З початком нового тисячоліття над людством особливо гостро нависла загроза глобальної екологічної кризи. Головна причина цього криється у неконтрольованому стихійному, екологічно необґрунтованому розвитку агро-промислового комплексу з інтенсивним використанням усіх природних ресурсів. Унаслідок розвитку екологічно небезпечних сировинновидобувних галузей промисловості і надмірної розоранності земель значно погіршились умови забезпеченості територіальної єдності природних ландшафтів. Фрагментованість природних ландшафтів ускладнює або навіть робить неможливими природні просторові процеси біологічного обміну на ценотичному і генетичному рівнях. Крім того, в результаті надмірної експлуатації природної біорізноманітності втрачається біологічна стійкість, що має наслідком біологічне забруднення флори, а також виснаження природних ресурсів багатьох видів біоти аж до самого їх зникнення.

Порушення екологічної стабільності екосистем зумовлює деградацію природних ландшафтів і сприяє розвитку катастрофічних явищ. Отже, усі вище згадані процеси, що продовжують відбуватися у навколишньому середовищі внаслідок діяльності людини, підкреслюють важливість на сьогоднішній день створення екологічних мереж, які здатні вирішити завдання виключної важливості такі, як припинення процесу деградації природи, її відновлення й охорона. Формування екологічних мереж є найбільш ефективним способом збереження біологічного та ландшафтного різноманіття територій, а також умовою для забезпечення здорового навколишнього середовища для людей.

Важливість створення екологічної мережі підкреслює також той факт, що в умовах поглиблення екологічної кризи існування людства підтримує Біосфера, яка в силу своєї екологічної ємності виступає бар’єром на шляху екологічного колапсу. Біота є не тільки енергетичною основою існування екосистем, але й одним з найбільш чутливих індикаторів тих змін, що відбуваються у довкіллі. Особливістю екомережі є те, що вона має за мету не тільки зберегти найбільш цінні і найменш порушені ділянки природи, але й забезпечити фізичні умови, необхідні для виживання популяцій видів у ландшафті, що більш-менш широко використовується в господарській діяльності [1, с. 13-14].

актуальність:

Ураховуючи невеликий практичний досвід формування екологічних мереж у всьому світі, дуже актуальними представляються порівняльне дослідження та оцінка перспективи формування національних екологічних мереж України та Польщі на основі зіставлення структури їх природно-заповідного фонду та інших природних територій.

ціль і завдання:

Для написання випускної роботи магістра було поставлено ціль отримати порівняльну оцінку планованої структури екологічних мереж України та Польщі.

Для досягнення даної мети необхідно вирішити наступні завдання: вивчити теоретичні основи та загальні принципи формування екологічних мереж; оцінити фізико-географічні та соціально-економічні передумови формування національних екологічних мереж; вивчити природоохоронну законодавчу базу та структуру природоохоронних територій України та Польщі; провести порівняльний аналіз природоохоронних систем України та Польщі; надати порівняльну оцінку потенційної можливості формування національних екологічних мереж України та Польщі.

наукова новизна:

Науковою новизною даної магістерської роботи є проведення порівняльного аналізу планованих структур національних екологічних мереж України та Польщі та отримання оцінки можливості формування національних екологічних мереж на територіях цих країн.

плановані результати:

Планованими практичними результатами даної роботи є: отримання даних про репрезентативність фізико-географічних регіонів Польщі та України природоохоронними територіями, а також порівняльного аналізу планованих структур національних екологічних мереж цих країн.

дослідження і розробки за темою:

Найвищий рівень досліджень щодо розробки екологічних мереж — планетарний рівень. Так, в Європі питаннями розробки і впровадження в життя екологічної мережі Natura 2000 займаються Парламент Євросоюзу та спеціально створені ним комітети. Реалізація ж цієї програми країнами Європи відбувається на національному та регіональному рівнях. В Україні організаційне забезпечення реалізації програми формування національної екологічної мережі здійснюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади (Міністерство екології і охорони природи України) разом із заінтересованими центральними та місцевими органами виконавчої влади. На Міністерство екології і охорони природи України також покладається контроль за реалізацією цієї програми. На рівні Донецького національного технічного університету питаннями розробки екологічних мереж займається лише один викладач, доцент, кандидат біологічних наук Блакберн Андрій Альфредович, який і є науковим керівником моєї магістерської роботи.

результати на момент завершення роботи над авторефератом:

На момент завершення роботи над авторефератом виконано наступні розділи диплому: «Теоретичні основи та загальні принципи формування екологічних мереж», «Фізико-географічна та соціально-економічна характеристика України та Польщі», «Природоохоронна діальність та структура природоохоронних територій України та Польщі (порівнювальні аспекти)», «Умови, завдання і способи формування екологічних мереж в Україні та Польщі».

POЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ТА ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ МЕРЕЖ [витяг]

В основі методології створення екологічної мережі (екомережа) закладено ідею цілісності та саморозвитку природи на основі взаємозв’язку всіх її елементів.

Поняття екомережі є ширшим, ніж поняття існуючої звичної будь-якої мережі природно-заповідних територій. Це єдина територіальна система, яка включає ділянки природних ландшафтів, що підлягають особливій охороні, території та об’єкти природно-заповідного фонду (ПЗФ), курортні і лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні території та об’єкти інших типів, що визначаються законодавством тієї країни, в якій створюється екологічна мережа, і є частиною структурних територіальних елементів екомережі — природних ядер, природних коридорів, буферних зон. Взаємозв’язок цих елементів створює передумови для формування екологічної рівноваги і забезпечує здатність протидіяти антропогенним впливам. Заповідні території є наріжним каменням екологічної мережі — ключами, стабільними екосистемами, які знаходяться у вузлах мережі. Необхідним є визначення і картування мережі природних ландшафтів, які прилягають до заповідних територій і в даний час знаходяться під тиском сільського та лісового господарства. Це надасть можливість розширити територію існуючих об’єктів ПЗФ та оптимізувати в них режим охорони. Ці ділянки стануть основою для природовідновлювальних та буферних територій.

Огляд об'єктів екологічних мереж показує, що вони майже завжди складаються з трьох типів зон. Центральні (вузлові) зони призначені, перш за все, для збереження біорізноманіття; зони розвитку природних чи ландшафтних цінностей охоплюють території, де економічна діяльність поєднується зі збереженням природи (це зони-буфери, зони відновлення тощо); нарешті, з'єднуючі зони (екологічні коридори чи шляхи, зелені пояси тощо) поєднують усі інші зони.

Одним з головних напрямків дії стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття є Всеєвропейська екологічна мережа. Вона повністю узгоджується з концепціями стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Цей процес грунтується на координації структурних елементів екологічної мережі, що вже існують в межах відповідних територій, а саме:
- центральні зони — це території, на яких знаходяться репрезентативні місця оселення видів рослин і тварин, а також поширені окремі види або ландшафти, що мають європейське значення. Для збереження таких територій їм необхідно надати спеціальний статус, що ґрунтується на існуючих міжнародних документах (Бернська, Бонська чи Рамсарська конвенції, Директиви Європейського Союзу тощо) або на національних чи регіональних програмах та законодавчих актах, які стосуються органів державної влади;
- природний коридор — природна або приведена до природного стану ділянка землі чи водної поверхні, яка на різних рівнях просторової організації екологічної мережі забезпечує для природного середовища умови безперервності, системної єдності та функції біокомунікації. Природні коридори формуються ділянками природних ландшафтів витягнутої конфігурації, різної ширини, протяжності, форми і з'єднують між собою природні регіони. Вони мають забезпечувати відповідні умови збереження видів дикої фауни та флори. Коридори, які створені у відповідь на фрагментацію природних місць оселення рослин і тварин з метою поновлення поєднання острівців біорізноманіття для забезпечення вільної міграції представників дикої природи. Коридори можуть бути неперервними або роз'єднаними, лінійними або нелінійними;
- буферна зона — місцевість з природним або частково зміненим станом ландшафту, що оточує найбільш цінні ділянки екологічної мережі та захищає їх від дії зовнішніх негативних факторів природного походження або спричинених діяльністю людини. Буферні зони створюються для захисту природних регіонів і коридорів від негативної дії зовнішніх чинників, забезпечення дотримання в їх межах більш сприятливих умов для розвитку і самовідновлення та оптимізації форм господарювання з метою збереження існуючих і відтворення втрачених природних цінностей;
- зони відновлення — створені з метою відновлення природної і ландшафтної цінності важливих територій, які були ушкоджені; до цієї категорії, в першу чергу, належать річки і струмки, болота та ліси.

Перші кроки із створення Всеєвропейської екологічної мережі є головним елементом здійснення Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття [2, 3].

Складовими структурних елементів екологічної мережі є: території та об'єкти природно-заповідного фонду як основні природні елементи екологічної мережі, а саме — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники (ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні), пам'ятки природи, а також їх охоронні зони; штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва); водні об'єкти (ділянки моря, озера, водосховища, річки), водно-болотні угіддя, водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів і зони санітарної охорони, що утворюють відповідні басейнові системи; ліси першої групи; ліси другої групи; курортні та лікувально-оздоровчі території з їх природними ресурсами; рекреаційні території для організації масового відпочинку населення і туризму; інші природні території (ділянки степової рослинності, луки, пасовища, кам'яні розсипи, піски, солончаки тощо); земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; земельні ділянки, які є місцями перебування чи зростання видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України; частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання — пасовища, луки, сіножаті тощо; радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні, як природні регіони з окремим статусом [4].

Науково-методичні принципи формування екологічних мереж різного рівня. Визначаючи конкретні біотопи та межі територій, що формуватимуть екологічну мережу, необхідно керуватися такими принципами: ділянки, що охороняються в межах кожного біотопу чи ландшафту, повинні як найбільше виходити за межі традиційного розповсюдження біотопу; ділянки, що охороняються мають бути максимально великими за площею, максимально чисельними, включати життєздатні популяції найвразливіших видів та забезпечувати важливі природні процеси і біотичні взаємодії, від яких залежить біорізноманіття цих територій; ділянки різних біотопів мають бути розташовані якомога ближче одна до одної, а ландшафти між ними сприяти переміщенню (міграції) організмів; всі види діяльності в межах екологічних мереж мають бути сумісними з визначеними природоохоронними цілями; а екологічна мережа повинна бути захищена від потенційно шкідливих зовнішніх впливів [5, c. 7-8].

З мети створення екологічної мережі випливають такі загальні принципи та підходи до її побудови: цілісності — будь-яка локальна екомережа є обов’язковим елементом складової континентальної екологічної мережі; єдності — передбачає територіальну, видову і функціональну єдність; компліментарності — біорізноманіття, функцій, середовища існування та територій; різноманіття — передбачає різноманіття форм охорони навколишнього природного середовища; відновлення — втрачених природних цінностей; відповідності — природі біогеографічних територій; ієрархічності — полягає у побудові екологічної мережі із елементів різних рангів; підпорядкованості — структурних форм і функцій охорони біорізноманіття, шляхів міграції та поширення видів; традиційних форм господарювання, підтримки екологічного гомеостазу; максимальності — включення існуючої природно-заповідної мережі в екомережу в міру можливостей; поліфункціональності — включення в екомережу нарівні з природними екосистемами напівприродних, деградованих, що заслуговують відновлення, а також територій традиційного рільництва, рибальства, полювання тощо; надійності — передбачає стабільну і довготривалу протидію негативним чинникам; емерджентності — пов’язаний з холістичним, цілісним підходом до вивчення будь-якої системи [6, c. 7; 7, c. 28].

Формування, збереження і невиснажливе використання екомережі здійснюється на основі таких принципів: забезпечення територіальної цілісності екосистемних функцій складових елементів екомережі; збереження біотичного різноманіття та ландшафтів європейського значення; збереження та екологічно збалансоване використання природних ресурсів на території екомережі; призупинення втрат природних та напівприродних територій, розширення площі екомережі; забезпечення державної підтримки — стимулювання суб’єктів господарювання при створенні на їхніх землях територій та об’єктів ПЗФ, інших територій, що особливо охороняються, розвитку екомережі; участі громадськості в розробці пропозицій та прийнятті рішень щодо формування, збереження та невиснажливого використання екомережі; органічного входження локальної екомережі до регіональної, регіональної до національної, національної до загальноєвропейської (континентальної), загальноєвропейської до планетарної, всебічний розвиток міжнародної співпраці у цій сфері; вдосконалення структури земельного фонду шляхом забезпечення науково-обґрунтованого співвідношення між різними категоріями та видами угідь; системне врахування екологічних, соціальних та економічних інтересів суспільства. Наукові основи організації мережі природоохоронних об’єктів різного рівня і призначення мають будуватися на чітко визначених принципах [8, с. 23].

Основними принципами наукової організації екомережі заповідних об'єктів і територій є:
- біогеоценотичний (еволюційний) — заповідна територія має забезпечити збереження сприятливих екологічних умов, необхідних для розвитку в природних ландшафтах усіх існуючих форм живих організмів, що виникли в процесі еволюції і є основою нормального функціонування екосистем всіх біомів планети;
- історичний — природні екосистеми й заповідні ландшафти, що охороняються, мають слугувати своєрідними еталонами історичного процесу формування живої і неживої природи як у регіональному, так і широкому біогеографічному масштабах. Особливу увагу необхідно приділити охороні екосистем з реліктовою флорою і фауною, унікальних рефугіумів рослинності, збереженню фітоценозів, що являють інтерес з погляду історії формування біогеоценотичного покриву, а також геологічних відслонень та інших об’єктів неживої природи, цінних для вивчення геологічного минулого Землі;
- зонально-географічний — необхідно, щоб екомережа відображала широтно-меридіональні, а в гірських районах — висотнопоясні закономірності поширення природних екосистем. Надійною охороною треба охопити екосистеми з ендемічними видами тварин і рослин, видами на межі ареалу та висотного поширення в гірських районах, а також цікаві у біогеографічному відношенні азональні екосистеми;
- екологічний — заповідним режимом слід забезпечити охорону цінних для науки природних екосистем, що сформувалися в різних екологічних умовах. Для забезпечення екологічного каркасу територій та підтримки екологічної рівноваги треба охопити природоохоронним режимом екосистеми, що виконують важливу екологічну функцію;
- ресурсно-господарський — до ПЗФ треба включити екосистеми, які мають практичне значення для розвитку лісового, водного, рибного та інших галузей господарства. Наприклад, високопродуктивні ліси чи штучні лісові насадження, що цінні у генетико-селекційному відношенні фітоценози, екосистеми, які сприяють збагаченню генофонду екосистем і культурних ландшафтів;
- соціальний — екомережа за допомогою регульованого природоохоронного режиму, має сприяти збереженню цінних у рекреаційному й бальнеологічному відношенні природних ландшафтів для задоволення потреб населення з урахуванням демографічного розвитку, урбанізації та індустріалізації в країні;
- науково-дослідний — заповідним режимом слід зберегти в різних зонах природні ландшафти, придатні для проведення натурних досліджень структурної організації екосистем різних біомів нині і в майбутньому. Зберегти еталонні екосистеми треба для проведення моніторингу природних процесів з метою вивчення функціонування Біосфери внаслідок тривалого антропогенного впливу і розробки наукових основ її оптимізації. Екомережа має сприяти збереженню штучно створених заповідних об’єктів (дендраріїв, ботанічних садів, зоопарків відкритого типу), які мають науково-дослідницьке значення;
- дидактичний — принцип полягає у встановленні охоронного режиму на заповідних природних і антропогенних об’єктах і територіях, що мають еколого-освітнє (виховне) та природно-пізнавальне (просвітницьке) значення [9, с. 121-122].

Крім вище згаданих принципів, які регламентують відношення людини до природи й заповідної справи, розроблені спеціальні принципи екологічної етики. Вони досить прості, зручні і можуть з успіхом застосовуватися в щоденній практиці. Мета етичних принципів екологічної мережі — створення внутрішніх, моральних бар’єрів, особливих «табу», які забороняють чи регламентують певні дії по відношенню до заповідних об’єктів чи територій [10, с. 45; 11 с. 111].

Деякі науковці стверджують, що, крім вище згаданих принципів, для ефективного розвитку заповідної справи, збереження біоландшафтного різноманіття, формування невиснажливої екомережі можна використати і головні етичні принципи Римського клубу: 1) цілісності; 2) еволюції моралі; 3) відповідальності; 4) гуманізму; 5) ненасильства; 6) справедливості; 7) солідарності; 8) нового світового порядку; 9) «інноваційної освіти» [12, с. 95].

ВИСНОВКИ

На даному етапі написання магістерської роботи зібрано і проаналізовано інформацію для наступних розділів диплому: «Теоретичні основи і загальні принципи формування екологічних мереж», «Фізико-географічна і соціально-економічна характеристика України і Польщі», «Природоохоронна діяльність і структура природоохоронних територій України і Польщі (порівняльні аспекти)», «Умови, завдання і способи формування екологічних мереж в Україні і Польщі».

На підставі зібраного матеріалу можна зробити висновок, що структури природоохоронних територій України і Польщі дещо відрізняються в якісному відношенні (у Польщі на даний момент існує 9 категорій природоохоронних територій, а в Україні — 11 категорій; причому найчастіше категорії природоохоронних територій України і Польщі відрізняються за виконуваними ними функціями), а також в кількісному відношенні (загальна площа природоохоронних територій Польщі складає 32,11% від загальної площі території цієї країни, тоді як площа природоохоронних територій України займає 4,73% поверхні даної країни). Дані факти підкреслюють те, Польща володіє на даний момент більшим потенціалом, аніж Україна, для формування національної екологічної мережі.

Також на даному етапі створення магістерської роботи було проведено розрахунки природоохоронних індексів для фізико-географічних підпровінцій Польщі і фізико-географічних провінцій України, на підставі яких можна зробити висновок, що фізико-географічні регіони Польщі характеризуються більшою рівномірністю насичення природоохоронними об'єктами, аніж фізико-географічні регіони України, а також більш однаковим рівнем категорійного різноманіття природоохоронних об'єктів на відміну від фізико-географічних регіонів України.

Для написання магістерської роботи також планується проведення розрахунків інших необхідних показників для отримання оцінки можливості формування національних екологічних мереж на територіях України і Польщі, а також побудова на географічних картах структур планованих екологічних мереж цих країн.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Розроблення та впровадження регіональної програми та схеми розвитку екологічної мережі Донецької області. В.М. Остапко, А.А. Блакберн, О.Г. Муленкова, А.Я. Ендеберя. Донецьк — 2006 р. — 110 с.

2. Збереження і моніторинг біологічного та ландшафтного різноманіття в Україні. — К.: Національний екологічний центр України, 2000. — 244с. [Електронний ресурс українською мовою]: http://ecoleague.colocall.com/download.php?id=333.

3. Науково-методичні принципи і підходи формування екологічної мережі. [Електронний ресурс українською мовою]: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/nd/2009-1/09movoen.pdf

4. Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки». [Електронний ресурс українською мовою]: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1989-14

5. Шеляг-Сосонко Ю.Р., Дудкін О.В., Коржнєв М.М., Аксьом О.С. Національна екологічна мережа як складова частина Пан-європейської екологічної мережі — К. — 2005. – 63 с.

6. Екомережа як інноваційний інструмент впровадження елементів екологічно збалансованого розвитку /Я.І. Мовчан //Екологічний вісник. — 2007. — №5 (45). — С. 10–12.

7. Розбудова екомережі України /За ред. Ю.Р. Шеляг-Сосонка. — К., 1999. — 127 с.

8. Збереження біорізноманіття і створення екомережі: Інформаційний довідник. /Г.Б. Марушевський, В.П. Мельничук, В.А. Костюшин — Київ: Wetlands International Black Sea Programme, 2008. — 168 c.

9. Заповідна справа в Україні. Навчальний посібник. /М.Д. Гродзинський, М.П. Стеценко — К.: Географіка, 2003. — 306 с.

10. Краткий курс экологической этики /В.Е. Борейко. — К.: Киевский эколого- культурный центр, 2004. — 72 с.

11. Пути и методы природоохранной пропаганды /В.Е. Борейко //Серия: Природоохранная пропаганда. — Киев. — 2002. — Вып. 18. — 248 с.

12. Етика збалансованого розвитку: Монографія. /Г.Б. Марушевський — К.: Центр екологічної освіти та інформації, 2008. — 440 с.

важлива замітка:

На час написання автореферату ще не було завершено магістерської роботи. Остаточне завершення написання диплому планується у грудні 2009 року. Повний текст дипломної роботи та матеріали за темою можуть бути отримані в авторки чи її наукового керівника після дати, що було вказано (грудень 2009 року).