Було це, як зараз пам’ятаю, в 1984 році. Найсильніша на той час країна готувалася відзначати Міжнародний жіночий день. Але я завжди знав, що у фразі: „Кращий мій даруночок – це я сам”, - щось-таки є сакраментальне! Таким чином, зібравшись із духом, я з’явився на цей світ та, хоча і передчасно, поздоровив свою маму зі святом голосним репетом на всю лікарню.

А тепер трохи фактів для любителів статистики.

Я, Стаднюк Юрій Володимирович, народився 7 березня 1984 року о пів на третю ночі у Петровському районі міста Донецька на благодатній українській землі.

У дитсадок я ходив мало, усі літні відпуски проводив у селі Танкове у Криму. Там моїм вихованням займалися бабуся з дідусем та мій любий дядько. Особливих талантів ( ну як у Моцарта, наприклад) в мене не спостерігалося, тому я займався і плаванням, і малюванням, і шахами, і футболом, і карате, і ще Бог знає чим. Досягнення в мене були середняцькі, тому на професійному рівні з ними я зав’язав.

В мене найкращі в світі батьки, тому трохи про них.

Але треба було вчитися. Отже я з шести років у 1991 році узявся до оволодіння науками. Спочатку був нульовий, а потім і перший клас школи-гімназії №114, де моїм першим вчителем була Сивак Галина Миколаївна. Перший клас я закінчив з відзнакою, як і усі наступні класи. Великих досягнень у цьому періоді не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що почав потроху брати участь у театральних постановках у класі, за що мене нагороджували бурними оваціями.

Після цього, завдяки нововведенням системи освіти, я пішов зразу у п’ятий клас. Усі вчителя змінилися. Моїм класним керівником з п'ятого до одинадцятого класу була Арцюк Людмила Олександрівна. З нею я став майже справжнім артистом, відчув жар софітів. Крім навчання я приймав участь у КВНі: захищав честь рідної школи на міських змаганнях (де отримали срібло), грав одну з головних ролей у шкільній постановці казки „Василиса Премудра”, (на кошти від продажу квитків ми усім 8-А класом здійснили поїздку до Київу). На цьому етапі життя захопився танцями, волейболом та бодібілдингом, які допомогли мені зміцнити м’язи, укріпити тіло, покращити стан здоров'я. Інших досягнень в мене не було, може ще тільки золота медаль та атестат з відзнакою по закінченню школи.

Літо 2001 року видалося дуже спекотним і важким для мене: випускні іспити у школі, вступні іспити до ВНЗу. Довелося пережити і розчарування, і радість. Все було. Ще під час навчання у школі я заздалегідь почав "штурмувати" університет: здавав рейтинги на спеціальність „Системне програмування”. Але не так сталося, як гадалося - я не набрав необхідних балів з інформатики. Та як кажуть, все що не коїться, то до найкращого. Батько моєї однокласниці вчився на бурильника в ДонНТУ (тоді ДПІ), і якось ми з нею поїхали на кафедру ТТГР послухати про цю спеціальність. В наслідку, їй це не дуже зацікавило, а я, як кажуть, „загорівся”. До рішення стати бурильником мене ще підштовхнув фільм „Армагедон”. Герой Брюса Уілліса мене просто захопив: бурильник і космонавт – два в одному. Моя мрія! Тому доля була вирішена і я потрапив до групи з гордою назвою – ТТР-01.

Перші мої враження від альма-матер були чудові, такими вони залишаються і на цю мить. Моїми студентськими захопленнями були і є: самбо, футбол (але в іншому форматі – став болільником), а на п’ятому курсі – водний туризм, які надавали та продовжують надавати мені наснаги та задоволення.
Окрім основного навчання я два з половиною роки навчався на військовій кафедрі, наслідок - звання молодшого лейтенанта запасу сухопутних військ. На п'ятому курсі, розуміючи, що керівник повинен мати окрім технічної, ще й економічну освіту, я почав навчатися на другій спеціальності „Економіка підприємства”.

При вступі до магістратури довелося вибирати тему досліднецької роботи. Я вибрав тему: „Дослідження особливостей утворення підводної свердловини гідроприводними снарядами, що занурюються” під керівництвом доцента Івана Олександровича Юшкова, тому що розумів актуальнітсть цієї тематики: морське будівництво є операцією, яка дорого коштує та є трудомісткою, для забезпечення можливості проведення інженерно-геологічних робіт із меншими витратами необхідні додаткові дослідження.

В принципі, й усе, на що я витратив свої 22 роки. Гадаю, що не даремно.

П’ять років – це великий строк, а двадцять п’ять – зовсім нереальний для будування планів на майбутнє при нашому бурхливому темпі життя, але якщо помріяти, то можна виділити декілька пунктиків:

Хай буде так! Амінь!