Біографія

Дитинство

Рік 1989, 29 січня, Москва, вечір. Саме тоді все й почалося. Перший знаменний момент у моєму житті.

Народився я в молодій сім'ї аспірантів Московського гірничого інституту (МГІ). І мушу сказати, що вчасно - тато якраз готувався до захисту своєї роботи. Креслення, плакати, товстелезні розумні книги - все це буквально оточувало мене. Напевно, ще тоді й відбулося моє перше знайомство з науковим світом.

Час ішов, я ріс, дисертація захистилася - і ми переїхали до Донецька. Тут я й пішов у дитячий сад, який знаходився буквально в декількох кроках від нашого будинку. Як зараз пам'ятаю - новорічний ранок, я в костюмі зайчика:)

Але на цьому мої пригоди не закінчилися. Папу перевели на роботу в гірський інститут міста Алчевська, і сім'я Кушнаренко поїхала підкорювати це чудове місто. Там я теж ходив в дитячий сад. Але вже згадуються не дитячі ранки в костюмах зайчиків, а різні кроси, спортивні заходи. Просто річ у тому, що мій тато в молодості займався бігом, причому досить серйозно. Один раз він навіть обігнав на старті самого Валерія Пилиповича Борзова - дворазового олімпійського чемпіона! Природно, деякі здібності передалися й мені. Бігав я дійсно швидко!

Але, як мовиться, не спортом єдиним. У дитячому саду мама віддала мене на курси англійської мови. Я тоді ще й по-російськи не вмів писати, а вже ретельно виводив англійське «Apple».

Загалом, до свого першого шкільного дзвінка я був готовий.

Школа

Школа. Як і всі діти, у 7 років я пішов в свій перший клас. Але на відміну від багатьох, я йшов туди з радісною усмішкою. І в цьому немає нічого дивного. Просто за день до цього я побачив свою першу вчительку - молоду і дуже красиву Оксану Вікторівну. Єдине, що я тоді запитав у мами, було: «А це правда моя вчителька?». Так, моя!

Так і почалося моє веселе навчання. На уроках ми читали, писали, малювали, навіть пісні під фортепіано співали! Супер! Мені вчитися дуже подобалося, домашні завдання я робив виключно сам, поки ґрунтовно не розберуся, зошит не закривав. І це дало свої плоди - перший клас я закінчив з похвальним листом. Пам'ятаю, таких нас було всього троє. Нас виставили перед усім класом і нагородили дуже цінними подарунками. Подаровану мені лінійку з гоночними машинками я зберігаю дотепер:)

У алчевській математичній школі № 4 я провчився до п'ятого класу. Дуже хороша школа. П'ятий клас я закінчив з дипломом з відзнакою! Причому я був єдиним відмінником серед всієї паралелі! Сам мер міста вручав мені похвальний лист.

А до шостого класу я пішов вже у Донецьку. Так, саме у Донецьку. Доля знову нас привела до цього чудового міста. Думками про вибір школи ми не переймалися. Моя бабуся вже майже як 40 років викладала українську мову та літературу в фізико-математичній школі № 17 , тому все було вирішено відразу. І, може, справа була навіть не в бабусі, адже 17-а школа - це одна з найкращих шкіл у Донецьку.

Школа дуже сильна, і учні дуже сильні та розумні. Це перше, з чим мені довелося зіткнутися. За характером я лідер. Звик завжди бути в перших рядах. А тут я зрозумів, що не такий вже я і крутий, як здавався. Нова школа, нові люди. Довелося наново завойовувати авторитет, все з чистого аркуша.

Але нічого, я зміг! Довелося, звичайно, попотіти, посидіти допізна за уроками, але це принесло свої плоди. Буквально через півроку я вже став командиром класу, а це найвища посада в шкільній ієрархії! Так що життя налагодилося.

А ще батьки записали мене на бальні танці. Як же я впирався! Адже всі хлопці зазвичай ходять хто на футбол, хто на боротьбу, хто на плавання, а тут - бальні танці. Але всі мої сумніви розвіялися після першого ж тренування. Як тільки я вперше ступив на паркет, я зрозумів, що танці - це моє! Ніякий футбол тут і поряд не стояв! З того самого моменту з танцями я не розлучаюся. Адже танці - це розкутість і гарний настрій, тим більше що мій тренер Шведов Максим Михайлович навчив мене багатьом класним штукам;)

Але не тільки танцями славиться 17 школа. Всілякі олімпіади з фізики та математики найчастіше виграють саме її учні. Я і сам брав участь у подібних заходах. Одного разу навіть посів друге місце в районній олімпіаді з фізики.

Ще хочеться відзначити наш дуже веселий і дружний клас! Час іде, а ми всі спілкуємося, з хлопцями по вихідних навіть граємо у футбол. Мені дуже приємно, що я навчався з такими людьми!

Влітку 2006 року я закінчив школу, причому навіть досить непогано. За свою старанність у навчанні та високі результати я одержав золоту медаль! І її мені вручали двічі: один раз у школі на загальній лінійці, а другий раз - у драматичному театрі. Випускний ми відзначали саме там. Був колосальний концерт, багато номерів, майже всі учні виступали на сцені, співали пісні, танцювали. Така подія має запам'ятатися на все життя!

Ну а відразу ж після випускного я пішов подавати документи в інститут.

Університет

З вибором спеціальності проблем не було. Ще задовго до цього я знав, що вступлю саме в ДонНТУ, на факультет комп'ютерних наук і технологій, кафедру комп'ютерної інженерії (хоча в 2006 році факультет ще називався факультетом обчислювальної техніки та інформатики, а кафедра носила горде ім'я «ЕОМ»). Пройшов я за рейтингами, набравши 20 балів з математики. І почалося навчання!

Як зараз пам'ятаю - 1 вересня, п'ятниця, перша пара – практичні заняття з фізики в 3-му корпусі. А далі були математика, креслення, мікроелектроніка, програмування та багато інших нових цікавих предметів. Перший курс пролетів дуже швидко. Я здав всі сесії «на відмінно» і на другому курсі був зарахований в німецьку групу. Можна сказати, що програма-мінімум була на цьому етапі виконана.

Навчання у нас на ВТ можна назвати суворим - вчимо те, про що багато хто навіть і не здогадуються. Звичайно, фахівцями ми виходимо дуже кваліфікованими, але коштує це дорого! Доводиться багато часу проводити наодинці з підручниками, в той час як друзі ходять на дискотеки або просто грають на дворі у футбол.

Батанів я не люблю, хоча іноді і сам себе так називаю. І оскільки я людина товариська, то для самореалізації я запропонував себе у ролі старости групи. Народ мене підтримав, і я почав активно займатися громадською діяльністю: спілкувався з викладачами, відстоював інтереси групи, вирішував проблеми студентів з деканатом.

Якось на зустрічі студентів з ректором нашого ДонНТУ я звернув увагу голови Ворошилівської райради пані Хохлової на те, що в Донецьку студентам не надають пільг у громадському транспорті. Вона спочатку здивувалася, а потім вже у вересні з'явилися студентські квитки по 50 коп. замість 1 грн. Може, в цьому є скромна частка і моєї участі ?:)

Не можу не сказати і про те, що для мене відпочинком від наших суворих СП-шних буднів були ще й пари німецької мови. Я намагався бути присутнім на кожній з них, не запізнюватися (а це для мене майже подвигу подібно), робив всі домашні завдання, скільки б часу на це не йшло. І це все тому, що нам просто пощастило з викладачами! Я вважаю, що нас вчили німецької найкращі, наймудріші та найвеселіші вчителі - Олена та Ксенія Миколаївни. Причому вони стали для мене не тільки наставниками в мовних питаннях, а й вчителями по життю. Багатьма з своїх позитивних якостей я зобов'язаний саме їм!

Ось так я і довчився до бакалавра. Отримав червоний диплом, чесно зароблений середній бал 4.98 і місце в магістратурі. А магістратура відкриває нові можливості. Командою з чотирьох ейлеровських стипендіатів ми цілий місяць навчалися і працювали в Штутгартському університеті. Ця поїздка є дуже важливою для мене. Вона дала можливість порівняти життя там і тут, особливості навчання студентів. Я спілкувався з цікавими людьми, почерпнув велику кількість нових знань і умінь, розібрався в собі... І я сподіваюся, що ці знання допоможуть мені в прагненні зробити життя в Україні хоча б трішечки краще.

Така от у мене біографія. Комусь здасться веселою, комусь навпаки - нудною. Але я нею задоволений! Яка б не була - вся моя! Найголовніше - це те, що мені є що згадати і є про що розповісти. Що є люди, які допомагали мені, і яким колись у чомусь допоміг я. Що мені пощастило з вчителями та викладачами, бо без них це був би зовсім не той Вовка Кушнаренко, спасибі їм велике! І що ще здорово - є друзі, з якими цікаво на подібні теми спілкуватися. Тому що як одного разу процитував мій друг Саша Товстоног великого французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері: «Єдина відома мені розкіш - це розкіш людського спілкування».