Русский   English
ДонНТУ   Портал магістрів

Реферат за темою випускної роботи

Зміст

Вступ

Головним чинником стійкого розвитку економіки є формування та активізація нового механізму управління нововведеннями на всіх рівнях народного господарства. Відомо, що від інновацій та інвестицій залежить зростання виробничого потенціалу країни, поліпшення якості життя її населення.

Інвестиції є головним чинником інноваційного розвитку галузей. Особливе значення інвестування інновацій має для вирішення завдання сталого зростання ВВП. Сьогодні для цього необхідні великі обсяги капіталовкладень, а інвесторам і інноваторам доводиться вирішувати непрості завдання вибору ефективних інноваційно–інвестиційних проектів. Для вирішення цієї проблеми необхідні кардинальні перетворення в методології та методиці аналізу ефективності інноваційно–інвестиційних проектів, яким властиві: більш тривалий термін реалізації, високий рівень ризику та невизначеності, високий рівень ефективності, зумовлені багаторазовістю здійснення інвестицій, вузькою інформаційною забезпеченістю і високою похибкою розрахунків ефективності.

Актуальність роботи

Обмеженість джерел капіталу для залучення інвестицій призводить до необхідності розробки методів підвищення ефективності інвестиційних заходів. Це робить об'єктивно необхідною оцінку ефективності розглянутих альтернатив з метою відбору найбільш ефективних. Особливе значення набуває питання оцінки ефективності і вибору оптимальних проектів в умовах невизначеності і ризику.

Реалізація інноваційних ідей у виробництві значно підвищує ефективність функціонування підприємств завдяки отриманню ними серйозних конкурентних переваг, пов'язаних із зростаючим попитом на інноваційну продукцію на більшості ринків збуту, а створення методології управління інноваційно–інвестиційною діяльністю не тільки підвищує їх шанси на перевагу над конкурентами, але і дозволяє значно удосконалити виробничу, фінансову, науково–дослідницьку та інші підсистеми з використанням автоматизації інформаційних потоків процесах, що відбуваються. У цьому випадку підприємства отримують можливість формування інноваційно–інвестиційної стратегії у відповідності з національним інноваційним курсом розвитку країни.

Мета і завдання дослідження

Метою дисертаційного дослідження є розробка методології управління інноваційно–інвестиційною діяльністю виробничого підприємства з урахуванням особливості сучасного етапу розвитку.

Для досягнення зазначеної мети потрібно рішення наступних наукових і науково–прикладних задач:

  1. розглянути теоретичні основи розвитку інноваційно–інвестиційного процесу;
  2. розглянути існуючі методи оцінки інноваційно–інвестиційних проектів;
  3. проаналізувати тенденції інноваційно–інвестиційного розвитку країн світу;
  4. розглянути питання і проблеми охорони праці на підприємстві;
  5. проаналізувати стан системи управління інноваційно–інвестиційним розвитком на підприємстві;
  6. запропонувати відповідні методи управління інноваційно–інвестиційним розвитком для аналізованого підприємства;
  7. розробити ефективну систему управління інноваційно–інвестиційною діяльністю виробничого підприємства в умовах кризи.

Об'єкт і предмет дисертаційного дослідження

Об'єктом дисертаційного дослідження є процес управління інноваційно–інвестиційним розвитком виробничого підприємства.

Предметом дисертаційного дослідження є теоретичні, методологічні та методичні підходи та методи до управління інноваційно–інвестиційним розвитком виробничих підприємств.

Інформаційну базу дослідження склали матеріали монографій, статей вітчизняних та зарубіжних вчених з даної проблеми в періодичних виданнях, опубліковані аналітичні і статистичні матеріали в області інноваційно–інвестиційної діяльності підприємств.

Наукова новизна результатів дослідження

В ході виконання магістерської роботи будуть запропоновані рекомендації з управління інноваційно–інвестиційним розвитком сучасного виробничого підприємства в умовах кризи.

1. Огляд досліджень і розробок

1.1 Теоретичні основи розвитку інноваційно–інвестиційного процесу

Визначення поняття „інноваційно–інвестиційного процесу” в сучасній літературі зустрічається рідко. Найчастіше автори приділяють більше уваги інноваційному або інвестиційному процесу окремо, а також процесу управління інноваціями.

Інноваційно–інвестиційний процес є процесом розробки, створення або впровадження інноваційного продукту за допомогою залучення для цих цілей інвестиційних ресурсів.

Таким чином, у цьому процесі відбуваються одночасно і у взаємозв'язку два процеси — інвестиційний і інноваційний. В даному випадку первинним є процес зародження інноваційної ідеї, розробки інноваційного продукту, який в подальшому може бути розроблений або впроваджений у виробництво за допомогою реалізації інвестиційного проекту, що відображає інвестиційні можливості на всіх стадіях роботи з інноваційним продуктом.

Зазначимо, що потреба в інвестиційних ресурсах може виникнути на будь–якій стадії інноваційно–інвестиційного процесу — як одразу ж після виникнення інноваційної ідеї, так і на етапі її впровадження у виробництво.

Можливість реалізації інноваційно–інвестиційного процесу відображає інноваційно–інвестиційний потенціал, що містить у собі елементи інноваційного потенціалу, інвестиційного потенціалу, а також елементи ресурсного потенціалу в перспективному напрямку. Таким чином, в інноваційно–інвестиційний потенціал входять: фінансовий потенціал, кадровий потенціал, матеріальний потенціал, технічний потенціал, інформаційний потенціал, організаційний потенціал, науковий потенціал та технологічний потенціал. Як правило, кожен з представлених потенціалів оцінюється окремо і згодом складається загальна, інтегральна оцінка сукупного інноваційно–інвестиційного потенціалу[4].

Інноваційно–інвестиційний процес являє собою складну систему з безліччю взаємодіючих напрямів і впливаючих на нього факторів.

1.2 Система контролю за реалізацією інновацій. Форми та напрями державної підтримки

Інвестування інноваційної діяльності є частиною загального інвестиційного процесу. В ринкових умовах інноваційний процес має забезпечуватися декількома джерелами фінансування.

Державне регулювання економічних і інноваційних процесів є одним з головних умов переведення функціонування економіки на ринкові рейки. Необхідно створити новий механізм координації діяльності всіх учасників інноваційного процесу як по горизонталі, так і по вертикалі за допомогою ринкових важелів. Необхідно нарощувати фінансові ресурси, знижувати кредитні ставки банків, зменшувати економічний ризик інноваційної діяльності, і залучати фінансові ресурси з недержавного сектора[5].

Інструментами державного регулювання, на думку Р. А. Фатхутдінова, повинні стати:

  1. соціально–економічні та науково–технічні прогнози державної політики в області фінансів, цін, грошового обігу, відтворювальної, структурної політики та ін;
  2. державно–адміністративні, загальноекономічні та ринкові регулятори;
  3. федеральні і регіональні програми, баланси та моделі оптимізації економічних процесів;
  4. державні замовлення і сучасні контрактні системи;
  5. індикативні механізми і регулятори діяльності державних підприємств і організацій та інших форм власності[6].

Показники інноваційного проекту характеризують майбутній стан підприємства. В інноваційний період при реалізації інвестицій в діюче виробництво, так само як і при будівництві нового виробництва, треба контролювати інноваційні події і результати.

До форм державної підтримки наукової та інноваційної діяльності належать такі:

  1. пряме фінансування;
  2. надання індивідуальним винахідникам і малим впроваджувальним підприємствам безпроцентних банківських позик;
  3. створення венчурних інноваційних фондів, що користуються значними податковими пільгами;
  4. зниження державних патентних зборів для індивідуальних винахідників;
  5. відстрочку сплати патентних мит по ресурсозберігаючим винаходам;
  6. реалізацію права на прискорену амортизацію обладнання;
  7. створення мережі технополісів, технопарків тощо[7].

Основними напрямами державної підтримки інноваційної діяльності є:

  1. сприяння підвищенню інноваційної активності, що забезпечує зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції на основі освоєння науково–технічних досягнень та оновлення виробництва;
  2. орієнтація на підтримку базисних і ліпших інновацій, які становлять основу сучасного технологічного укладу;
  3. поєднання державного регулювання інноваційної діяльності з ефективним функціонуванням конкурентного ринкового інноваційного механізму, захистом інтелектуальної власності;
  4. сприяння розвитку інноваційної діяльності, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інноваційному співробітництву, захист інтересів національного інноваційного підприємництва.

Сучасне управління інновацією потребує від інноваційного менеджера володіння технологіями переведення підприємств з вихідного стану в бажаний. Це означає, що завдання для нього полягає не тільки у виявленні, оцінці, класифікації та вирішенні проблеми, але і у визначенні основних напрямків розвитку об'єкта інновації.

Для цілеспрямованих дій щодо стимулювання і регулювання виробничих інновацій у держави є різні важелі:

  1. стимулююча кредитно–фінансова, податкова і амортизаційна політика;
  2. система економічних пільг суб'єктам інновацій та інвесторам, включаючи іноземних;
  3. підтримка виробництва нововведень та регулювання відносин на ринках інвестиційних товарів.

Держава може виступити безпосередньо як інвестор, при реалізації пріоритетних точкових інноваційних проектів.

В умовах кризи економіки фінансуватися з бюджету повинні тільки життєво важливі інноваційні проекти, що впливають на рівень розвитку економіки в цілому. В цілях вдосконалення державного фінансування інноваційних процесів в бюджеті доцільно виділити в якості напрямку фінансування — інновації за пріоритетними стратегічними напрямами створення високоефективних технологій, машин і устаткування.

1.3 Методи оцінки інноваційно–інвестиційних проектів

Для оцінки ефективності інноваційних проектів підприємства використовують ті ж принципи, які застосовуються для оцінки інвестиційних проектів, оскільки реалізація будь–якого проекту, в тому числі й інноваційного, вимагає певних ресурсів (людських, фінансових тощо), вартість і ефективність використання яких необхідно оцінити.

Залежно від урахування фактора часу в здійсненні інвестиційних витрат і отриманні зворотнього інвестиційного потоку усі показники поділяються на дві основні групи — дисконтні та статичні.

Показники оцінки ефективності інноваційних проектів, засновані на дисконтних методах розрахунку, передбачають обов'язкове дисконтування інвестиційних витрат і доходів по окремих інтервалах розглянутого періоду. У той же час показники оцінки, засновані на статичних (бухгалтерських) методах розрахунку, передбачають використання в розрахунках бухгалтерських даних про витрати і доходи без їх дисконтування в часі.

У сучасній інвестиційній практиці показники оцінки ефективності проектів, засновані на використанні дисконтних методів розрахунку, є переважаючими. Вони обов'язково повинні розраховуватися по усім середнім і великим проектам, реалізація яких носить довгостроковий характер. Показники, засновані на використанні статичних методів розрахунку, застосовуються, як правило, для оцінки ефективності невеликих короткострокових проектів.

Статичні показники оцінки ефективності інвестицій є, з одного боку, досить простими і наочними, а з іншого — наближеними. Вони не акцентують увагу на грошових потоках і зміну вартості грошової одиниці в часі, тому використовуються в якості орієнтовного критерію, в основному для аналізу короткострокових інвестицій або коли інвестиції здійснюються одноразово на початку строку.

Ефективність інноваційної діяльності характеризується наступними тенденціями діяльності підприємства:

  1. приростом товарообігу, який отримано в результаті нововведень;
  2. приростом продуктивності праці і фондовіддачі за рахунок інновацій;
  3. прискорення товарообороту в результаті інновацій;
  4. приростом валового доходу від реалізації в результаті інновацій;
  5. скороченням витрат по реалізації в результаті інновацій;
  6. приростом прибутку і рентабельності в результаті інновацій.

Висновки

Магістерська робота присвячена управлінню інноваційно–інвестиційним розвитком сучасного виробничого підприємства в умовах кризи. При написанні даного реферату магістерська робота ще не завершена. Остаточне завершення: червень 2018 року. Повний текст роботи і матеріали по темі можуть бути отримані у автора або його керівника після зазначеної дати.

Перелік посилань

  1. Плишка Т.П. Инновационно–инвестиционные процессы в регионе / Т.П. Плишка // Университетские научные записки, 2009, №3 (31), с. 364-368.
  2. Шастун С.В. Инновационно–инвестиционная стратегия как инструмент формирования конкурентных преимуществ предприятия, 2013. [Электронный ресурс] — Режим доступа: http://btie.kart.edu.ua/article/viewFile/61686/57442
  3. Лозинский И. Е. «Инновационно–инвестиционный процесс» и «инновационно–инвестиционная деятельность»: содержание и отличие / Лозинский И. Е., Шмальченко Е. А // IX Международная научно–практическая Интернет–конференция «Наука в информационном пространстве» (10-11 октября 2013 г.). — [Электронный ресурс] — Режим доступа: http://www.confcontact.com/2013-nauka-v-informatsionnom-prostranstve/ek4_lozinsk_shm.htm
  4. Балабанов И.Т. Инновационный менеджмент. — СПб.: Питер, 2001. — 382 с.
  5. Шемякина Т.Ю. Инновационный процесс: регулирование и управление: учебное пособие/ Т.Ю. Шемякина. — М: Рос. академия образования, Моск. психолого–соц. ин–т, 2007. — 517 с.
  6. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент: Учебник для вузов. 5–е изд. — СПб.: Питер, 2005. — 448 с.
  7. Игошин Н.В. Инвестиции. Организация управления и финансирование: Учебник для вузов. — М.: Финансы, ЮНИТИ, 1999. — 413 с.
  8. Переходов В.Н. Основы управления инновационной деятельностью. — М.: ИНФРА–М, 2005. — 222 с.
  9. Медынский В.Г., Шаршукова В.Г. Инновационное предпринимательство: Учебное пособие. — М.: ИНФРА–М, 1997. — 401 с.
  10. Морозов Ю.П. Инновационный менеджмент. — М.: ЮНИТИ–ДАНА, 2006. — 536 с.