Елементи фінансового забезпечення науково-технічної сфери
Автор: Григор О.О.
Джерело: Науковий вісник Академії муніципального управління, 2009, вип. 4 (12)
Посилання на оригінал статті: Елементи фінансового забезпечення науково-технічної сфери
Фінансове забезпечення науково-технічної сфери має складну структуру, елементами якої є: сукупність джерел фінансування; форми фінансування інновацій; методи та інструменти акумуляції грошових надходжень і їхнього вкладення в інвестиційні проекти і цільові програми; методи та інструменти контролю за інвестиціями у інноваційні проекти, включаючи оцінку ефективності їх використання тощо. При цьому мають бути врахованими й рівні регулювання – підприємницький, регіональний/галузевий, національний, міждержавний/регіональний і глобальний. В умовах ринкових відносин фінансування науково-технічної діяльності має свою специфіку і виступає як складовий елемент фінансової політики держави. Ця система має бути спрямована на вирішення таких завдань:
- створення необхідних передумов для своєчасного й ефективного впровадження технічних та технологічних новацій в усіх сферах національної економіки, забезпечення її структурно-технологічної перебудови.
- збереження і розвиток науково-технічного потенціалу в стратегічних та пріоритетних напрямках розвитку. - створення необхідних матеріальних умов для збереження кадрового наукового потенціалу.
Згідно зі світовим досвідом основними джерелами фінансування науково-технічної діяльності виступають:
- бюджетні асигнування, які виділяються на державному і регіональному рівнях;
- кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування науково-дослідних і конструкторських робіт (НДККР), що утворюються інноваційно активними підприємствами, регіональними органами управління;
- власні кошти підприємств;
- фінансові ресурси комерційних структур – інвестиційних компаній, комерційних банків, страхових товариств, фінансово-промислових груп тощо;
- кредитні ресурси спеціально уповноважених урядом інвестиційних банків;
- конверсійні кредити для інноваційних підприємств оборонного комплексу;
- іноземні інвестиції; - кошти національних, закордонних і міжнародних наукових фондів;
- приватні накопичення фізичних осіб.
Міжнародний досвід свідчить, що в економіці розвинених країн фінансові ресурси науково-технічної діяльності формуються як з державних так і з приватних джерел. Активна взаємодія держави і приватного бізнесу у фінансовій підтримці науково-технічного розвитку створює передумови стрімкого розвитку національної економіки. При цьому у розвинених державах відбувається збільшення недержавної частки у загальних обсягах фінансування. Такі факти щодо ЄС наведено у попередніх підрозділах. Аналогічні процеси відбуваються й у США.
В цьому аспекті відзначають, що у ХХІ столітті, згідно з офіційними документами, буде здійснюватися активна інноваційна політика з використанням таких принципів [2, с. 79]:
- стимулювання науково-технічної діяльності приватного промислового сектору та залучення приватних інвестицій у рамках ефективних державних програм і механізмів технологічного і інноваційного розвитку;
- розширення фінансування на довгостроковій основі фундаментальних розробок та досліджень в сфері створення нових технологій;
- покращання використання і впровадження наявних технологій;
- застосування у різних комбінаціях усього набору регулюючих інструментів науково-технологічної політики (податкових пільг, законодавчих актів, стандартів і прав інтелектуальної власності);
- ефективне використання глобалізації науково-технічної діяльності;
- підвищення ефективності і стабільності роботи уряду, партнерства держави і приватного сектору у проведенні технологічних досліджень і розробок та посилення участі регіонів у формуванні і реалізації державної політики.
Фінансування інноваційного процесу при значній розмаїтості джерел і методів за участю держави і приватних компаній дає певну гнучкість у мобілізації і використанні фінансових ресурсів, дозволяє поєднувати прибуткові розробки з неприбутковими (здебільшого фундаментальними дослідженнями). Для взаємодії державного фінансування з приватним бізнесом широко використовується конкурсна система. Це дозволяє спрямовувати фінансові ресурси в найперспективніші сфери і передавати їх виконавцям, здатним забезпечити максимум економічного ефекту від вкладених коштів. У результаті конкурсна система є одним із напрямів підвищення ефективності фінансування НДДКР.
Галузевий розподіл державних асигнувань є нерівномірним, більш того нерівномірною є і участь держави в галузевих витратах на НДККР. Так, в авіакосмічній промисловості США 75 % усіх витрат у цій галузі належить державі, в електроніці і засобах зв’язку – 35 %, у виробництві конструкційних матеріалів – 25-30 % [3, с. 81]. У Японії основна частина фінансових ресурсів на НДДКР надходить від приватних компаній. Найбільші японські фірми мають власні науково-дослідні інститути і лабораторії, великий штат наукових співробітників. Частка державних витрат на НДДКР є значно меншою, ніж у США і країнах Європи (приблизно 25 % від усіх витрат). Однак за оцінками експертів частка витрат держави має зростати і складатиме 50 % [4, с. 88].
Фінансове забезпечення механізму реалізації державної науково- технічної політики є елементом ресурсного забезпечення всього інноваційного циклу, включаючи стадії розробки, промислового виробництва й експлуатаційного застосування інновацій на основі як прямого фінансування, так і використання методів непрямого регулювання, спрямованих на абсолютну і відносну економію фінансових ресурсів учасників інноваційного процесу.
Особливого значення в рамках такого механізму набуває посилення ролі державного замовлення, як одного з інструментів державної науково- технічної політики. Об’єктом цільового державного фінансування є державні інноваційні і науково-технічні програми. Їхній основний зміст складають відібрані за конкурсом проекти створення конкретних видів нової техніки, технологій у ході комплексних теоретичних і експериментальних досліджень. У поєднанні з обов’язковою “прозорістю” процедур надання держзамовлення на конкурсній основі з наступним укладанням контракту на його виконання така практика забезпечує цільовий характер і загальне підвищення ефективності використання фінансових ресурсів [5, с.89].
Державна підтримка реалізації інноваційних програм, які пройшли конкурсний відбір, може здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету, що виділяються на основі повернення або на умовах закріплення в державній власності частини акцій створюваних акціонерних товариств, чи шляхом надання державних гарантій по відшкодуванню частини вкладених інвестором фінансових ресурсів у випадку невиконання науково-технічної програми не з вини інвестора. Державні гарантії для інноваційних програм надаються в межах коштів, передбачених в державному бюджеті на рік.
Інноваційні програми можна класифікувати за категоріями: програми, що забезпечують виробництво продукції, яка не має закордонних аналогів, за умови захищеності її вітчизняними патентами чи аналогічними іноземними документами; програми, що забезпечують виробництво експортних товарів несировинних галузей, які мають попит на зовнішньому ринку, на рівні кращих світових зразків; програми, що забезпечують виробництво імпортозамінюючої продукції з більш низьким рівнем цін на неї порівняно з імпортованою; програми, що забезпечують виробництво продукції, яка користується попитом на внутрішньому ринку.
Недержавними джерелами фінансування інноваційних програм виступають: інвестиційні ресурси колективних інвесторів, зокрема: інвестиційних компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів; інвестиційні ресурси страхових компаній (страхові резерви).
З метою забезпечення фінансової стабільності та гарантій колективних інвесторів і страхових компаній інвестування їхніх коштів здійснюється за принципами диверсифікованості (наявності широкого кола об’єктів інвестицій з метою зменшення можливого інвестиційного ризику), зворотності (обов’язкового повернення інвестованих коштів у повному обсязі), прибутковості (обов’язкового одержання прибутку від інвестування коштів) і ліквідності (можливості швидкої реалізації інвестованих активів при збереженні їхньої номінальної вартості в разі потреби виконання взятих зобов’язань щодо страхових виплат).
Інноваційні компанії засновуються лише юридичними особами, а фонди можуть засновуватися як юридичними, так і фізичними особами.
До недержавних джерел також можна віднести такі форми залучення коштів, як акціонерне фінансування і кредитування. Акціонерне фінансування – це форма одержання додаткових інвестиційних ресурсів шляхом емісії цінних паперів. Воно передбачає заміну інвестиційного кредиту ринковими борговими зобов’язаннями, що позначається на структурі і вартості капіталу, який інвестується в програму щодо їхньої оптимізації. У структурі капіталу знижується частка довгострокових кредитів банків.
Акціонерне фінансування включає додаткові емісії цінних паперів під конкретну інноваційну програму, що забезпечує інвестору участь у статутному капіталі організацій. При цьому інвестор має можливість здійснити: емісію акцій і розміщення їх серед зацікавлених інвесторів, включаючи державу, інших вітчизняних і іноземних суб’єктів підприємницької діяльності; емісію боргових зобов’язань у вигляді інвестиційних сертифікатів, облігацій; формування спеціалізованих інвестиційних компаній і фондів, у тому числі пайових, у формі акціонерних товариств з емісією цінних паперів і інвестуванням отриманих коштів в інноваційні програми.
Необхідність залучення капіталу вітчизняних і іноземних інвесторів у формі акціонерного фінансування встановлює певні правила й обмеження на вивезення капіталу з країни і ліцензійний порядок на здійснення операцій, пов’язаних з рухом капіталу.
Акціонерне фінансування є альтернативою кредитному фінансуванню. Інвестиційні кредити і запозичення можуть здійснюватися у вигляді банківських кредитів і лізингу. Позитивними ознаками кредитів як джерел фінансування інноваційних програм є: достатньо великий обсяг залучення; значний зовнішній контроль за ефективністю їхнього використання. Негативними ознаками можуть стати: складність залучення й оформлення; необхідність надання відповідних гарантій або застави майна; зростання ризику банкрутства в зв’язку з несвоєчасністю погашення отриманих позичок; втрата частини прибутку від інвестиційної діяльності в зв’язку з необхідністю сплати позикового відсотка.
Для фінансування інноваційних програм, як правило, використовуються банківський, довгострокові і короткострокові кредити держави, іноземних кредиторів. Причому довгострокове і короткострокове кредитування здійснюють не тільки кредитні організації, але й інші фінансові інститути, наприклад, страхові компанії в межах частини страхових резервів, недержавні пенсійні фонди й інноваційні фонди з метою нарощення капіталу.
Сучасний ринок лізингових послуг – один з найдинамічніших, який постійно розвиваються. У США, наприклад, на частку лізингу припадає майже 25-30 % у загальній сумі капіталовкладень у машини й устаткування.
Сучасна економічна думка під лізингом розуміє один зі способів ефективної інвестиційної діяльності, вид підприємницької діяльності, спрямованої на інвестування тимчасово вільних чи залучених фінансових коштів за договором фінансової оренди (лізингу). Орендодавець (лізингодавець) зобов’язується придбати у власність обумовлене договором майно у певного продавця і надати це майно орендарю (лізингоотримувачу) за плату в тимчасове користування для підприємницьких цілей.
З економічної точки зору операція лізингу багато в чому схожа з довгостроковим кредитуванням на закупівлю устаткування й інших видів основних виробничих фондів. Необхідно підкреслити, що для фінансового лізингу (на відміну від інших його форм) характерним є те, що термін оренди, як правило, є дуже близьким до терміну служби устаткування. Головна перевага лізингу полягає в тому, що при наявності рентабельного інноваційного проекту є можливість одержати устаткування і почати нове виробництво без великих одноразових витрат. Це особливо актуально для малих і середніх підприємців. Після закінчення терміну лізингового договору і виплати орендарям повної вартості майна та обумовлених відсотків це майно стає власністю, або повертається лізингодавцю, якщо такі умови договору. Лізинг може бути як внутрішнім, коли всі суб’єкти лізингу є резидентами країни, так і міжнародним, коли один чи декілька суб’єктів лізингу є нерезидентами.
Фінансування інновацій завжди пов’язане з ризиком, тобто з невизначеністю, принесе вкладення капіталу прибуток чи воно буде збитковим. Ризикові інвестиції – це венчурний капітал, що діє за схемою диверсифікованості капіталу. Він інвестується у непов’язані між собою проекти в розрахунку на швидку окупність вкладених коштів і високу норму прибутку капіталу (зазвичай не менше 50 %). Окупність капіталу означає, що величина припливу грошей від вкладення капіталу стає рівною величині вкладеного капіталу. Вона виміряється строком окупності капіталу, тобто показує проміжок часу, необхідний для відшкодування первісних витрат капіталу.
Для венчурного фінансування створюються спеціальні фонди венчурного капіталу, які залучають кошти інших інвесторів і інвестують їх, купуючи акції підприємств-реципієнтів. Вкладення капіталу в інноваційні проекти зазвичай здійснюється шляхом придбання частини акцій підприємства, яке займається нововведеннями. Воно може здійснюватися також шляхом надання такому підприємству-реципієнту кредиту (позики), у тому числі з правом конверсії його в акції. Одержуючи важелі управління, інвестор готовий йти на значний ризик.
Метод ризикового фінансування застосовується в різних галузях виробництва, у тому числі і традиційних. Однак основна частка всіх ризикових капіталовкладень припадає на галузі високих технологій. Тому така форма вкладень ототожнюється саме з діловою активністю в нових галузях. Ознак самостійного елемента господарської структури ризиковий капітал набув лише тоді, коли він почав опосередковувати інформаційну революцію, фінансуючи бізнес у вищезазначених галузях, і насамперед в електроніці.
Ризиковий капітал у структурі всього капіталу складає поки незначну частку навіть у США, де ця форма бізнесу одержала найбільший розвиток. Однак його роль у загальній системі господарських відносин є незрівнянною, перш за все, через особливу важливість для об’єкта фінансування – нових досліджень і розробок, які зрештою визначають сьогодення і майбутнє економіки. Крім того, ризикове фінансування створює новий тип інвестиційного механізму, надаючи можливість одержувати значні економічні ефекти і стимулює вдосконалювання не лише виробництва, але і господарських відносин у цілому.
Специфіка ризикового фінансування значною мірою обумовлена своєрідністю “розгортання” ризикової справи і відтворенням вкладеного в неї капіталу. В перші роки свого існування таке підприємство не приносить певного прибутку, але вимагає значних капіталовкладень. І лише через 5-7 років, у випадку досягнення успіху, підприємство стає прибутковим (для звичайних підприємств “стартовий період” до початку їхнього прибуткового функціонування складає близько 3,5 років.) Таким чином, існує досить тривалий початковий період у житті ризикового підприємства і у його фінансуванні.
На відміну від кредиту, фінансові кошти для ризикового бізнесу надаються на підставі умов, які допускають можливість провалу фінансованого проекту.
Фінансування інноваційного підприємництва промисловими компаніями характеризується диверсифікованістю ризикових капіталовкладень. Це викликано як загальними причинами, що спонукують компанії до багатогалузевої орієнтації (пошуків нових ринкових ніш, організації спільних виробництв), так і прагненням зменшити інноваційний ризик. За таким підходом втрати від фінансування одного ризикового підприємства можуть бути покриті високими прибутками іншого. Здебільшого такий бізнес утворюється шляхом відокремлення від головної компанії для самостійної розробки науково-технічних нововведень. Компанія-засновник тримає у своїх руках контрольний пакет акцій такого підприємства й у випадку досягнення успіху може знову включити його у свою структуру або продати.
Природно, що порядок фінансування інноваційних проектів у кожному конкретному випадку має свою специфіку і безпосередньо пов’язаний з характером впроваджуваних інновацій. Світовий досвід свідчить, що найрозповсюдженішим засобом створення, розробки і впровадження нововведень є інноваційна програма. У її реалізації можуть брати участь різні юридичні і фізичні особи, а також держави і міжнародні організації.
Фінансування науково-технічної програми припускає забезпечення її ресурсами, до складу яких входять не лише грошові кошти, але і інвестиції, виражені в грошовому еквіваленті, у тому числі основні й обігові кошти, майнові права, права землекористування, нематеріальні активи, кредити, позики і застави тощо.
Фінансування інноваційних програм може здійснюватися за допомогою самофінансування, тобто використання як джерела фінансування власних коштів інвестора (з бюджету і позабюджетних фондів – для держави, з власних коштів – для організацій) або через використання запозичених і залучених коштів.
Джерела фінансування інноваційних програм можна класифікувати: 1) за відносинами власності; 2) за формами власності; 3) за рівнями власників.
У першому випадку джерела фінансування розподіляються на власні, залучені і запозичені. У другому джерела фінансування поділяються на державні інвестиційні ресурси – до них відносять бюджетні і кошти позабюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій тощо; фінансові ресурси суб’єктів господарювання комерційного і некомерційного характеру, громадських об’єднань, фізичних осіб. Ці інвестиційні ресурси включають власні чи залучені кошти підприємств, а також колективних інвесторів, зокрема інвестиційних фондів і компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній тощо.
До цієї групи належать також інвестиційні ресурси іноземних інвесторів, серед яких іноземні держави, міжнародні фінансові й інвестиційні інститути, окремі організації, інституціональні інвестори, банки і кредитні установи.
За рівнями власників джерела фінансування поділяються на державні і джерела організацій.
Державні джерела фінансування інноваційних програм – це, як правило: власні кошти бюджетів і позабюджетних фондів; залучені кошти державної кредитно-банківської і страхової систем; запозичені кошти у вигляді державних міжнародних запозичень (зовнішній борг держави), державних облігаційних, боргових, товарних та інших позик (внутрішній борг держави).
Джерелами фінансування інноваційних програм на рівні організації є: власні кошти (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові суми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основних і оборотних коштів, нематеріальних активів тощо); залучені кошти у вигляді внесків і пожертвувань, коштів, отриманих від продажу акцій та ін.; бюджетні, банківські та комерційні кредити (на відсотковій і безвідсотковій, платній і безоплатній основі).
Посилення ролі держави в економічному регулюванні науково- технічної діяльності тісно пов’язане з вдосконаленням системи оподаткування. Податкова політика в інноваційній сфері має орієнтувати учасників інноваційного процесу на проведення робіт, що реалізують пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу, створення техніки нових поколінь. Для цих суб’єктів господарювання треба передбачити можливість звільнення від оподатковування частини коштів цільового призначення, зокрема асигнувань на проведення пошукових і ініціативних досліджень, розвиток дослідно-експериментальної бази, відтворення науково-інтелектуального потенціалу. Крім того, для них треба встановити знижені ставки податків на прибуток і використовувані кошти. Поряд з цим варто застосовувати і примусовї заходи у вигляді різноманітних санкцій за недотримання контрактних зобов’язань, неналежну якість науково-технічної продукції, її невідповідність вимогам екології. Однак у кожному конкретному випадку вибір економічних інструментів впливу і межі їхнього використання мають враховувати зміст, завдання і специфіку об’єктів стимулювання.
Література
- Основи інноваційного менеджменту: Теорія і практика / За ред. П. Н. Завліна и др. - М.: ВАТ «НВО» Вид-во «Економіка», 2000 – 475 с.
- Заварухін В. Управління науково-технологічним розвитком у США / / Проблеми теорії і практики управління. – 2000. – № 5. – С. 78-82.
- Іванова Н. Фінансові механізми науково-технічної політики (досвід країн Заходу) / / Проблеми теорії і практики управління. – 1997. – № 5. – С.78-85.
- Макміллан Ч. Японська промислова система. М.: Наука, 1988. – С.148.
- Кожевников Р., Дєдова І. Державна інноваційна політика та її фінансове забезпечення / / Питання економіки. – 1998. – №12. – с.89.