к.е.н., доцент кафедри Київського національного універсітету ім. Тараса Шевченка Осецький В.Статтю надруковано у журналі Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №3. с. 114-117. |
| У кінець |
Одним із пріоритетних напрямів розвитку економіки у ринкових умовах є впровадження інновацій у виробництво. Сучасний вітчизняний ринок інновацій передбачає створення реальних умов для переходу економіки на інноваційно-інвестиційну модель розвитку та «впровадження механізму диференційованого пільгового оподаткування підприємств залежно від рівня їх інноваційної активності, стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських установ і організацій до введення в господарський обіг нематеріальних активів, утворення галузевих інноваційних фондів»[1].
Реалізація інноваційно-інвестиційної моделі спонукає підприємства продукувати інноваційні товари і послуги. Саме такий шлях, на нашу думку, повинен більш активно задіяти економічні важелі впливу для оновлення виробництва, спроможного конкурувати на світовому ринку. Однак на сьогодні інноваційна діяльність у більшості підприємств України не здійснюється, а поодинокі спроби впровадження інновацій стримуються безліччю перешкод на мікро- та макрорівнях. Розвиток інноваційного підприємництва як складової формування ринкової економіки перебуває в цілковитій залежності від стимулювання розвитку підприємництва, активізації діяльності в інвестиційній сфері, наявності розвинутої інфраструктури підприємств та відпрацьованого механізму фінансування інноваційних проектів. Вирішення цих питань дасть змогу інноваційним підприємствам реалізувати їх потенційні можливості в умовах ринку.
Освоєння підприємствами нових технологій та інновацій потребує об'єктивної оцінки параметрів і характеристик їхнього потенціалу, які мають важливе значення при здійсненні інвестиційної діяльності шляхом розробки і реалізації нової інноваційної стратегії розвитку. Тому реалізація нової інноваційної стратегії розвитку і повноцінне використання інноваційного потенціалу в інтересах оновлення виробництва - реальний шанс для України досягти рівня високотехнологічної розвиненої держави. Незважаючи на це, інноваційна сфера з огляду на фінансове забезпечення функціонує в критичних умовах. У розрахунку на одного спеціаліста в інноваційній діяльності в Україні сьогодні витрачається в сто разів менше коштів, ніж у Франції, Великій Британії, Німеччині.
Характерною особливістю України є й те, що вона має вищий рівень інноваційного потенціалу порівняно з виробничим. Проте економічна криза призводить до скорочення використання досліджень інноваційних процесів. Тому без допомоги і підтримки держави вітчизняний інвестор не здатний фінансувати великі інноваційні проекти, навіть якщо вони мають гарантований успіх.
Світовий досвід свідчить, що форми і методи розвитку конкуренції в інвестиційно-інноваційній діяльності суттєво змінилися. Держава активно сприяє розробці програм щодо залучення і використання інвестицій, бере участь в управлінні процесами і ризиками в інноваційній діяльності. Вплив держави спрямовується на максимальну підтримку власного інноваційного потенціалу, провідних наукових і конструкторських центрів, а також на забезпечення реалізації науково-технічної політики, що відповідає світовому рівню. Це означає, що Україна має обрати такі напрями розробки «високих» технологій, для реалізації яких у державі вже створено реальні передумови та є відповідний науково-технічний потенціал для виходу на передові позиції світової науки і техніки.
Механізм створення та поширення нововведень має три загальні складові, характерні майже для всіх країн:
Заходи державного регулювання інноваційної діяльності повинні бути спрямовані на всебічне заохочення підприємництва та приватної ініціативи.
Інструментами державної підтримки стимулювання реалізації інноваційного потенціалу підприємств є пряме бюджетне фінансування та державні замовлення на розробку та виробництво інноваційних продуктів, технологій та послуг. Так, у США та Японії на законодавчому рівні передбачено виділення коштів міністерствами та відомствами із своїх бюджетів на проведення підприємствами науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у пріоритетних галузях. До інструментів стимулювання можна віднести забезпечення інноваторів фінансовою та технічною допомогою, у тому числі створення наукових і технологічних інституцій, які реалізують функцію інфраструктури інноваційного процесу.
Активна державна інноваційна політика зумовлює активізацію фундаментальних і при кладних наукових досліджень, удосконалення інфраструктури галузей народного господарства і регіонів. У зв'язку з цим в Україні необхідно сформувати механізм ефективної інноваційної діяльності для розвитку економіки.
Перший період розвитку інноваційної сфери зумовлений історичним розвитком суспільного виробництва, особливо в період індустріалізації. Основним предметом дослідження в цей період були питання функціонування капіталу і деякі властивості економіки машинного виробництва. Дослідивши великий статистичний матеріал, пов'язаний з циклічністю чергування фаз суспільного виробництва, М. Кондратьєв опублікував у 1925 р. теорію хвильових коливань у суспільному виробництві. У цій теорії Кондратьєва австрійський економіст Й. Шумпетер вбачав можливість подолання криз і спадів у суспільному виробництві за рахунок інноваційного відновлення капіталу через технічні, організаційні, економічні й управлінські нововведення. В його фундаментальній праці «Ділові цикли» (1939 р.) висвітлені основні положення теорії мультициклічності хвильових коливань, ефективної конкуренції замість цінової, розроблена концепція ефективної монополії (корпорації). У теорії і методології інновації у виробництво Шумпетер вказує на наявність ділових циклів на даний час, які прийнято пов'язувати зі зміною технологічних укладів у суспільному виробництві. Кожний технологічний уклад має свої ключові чинники, що впливають на створення нового продукту, використання нової технології й організації виробництва, появу нових ринків збуту і джерел сировини.
Другий період характеризувався різким підвищенням інтересу до проблем технології, організації управління і планування у сфері науково-технічної діяльності, міжгалузевим напрямом науково-технічного прогресу.
Третій період характеризується активним вивченням й освоєнням досвіду країн із розвиненою ринковою економікою з обов'язковою адаптацією до умов України, а також розвитком вітчизняної науки та практики з урахуванням минулих досягнень, традицій і особливостей. Сьогодні можна говорити про за-початкування в Україні третього періоду розвитку інноваційної сфери [2].
Експерти в сфері управління вважають, що стратегічний менеджмент підприємств кінця 90-х років - це менеджмент в умовах невизначеності і динамічності зовнішнього середовища. Отже, вітчизняні підприємства, вже залучені до системи світового ринкового господарювання, повинні бути спроможними чітко_реагувати на вплив ключових чинників економічного середовища.
Як свідчить досвід розвинених країн, основними напрямами впливу інвесторів, ділових і урядових фінансових установ на процеси в інноваційній сфері є планування, фінансово-кредитне регулювання, стимулювання, правовий порядок і організація виробничої діяльності.
Докорінне реформування виробництва в Україні неможливе без проведення великомасштабних інституціональних та організаційно-економічних перетворень. Здійснення структурних зрушень в економіці України передбачає активне перепрофілювання багатьох підприємств, формування нових коопераційних зв'язків, що забезпечують можливість реалізації перспективних науково-технічних програм розвитку виробництва. Це потребує залучення великого обсягу довгострокових інвестицій. Залучення внутрішніх та іноземних інвестицій, передусім у науково-виробничу сферу, дасть можливість багатьом підприємствам отримати ефективні інструменти прискорення розвитку пріоритетних сфер виробничої діяльності.
Однак відсутність системи і програмного забезпечення стратегії інвестиційної діяльності вважається основною причиною повільного розвитку інноваційного потенціалу підприємств в Україні. Крім того, існують й інші причини, а саме: неопрацьованість методик та механізму управління інноваційною діяльністю на рівні підприємств, що зумовлює несприйнятливість підприємств до інновацій.
Отже, аналіз сучасного стану економіки України показує, що необхідно удосконалювати механізми управління інноваційною діяльністю підприємств на основі впровадження нових технологій управління. В нашій країні набув поширення контролінг — методика управління інноваційно-інвестиційною моделлю розвитку підприємств, спрямована на вивчення тенденцій розвитку мікро- і макросередовища підприємств, виявлення резервів і удосконалення координації систем управління інноваційною діяльністю з використанням нових інформаційних технологій і сучасних методів прийняття рішень для забезпечення реалізації інноваційного потенціалу підприємств. Проте ринкова ситуація в Україні не є досить стабільною для того, щоб методологічні нововведення, забезпечені контролінгом, дали необхідний результат при підготовці та реалізації управлінських рішень, спрямованих на досягнення поставлених підприємством економічних цілей. Беручи до уваги викладене вище, можна стверджувати, що концепція контролінгу може і повинна бути відповідно адаптована до реалій перехідної економіки [3]. Одним із способів такої адаптації є процес розробки та впровадження будь-якої інновації з метою забезпечення потреб економіки у нововведеннях як економічних благах, необхідних для її розвитку [4].
Для багатьох вітчизняних підприємств визначені методичні підходи до реалізації інноваційного потенціалу підприємств не набули рис практичної методології, але в сучасних умовах дедалі більша кількість їх досягає тієї стадії розвитку, за якої реалізація даної стратегії в поточній діяльності перетворюється в найактуальнішу проблему управління інноваційними потенціалами підприємств. Серед причин повільного впровадження такого підходу у вітчизняних підприємствах можна назвати відсутність теоретико-методологічних досліджень, рекомендацій та формалізованого аналітичного інструментарію, адаптованих до реалій сьогодення, складність практичної реалізації теоретичних положень, недостатній рівень спеціальної підготовки менеджерів підприємств.
З огляду на викладене вище стає очевидним, що на сучасному етапі вкрай актуальними стають розробки в галузі інноваційної сприйнятливості та спроможності підприємств, які приведуть до підвищення ефективності інноваційної діяльності.
Важливим є і той факт, що підвищення ефективності інноваційної діяльності підприємств до рівня, якого вимагають ринкові відносини, значною мірою залежить від обраної стратегії управління в сучасних умовах підвищеної ризикованості фінансових ринків та зростання загального рівня ризикованості найефективнішого ведення стратегії скоординованого (інтегрованого) управління реальними інноваційними проектами підприємств. При опрацюванні стратегічних напрямів інноваційної діяльності підприємств у світовій практиці ця стратегія розглядається як єдиний раціональний підхід до управління фінансами підприємств, спроможний забезпечити їх виживання у висококонкурентному ринковому середовищі. В межах інтегрованої стратегії формується найбільш загальний, глобальний підхід до управління, який потребує координації різноманітних специфічних функцій, спрямованих на досягнення поставлених підприємством інноваційних цілей.
Сучасний підхід до вимірювання ефективності інноваційної діяльності підприємств пов'язаний із спробою оцінити її через показники виходу системи. Він грунтується на ототожненні здійснення інноваційної діяльності з готовністю системи до реалізації інноваційного потенціалу [5]. При застосуванні цього підходу більша увага приділяється аналізу інноваційних характеристик системи, взаємозв'язку її параметрів.
Наукове обгрунтування такого підходу має велике значення щодо добору найефективніших шляхів реалізації величини інноваційного потенціалу, які більшою мірою залежать не від «валових» характеристик ресурсів, а від їх суто «інноваційних» компонент.
Сформувати механізм ефективної реалізації інноваційного потенціалу підприємств можна лише за наявності комплексного підходу до процесу створення й оновлення виробництва. Такий підхід становить сутність інноваційного циклу. Його найважливішою рисою є тісний зв'язок з науково-технічними прогресом. Створювані внаслідок реалізації інноваційного потенціалу основні фонди є носіями нової техніки й технології, які, у свою чергу, є каталізаторами нової хвилі науково-технічного прогресу. Тому реалізація інноваційного потенціалу досягає найвищої ефективності тоді, коли реалізація капітальних інвестицій і створення основних фондів збігаються з періодом створення та впровадження нової техніки та технології. У цьому зв'язку перед економічною наукою постає надзвичайно важливе завдання - розробити й постійно підтримувати в узгодженні з мінливими умовами механізм автоматичної реалізації досягнень інноваційного прогресу через інвестиційний процес [6]. Можна стверджувати, що питання ефективності інноваційної діяльності все частіше стають предметом наукових досліджень, проте цілісна комплексна система ефективного управління інноваційною діяльністю на підприємствах не вироблена, тому стан інноваційної діяльності залишається незадовільним.
Огляд статистичних даних свідчить, що з кожним роком показники інноваційної діяльності підприємств погіршуються. Аналіз підходів до формування та реалізації інноваційного потенціалу показав, що основна причина незадовільного стану інноваційної діяльності на підприємствах криється в нерозвиненості економічного механізму управління, що зумовлює його несприйнятливість і неспроможність до інновацій.
На механізм управління процесом реалізації стратегії підвищення активності інноваційної діяльності впливають чинники зовнішнього і внутрішнього середовища підприємств.
Зовнішні чинники - ті умови, які підприємці, як правило, не можуть змінити, але повинні їх прогнозувати та враховувати, оскільки вони істотно впливають на інноваційну діяльність. Згідно із загальною теорією менеджменту зовнішні чинники доцільно поділити на дві групи.
Перша група об'єднує чинники безпосереднього впливу (законодавство, що врегульовує підприємницьку діяльність; непередбачені дії органів державного управління; взаємодія з партнерами, конкуренція тощо).
Друга група - чинники опосередкованого впливу (науково-технічний прогрес, політична ситуація, економічні зрушення в країні, економічні зрушення в галузі, зрушення на міжнародній арені тощо).
Необхідно також виокремити проблеми платежів, дебіторської та кредиторської заборгованості як суттєві чинники інноваційного ризику. Внаслідок зростання неплатежів посилюється спад інновацій, через незабезпеченість грошовими засобами внутрішній інноваційній потенціал занепадає, а попит виробництва на пріоритетні інновації залишається незадоволеним. У багатьох випадках пріоритетні напрями інноваційної діяльності не реалізуються через неплатоспроможність своїх контрагентів, а також через фінансову політику державної влади на всіх рівнях.
Фахівці, що досліджують теорію інноваційного ризику, вважають, що інноваційний ризик - це міра можливих збитків, які можуть виникнути у разі вкладання підприємством коштів у виробництво нових товарів, технологій, послуг, які не відразу сприймаються ринком або не знаходять свого споживача взагалі. У літературі з теорії економічного ризику цей вид ризиків також детально проаналізований [7].
Внутрішні чинники інноваційного ризику складаються, за літературними джерелами, з чотирьох груп:
Як зазначається в економічній літературі, близько 90 відсотків неефективних капіталовкладень у здійснення інноваційної діяльності підприємств пов'язані зі слабким менеджерським потенціалом.
Джерелами інноваційного ризику є також такі чинники: відсутність професійного досвіду у керівництва підприємств, достатніх економічних знань, належного досвіду в сфері інновацій, фінансові прорахунки, недостатня пристосованість (маневреність) підприємства до змін навколишнього ринкового середовища тощо.
Слід зазначити, що різноманітні ризики здебільшого взаємопов'язані, зміни одних викликають зміну інших. Більшість з них впливають на результати економічної діяльності і потребують аналізу як на якісному, так і на кількісному рівнях.
На реалізацію стратегії управління інноваційною діяльністю впливають такі групи чинників: цілі і завдання підприємства, стратегія підприємства, кваліфікаційний, страховий і якісний склад робітників, управління й організаційні структури, їх інформаційне і ресурсне забезпечення, оцінка внутрішніх і зовнішніх можливостей та обмежень; а на вибір оптимального варіанта реалізації стратегії - наявність варіанта реалізації стратегії, наявність методик і регламентів, присутність і структура необхідних ресурсів, соціально-економічна обгрунтованість, фактор часу.
Процес реалізації стратегії має дві складові: процес впровадження стратегії та процес координації.
Стратегія управління інноваційною діяльністю підприємств здійснюється шляхом реалізації методів активізації, які дадуть змогу вплинути на всі параметри механізму управління до інновацій. Впровадження методів вимагає послідовності та відповідного механізму їх реалізації.
Механізм впровадження методів реалізації інноваційного потенціалу передбачає такі етапи: підготовчий, зміна системи управління, стабілізація.
Крім того, механізм впровадження методів реаіізації інноваційного потенціалу повинен мати адекватну економічну підготовку, тобто використання економічних методів має супроводжуватися ефективними механізмами їх державної підтримки та формування фінансових і законодавчих стимулів для підтримки інноваційних технологій і підприємництва у сфері науки та науково-технічної діяльності як найважливішого напряму державного регулювання в інноваційній сфері. До стимулів державного регулювання в науковій та науково-технічній діяльності належать:
До системи стимулів інноваційного процесу відносять комплексно-правові законодавчі норми, а саме промислове охоронне право приватної та інтелектуальної власності; законодавче закріплення інтелектуальної власності та правове регулювання її використання.
Ефективною формою державного втручання в інноваційну та наукову діяльність є створення за участю держави вузівсько-промислових дослідницьких центрів, завдання яких полягає у стимулюванні об'єднання фінансових ресурсів і матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими кадрами вищих навчальних закладів. Засобами такого стимулювання можуть бути фінансування початкових витрат вузівсько-промислових центрів з коштів державного бюджету; видача підприємствам-учасникам безплатних ліцензій на використання розроблених винаходів і відкриттів тощо [8].
Узагальнюючи, викладене вище, слід зазначити, що економічні результати підприємств вказують на об'єктивну потребу суттєвої зміни інноваційної стратегії з метою досягнення її ефективності. Як переконує світовий досвід, найефективнішу реалізацію інноваційного потенціалу підприємств забезпечує ресурсозберігаюча інвестиційна стратегія. Маються на увазі не тільки матеріально-технічні, трудові й фінансові ресурси, а й такий надзвичайно важливий ресурс, як час: виграш у часі дає багато переваг і можливостей в умовах інтегрованого розвитку світової економіки.
Методичні підходи довели економічну доцільність формування ефективного механізму реалізації інноваційного потенціалу підприємств, для того щоб зменшити відставання нашої держави від світового рівня. Реалізація інноваційного потенціалу підприємств позитивно впливатиме як на досягнення економічної стабілізації, так і на забезпечення економічного розвитку на новій технологічній і технічній основі.
1. Указ Президента України «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 року «Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку» від 20.08.2001 р. № 640/2001 // Урядовий кур'єр. - 2001, 28 серпня. - № 153. - с. 11.
2. Кабанов А.И. Механизм управления инновационными процессами на современном зтапе. - Донецк, 1999. - с. 26-27.
3. Смирнова Л. Д., Тимохин В.Н. Концепция гибкого контролинга в системе управлення процессом производства. Модели управления в рыночной экономике: Сб. науч. трудов. - Вып. 2. - Донецк, 1999.- с. 245-256.
4. Инновационный менеджмент: Спр. пособие/П.Н. Завлин (ред.), А.К. Казанцев, Л.3. Миндели, В.А. Васин, Б.А. Малицкий - 2-е изд., пер. и доп - М., 1998. - 567 с.
5. Кульвец П.А. Проблеми зкономической зффективности использования научно-технического потенциала. - Вильнюс, 1978. - 192 с.
6. Федоренко В.Т. Інвестиційний менеджмент: Навч. посібник. - К., 1999. - 184 с.
7. Вітлінський В.В. Аналіз, оцінка і моделювання економічного ризику. - К., 1996. - 212 с.
8. Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. - К., 2000. - 176 с.
| У початок |