Народження

        У передостанній день осіни, тобто 29 листопада 1983 р., у місті Донецьку, тоді ще Української РСР я з'явився на світ. Я став другою дитиною в родині: чотирма роками раніше народився мій брат. Моя родина: мама - Тімонина Наталія Михайлівна, лікар за фахом; папа - Тімонин Анатолій Вікторович, шахтар за фахом, але працює зараз не у вугільній галузі; і мій брат - Тімонин Михайло Анатолійович - закінчив ДонНТУ, факультет КІТА (його web-сайт ви може подивитися тут), зараз працює в Києві.

Дитинство

        Моє дитинство було таким же як й у більшості дітей: бігав, грав, пустував, не хотів лягати спати, коли потрібно було та, звичайно ж, мріяв скоріше стати дорослим, щоб купити собі стільки цукерок та іграшок, скільки мені хотілося. Ходив у дитячий садок, але про нього практично нічого не пам'ятаю. До п'яти років багато бився із братом, але потім відбулася подія, яка у корені змінила наші відносини. У черговій бійці я розбив велике скло, товщиною приблизно 7 мм. Я порізав собі руки, а братові ногу. Лікар швидкої сказав, що стільки крові він останній раз бачив в Афганістані, де служив. У результаті, мого брата хірурги зашивали 27 хвилин, а мене 45. І після цього я зрозумів: практично будь-яку проблему можна й потрібно вирішувати винятково мирним шляхом, не доходячи до крайностей.

Шкільні роки

          В шість років я з родителями виїхав в Індію. Там мій батько працював за контрактом з індійською вуглевидобувною компанією. В Індії я закінчив перші три класи школи. Нашої школи, не індійської. У житловому масиві, де ми жили, для радянських дітей організували школу, і навчання там проходило по тій же програмі, що й на батьківщині. А тому що в класі нас було 7 чоловік і нашою вчителькою був Заслужений Учитель СРСР, то якість навчання була на дуже високому рівні. В 1993 році моя родина і я відповідно, повернулися додому. Відучившись рік і закінчивши четвертий клас у Загальноосвітній школі № 2, я перейшов у Класичну гуманітарну гімназію. По іронії долі, вона знаходилася в будинку дитячого садка "Золотий ключик", куди я ходив в дитинстві. У гімназії я провчився наступні три роки. Паралельно, закінчив музичну школу за класом фортепіано. У гімназії я почав ходити на карате, яким займався аж до другого курсу університету. Після сьомого класу, я зрозумів, що гуманітарні науки не для мене, і знову повернувся у свій старий клас школи № 2. За останні чотири роки навчання в школі брав участь в олімпіадах по різних предметах. Займав призові місця по хімії, біології, англійській мові. В 11-ому класі визначився з місцем подальшого навчання: тільки ДонНТУ, спеціальність "Автоматика й Телекомунікації". Закінчив школу із золотою медаллю та успішно пройшовши рейтингові випробування, влітку 2001 року вступив у ДонНТУ.

Університет

        Напевно, як більшість першокурсників, я з нетерпінням чекав першого вересня, щоб на собі випробувати, що таке студентське життя. І на щастя мої очікування повністю виправдалися: гарна група, відчуття волі, гордість за те, що ти є студентом одного із кращих ВУЗОВ України й багато чого іншого. Першу сесію, як втім і всі наступні, здав досить легко. І взагалі, мені подобалося, і подобатися вчитися. У середині четвертого курсу мені потрібно було вибирати наукового керівника й напрямок досліджень. Мене завжди залучала робототехніка й усе, що з нею зв'язане. Тому не дивно, що своїм керівником я вибрав декана факультету, професори Хорхордина Олександра Володимировича. В якості першого завдання керівник запропонував мені перекласти з англійської та вивчити дисертацію “Geometric analysis of parallel mechanisms” канадського автора Ilian Bonev. Після успішного завершення цієї роботи я впевнився, що не помилився у своєму виборі. Як результат, об’єктом дослідження був запропонований паралельний робот із шістьома ступенями волі, а мені було поставлено задачу спроектувати систему автоматичного управління таким механізмом. Це й стало темою моєї магістерської роботи, над якою я зараз працюю.

Плани на майбутнє

      Самим найближчим планом на майбутнє є, безумовно, захист магістерської роботи й одержання диплома. Що буде потім, я не знаю. Можливо аспірантура, захист кандидатської дисертації, а потім, хто знає, і докторської. А можливо гарна робота та кар'єрний ріст. А може й ще щось. Я не знаю, що визначено мені долею. Однак в Індії із цього приводу є дуже гарна мудрість: "Коли прийде час вирішувати проблему, Господь укаже, як її вирішувати". Тому я не роблю далеких планів на майбутнє, а намагаюся з максимальною користю жити в сьогоденні.