Овчаренко Артем Володимірович

         Я народився в Маріуполі 16 травня 1985 року. Мій батько, якого зараз вже немає, був у той час доктором «швидкої допомоги», мама - тренером з волейболу. Я був першим та й єдиним малюком у сім'ї. Одного разу, коли я грав у машинки, мама з татом підійшли та зпитали мене, кого б я хотів – братика чи сестричку. «Пожарну машину», - відповів я.

         Мій батько, Володимир Єфимович, був таланливою людиною, цікавою, для когось незрозумілою. Багато часу він працював доктором. А наприкінці життя - у сфері бізнесу. На новому місці роботи стрімко проявився його організаторський талант керівника: у якісь півтора року з новачка він своїми ж колегами був обраний директором. А через час він був знайдений у ріці. Пальці його рук були вивихнуті, зламані, живіт був синім від побоїв. У протоколі записали: «потонув».

         Пам'ять про нього залишилася лише світла й добра, тому що й сам він, незважаючи на людські недоліки, був добрий.

         Мама змушена була заміняти мені й батька. Все її життя - інтереси, бажання, устремління, страждання й радості - обертаються навколо однієї-єдиної людини - навколо мене.

         Мама моя, Лідія Іванівна, шляхетна, мужня. Як будь-яка жінка, іноді вона нелогічна, непослідовна. Але сутність її характеру, глибокий психологізм не можуть не буди помітними для мене: раз у раз через веселість визирає приголомшлива серйозність, через нелогічність - мудрість. Вона вміє жертвувати собою заради інших, уміє віддавати себе іншим.

         Півжиття мама присвятила служінню тренера. До речі, у раннім дитинстві тренування застав і я: мабуть, саме тому мене ніколи не залучав волейбол. Для багатьох дітей вона стала другою матір'ю. Дотепер колишні учні, вже дорослі, сімейні, провідують її, діляться з нею своїм життям, питають поради. Вона - педагог, і в цьому її покликання. Не всякий, хто читає лекції, хто вчителює, гідний іменуватися ім'ям педагога. Але знаю: навіть коли залишить цю працю по старості, навіть тоді вона залишиться педагогом.

         У цей час вона викладає предмети спортивної спрямованості в інституті фізкультури й училище олімпійського резерву м. Донецька.

         З раннього дитинства найбільше мені запам'яталися лікарні. Уперше потрапив з кишечником, коли мені від роду було кілька місяців. Аж до перших класів школи доводилося проходити стаціонарне лікування з різними хворобами.

         У ранній школі я пам'ятаю себе надзвичайно рухливим, балакучим і веселим. Перші три класи я провчився в школі № 144, а потім ми переїхали, і я моєю новою школою стала 120-та. У перших класах, змолоду, я дружив з тими хлопцями, які й тепер залишилися мені близькі. Тоді ми могли години проводити час разом і не набридати один одному.

         Окрім футболу, можу назвати лише одне захоплення ранньої школи - книги. Мама дуже вчасно й дуже мудро зуміла підкинути мені книгу, що виявилася для мене цікавої. Мені було тоді 7 років. Це був «Маугли». Змісту її я б зараз не переказав, але тоді вона захопила мене неймовірно. А потім, як ланцюгова реакція, пішли: «Тарзан», «Граф Монте-Кристо», «Три мушкетери» і т.д. і т.п. Крім іншого необхідно відзначити заняття на скрипці в музичній школі й заняття волейболом у спортивній секції. Але на перше я дивився скоріше як на роботу, а не як на захоплення. А друге було лише віхою у фізичному воспитанні й не могло потіснити футбол.

         Серед учителів є, звичайно, особливо близькі.

         Це Олена Олександрівна, що викладала математикові, коли я був в 5 класі. Вона працювала всього один рік, але дружні відносини ми підтримуємо й дотепер.

         Віолета Федорівна - викладач у музичній школі м. Донецька №9. Ми з нею могли займатися по 5 годин без перерви, вівчаючи концерти або п'єси. До речі, з нею ми також і по нині товариші. І до речі ж, вона й зараз викладає скрипку все в тієї ж музшколі.

         10-11 класи я провчився в донецькому технічному коледжі. Саме в цей час я зумів глянути на літературу новим поглядом - поглядом письменника. Я познайомився із Сорокіним Олександром Анатолійовичем - філологом, поетом, педагогом. Моїм серйозним захопленням стала творчість. Я навіть зібрався було йти навчатись на філфак. Однак частково під впливом близьких, а частково за власних міркувань вирішив йти на технічну, чоловічу спеціальність. Помічу однак, що тепер шкодую, що не послухався тодішнього свого пориву, а пішов за «необхідностю».

         Перші враження про вуз були суперечливі. З одного боку, от воно, рідне, вільне студентське життя! Повинен зізнатися, що, коли я був учнем старших класів, інститут здавався мені якимось утопічним суспільством, у якому діють ідеальні закони, основним з яких є: «роби, що хочеш, і будь щасливий». Але, на жаль (або на щастя), реальність виявилася не такою.

         Однак, перші три роки навчання майже нічого мені не дали. Не скажу, що провиною тому вуз. Скоріше власна моя безглуздість. У той час я, безсумнівно, заплутався – і в собі самому, і в оточуючих мене людях, і в обставинах. Втім, атестат мав стабільно високий, але, шепну на вушко, не заслужений: підготовка до екзамену зі старої доброї традиції в той час становила від сили один день, щоб можна було написати шпаргалки. І лише у кінці 3 – початку 4 курсів мене осінило: виявляється, набагато корисніше все вчити, а не писати «шпори». І що ж я помітив: чим більше дисциплін здаєш «з голови», тим легше відбувається процес підготовки до іспиту. І взагалі, я побачив приголомшливу користь у навчанні – побачив те, чого раніше завзято не хотів зауважувати. У мене з'явився інтерес до наук. Особливе задоволення я випробовував при підготовці до екзаменів з тих дисциплін, у яких дуже погано розбирався. Так, хочеться відзначити такий предмет, як «Матеріалознавство». Наш викладач виявилася принципової у відношенні до іспиту, тому за тиждень до нього я став перед дилемою: або сідаєш і, починаючи із цієї хвилини, зубриш конспект і підручник, або завалиш сесію. Довелося зубрити. Але блаженства, яке я випробував, не можу описати: те, що для мене було таємницею, чимось страшним, тепер виявилося зрозумілим, виученим. Звичайно, при підготовці до іспиту мною був зроблений конвеєрний обсяг шпаргалок. Однак уже тоді я розумів, що в Петрущак Світлани Василівни не спишеш. Що й збулося. Проте навіть це не перешкодило одержати потрібних знань і, як наслідок, потрібної оцінки.

         У цей самий час змінилося не тільки моє відношення до навчання, але й самий світогляд. Це відбулося як природний наслідок того, що я познайомився із Православ'ям. Звичайно, дуже важко оцінювати процеси, що відбуваються у власній твоїй душі. Однак якщо брати в цілому, «на перший погляд», те знайомство із християнством дало мені в першу чергу свідомість - у відношенні до всього. Я вже згадував про навчання: я зрозумів користь наук, побачив у них інтерес, довідався, можливо, уперше, наскільки вищий є робочий ентузіазм у порівнянні з байдужною лінню. Помінялося моє відношення й до матері: раніше я не гидував і голоса піднімати, а отут став замислюватися: а чи маю я право? Та й взагалі став прислухатися до старого доброго свого товариша, про якого, як і всі ми, так часто забуваєш - до своєї совісті. Що б не робив, підморгну тільки цьому товаришеві - і він отут як отут: все розповість, напоумить, розставить по поличках, так ще утішить і розвеселить. А головне - розповість, «що таке добре й що таке погано».

         Тут хочу виразити слово особливої подяки протоієреєві Євгенію Пейкову, настоятелеві Свято-Миколаївського храму м. Донецька. Цей панотець зробив дуже важливий і сприятливий вплив у критичні для мене моменти.

         Що стосується мотиву вибору теми магістерської роботи й наукового керівника, то справа була така. На практику я поїхав у Маріуполь на металургійний комбінат «Азовсталь». Тут познайомився з доменним виробництвом, що, повинен зізнатися, мене зацікавило. Тому й тематику тоді ще бакалаврської роботи вибрав такою, щоб вона перетнулася з доменним процесом, а саме з повітронагрівачами доменних печей. Вибираючи керівником Коренєва Валентина Дмитровича, орієнтувався, напевно, на особисті симпатії, а також на високу мою оцінку його як фахівця.

         Якщо ж говорити про плани й прогнози на майбутнє, то отут, на мій погляд, варто зважувати кожне слово. Я бажаю стати гарним письменником, гарним ученим, гарним педагогом, гарним чоловіком і гарним батьком, я бажаю стати християнином. Однак, вдумуючись у зміст цих слів, знаходжу, що спланувати досягнення цих цілей дуже складно. Розглядаючи кожне з перерахованих покликань, доводиться упокоритися з наступним незаперечним фактом. Якщо я в якийсь момент майбутнього, як завгодно віддалений, зможу сказати сам про себе: «Так, от зараз я гарний письменник, учений, педагог» і т.д., - то тим самим я поставлю собі межу, обмеження.

         Крім того, сам по собі розвиток тих або інших талантів виявляється безглуздим, якщо ти не знаходиш відповідного для них застосування. Можна привести безліч вчених, письменників, талант, діяльність яких стали причиною багатьох зол в історії й погубили їх самих.

         Талант, освіченість, ті або інші вміння, навички й знання - все це підвищує відповідальність людини перед Богом, своєю совістю, перед суспільством. Все це може бути використане як у благо, так і на шкоду. А тому й постановка подібних цілей, на мій погляд, буде розумною лише в одному контексті: «не нашкодити».

В начало