Біографія
Особистісне становлення
Я, Бондаренко Вадим Вікторович, народився 23 травня 2000 року в місті Ясинувата, Донецька область. Вся моя сім'я - потомствені залізничники в енному поколінні, тільки я вирішив вийти з цеєї династії.
Я був дуже допитливою дитиною. У віці 4 років я вже вмів писати, читати і рахувати. Самостійно ходив в дитячий садок, так як він був в іншому дворі. Любив гуляти у дворі з іншими дітьми і кататися на велосипеді.
Найяскравішим спогадом є подарунок на день народження - велосипеду. Мені здається, що кожен хотів в дитинстві велосипед або самокат.
У 2006 році у віці 6 років мене віддали в 1-й клас початкової школи №1 міста Ясинувата. Мені подобалося вчитися і гуляти після школи, тут я зустрів перших друзів, з якими спілкуюся і до цього дня. З першого по третій клас не було нічого цікавого. У четвертому класі вперше з тіткою пофарбував волосся, що шокувало вчителів. Школа ділилася на молодшу і старшу, молодша закінчувалася чотирма класами. Четвертий клас я закінчив з відзнакою, завдяки моїй першій вчительці, Згуровській Тетяні Олександрівні, і трохи мені. У старшій школі все було в новинку, тому довелося докласти зусиль, щоб почати добре вчитися. Виходило тільки добре, якщо брати в середньому, а так були предмети, які я знав відмінно, а були, які мені не подобаються і по теперішній час. За час навчання в школі брав участь у міських олімпіадах як з гуманітарних, так і з технічних дисциплін. Брав участь у спортивних змаганнях, а саме баскетбол та волейбол.
У 2014 році мені довелося через війну переїхати в Красноармійськ, де я навчався в 9 класі школи №12. Мене добре зустріли, з'явилися новий знайомства, я нормально написав ДПА і поїхав назад, тепер в ДНР. У Ясинуватій я продовжив навчання в своїй школі в 10-11 класі, успішно склав іспити (ніхто не заважав списувати) і став міркувати куди вступати.
Професійне становлення
У школі мене не цікавило програмування, тільки подобалися ігри, але те, що їх пишуть прості люди я не замислювався, я думав, що для цього необхідно бути супер розумною людиною. Та й вступати я хотів на кафедру іноземної мови в ДонНУ, але "шо поробиш, фортуна повернулася іншим боком" і я подав документи в ДонНТУ на програміста. Та й рішення це більше моїх батьків, а не моє, але я не шкодую.
Перший курс виявився трохи важкий: багато нових людей, предметів, система оцінювання, корпуси, кабінети, викладачі, до яких доводилося знаходити певний підхід. На першому курсі я вступив в танцювальний гурток університету, де брав участь по 4 курс.
До 3 курсу я не міг вийти на стипендію через математику, при тому, що я добре її знав (виявилося не дуже і добре). Але час минав і математика закінчилася, після цього я вже не писав іспити на сесії і виходив на автомати. На другому курсі я почав робити курсові та лабороторні на замовлення, просто зрозумів, що потрібно якось монетизувати свої знання. Та й зараз я цим займаюся, як підробіток від основної роботи. Викладачі, звичайно, лаялися, що тим кому я роблю не отримують ніяких знань з цього, але це був їх вибір. Також викладачі просили хоч якось міняти інтерфейси програм (бекенд розробка була у кожного замовника своя) і пояснювальних записок, що я робив.
На 4 курсі я успішно захистив свій диплом і також захистився той студент, якому я писав. Сам же я захистився на 4, а інший студент на 5, але в подальшому я зрозумів, що диплом не грає ніякої ролі в пошуку роботи, якщо тільки це не державнє підприємство. У професії програміста важливі знання, а не оцінки!
Кожен викладач дав мені знання, які стали в нагоді мені в майбутньому і якими я користуюся донині.
Над вступом до магістратури, я не замислювався, адже мені ще з першого курсу говорили батьки, що я повинен закінчити всі шість курсів, а бакалавр - це не повна вища і мене не розглядатимуть роботодавці, як кваліфікованого фахівця. Вибір наукового керівника теж був простим, я розбирався в шифруванні інформації і керівником, який за цим напрямком міг дати пораду, була Алла Вікторівна. Ми з нею обговорили тему роботи, прийшли до чогось вартісного і почали розробку програми.
Наприкінці п'ятого курсу почалася повномасштабна війна і я насилу виїхав до Росії через примусову мобілізацію (навіть другокурсників забрали з рідних домівок в окопи), і також тому, що релізувати себе як професіонала в області програмуванні не було можливості: або ти працюєш за копійки, або ти працюєш сіс. адміном, що ніяк не пов'язувалося у мене в голові. Але у мене є знайомі, які працювали і дистанційно(не на ДНРівські компанії), і в офісі в Донецьку, але не тією мовою, якою хотів.
Завдяки тому, що я людина відкрита, що вміє знаходити підхід і спільну мову з іншими, я багато, що дізнався про життя і до чого треба прагнути, а найголовніше як. Перед переїздом я знайшов роботу, де міг працювати, як дистанційно, так і в офісі, на позиції розробника, на мові програмування, якої хотів. На даний момент я працюю в філліалі компанії, а головний офіс компанії "Ініціум" знаходиться в Москві, де я також встиг попрацювати.
Цілі, плани і бачення майбутнього
Найближчим часом я збираюся перебратися в головний офіс, щоб професійне і кар'єрне зростання протікали швидше, ніж на даний момент. Також збираюся через п'ять років дорости до тімліда, щоб мій досвід в програмуванні був жирним плюсом в побудові робочого процесу будь-якої компанії.
Також необхідно завершити своє навчання в університеті, як я це робив раніше (з відмінним результатом), щоб я міг сфокусуватися на головних цілях - саморозвиток і самовдосконалення.
Університет мені дав все, що потрібно, а саме базу і вміння гуглити, без чого не обходиться жоден розробник.