива.
Плани на майбутнє
Після закінчення університету я хочу працевлаштуватися на цікаву роботу з гідною оплатою, мені хочеться, щоб за родом діяльності мені доводилося стикатися з нетривіальними завданнями і знаходити їх витончені рішення, щоб я ніколи не зміг сказати, що мій особистісний ріст зупинився. Сподіваюся, що мої знання технічних дисциплін, трудовий досвід та комунікативні навички дозволять стати мені відмінним фахівцем у своїй галузі.