ru en

Реферат за темою випускної роботи

Зміст

Вступ

В даний час немає загальноприйнятих рамок або методологій для порівняння і оцінки систем управління земельними ресурсами. Порівняння, однак, є важливим джерелом для навчання і виявлення сильних і слабких сторін. Одна з труднощів, пов’язаних з використанням загальної системи порівняння для систем управління земельними ресурсами, полягає в тому, що вони знаходяться в постійній реформу і, що більш важливо, мають серйозні соціальні і культурні зв’язки і наслідки. Системи управління земельними ресурсами відображають особливі і різні уявлення суспільства про свою землю.

Поняття управління земельними ресурсами

Управління земельними ресурсами – це систематичне, свідоме, цілеспрямоване вплив держави і суспільства на земельні ресурси шляхом використання об’єктивних закономірностей і тенденцій у використанні земельних ресурсів для забезпечення їх ефективного функціонування [1].

Система управління земельними ресурсами, цілі, завдання

Система управління земельними ресурсами включає:

  • встановлення мети і пріоритетів управління;
  • визначення об’єктів і суб’єктів управління;
  • формування політики, вироблення стратегії управління;
  • вибір методів / механізмів управління;
  • створення інформаційного і нормативно-правового забезпечення управління;
  • створення організаційної інфраструктури;
  • реалізацію цілей, завдань і функцій суб’єктами управління.

Метою управління земельними ресурсами є забезпечення потреб держави і суспільства, що задовольняються за рахунок властивостей землі [2]. Основна мета досягається шляхом постановки приватних цілей, таких як: раціональне, ефективне використання і охорона земель; формування перспективного перерозподілу земельних ресурсів і характеру їх використання; високий рівень екологічних і соціальних умов життя населення; ефективний розвиток підприємницької та громадської діяльності; збереження і відновлення властивостей навколишнього природного середовища, в тому числі землі; отримання максимуму надходжень платежів за землю.

Управління земельними ресурсами – одне з найважливіших напрямків діяльності місцевого самоврядування. Земля, будучи необхідною умовою існування людини, основою його фізіологічної, соціальної та економічної діяльності, займає особливе місце в житті муніципалітету. Це місце не тільки для життя десятків і сотень тисяч людей, а й для промислової, торгової діяльності, представницьких функцій, відпочинку і туризму. Для всіх різноманітних проявів життєвих функцій міського організму, тісно пов’язаних з місцевою територією, земельна проблема має вирішальне значення [3].

Використання будь-якої земельної ділянки спочатку пов’язано з проявом різноспрямованих інтересів, нерідко значною мірою конфліктності, так як цілі і інтереси суб’єктів містобудівної діяльності в силу ряду об’єктивних причин можуть не тільки не збігатися, а й мати діаметрально протилежну спрямованість. Відповідно до чинного законодавства про місцеве самоврядування, територію муніципального освіти становлять історично склалися землі населених пунктів, прилеглі до них землі загального користування, території традиційного природокористування населення відповідного поселення, рекреаційні землі, землі для розвитку поселення.

Завдання управління земельними ресурсами на муніципальному рівні

Муніципальні освіти реалізують такі завдання управління земельними ресурсами:

  • підвищення ефективності використання землі на території муніципального освіти;
  • збільшення дохідної частини місцевого бюджету від земельних платежів та операцій із землею;
  • максимальне задоволення потреб в земельних ділянках;
  • стале використання земель;
  • граничне збільшення землі в оборот.

Управління земельними ресурсами – складно організована система, яка охоплює великий спектр суспільних відносин і включає управління соціальними, економічними, правовими, екологічними та іншими видами відносин [4]. Даному виду управління характерний ряд особливостей, пов’язаних з тим, що:

  • земля – це особливий об’єкт управління;
  • земельні відносини пов’язані з об’єктивними закономірностями розвитку суспільства і суспільного виробництва;
  • земля є майно особливого роду і, отже, з приводу землі виникають особливі майнові чи ринкові відносини;
  • для управління земельними ресурсами характерно специфічне поєднання функцій і методів управління.

Предмет земельного права

Земля – це найважливіша частина навколишнього природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, кліматом, грунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, що є головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві, а також просторовим базисом для розміщення підприємств і організацій всіх галузей народного господарства [5].

Земля має особливу властивість – родючістю. Її родючий шар – головний засіб виробництва в сільському і лісовому господарстві. Земля є нерухомим майном і не може переміщатися в просторі. Земля незамінна, непоправна, кінцева і обмежена в просторі.

Поняття земельні ресурси

Земельні ресурси – поновлювані природні ресурси, що використовуються в різних галузях національної економіки. Характеризуються територією, якістю грунтів, кліматом, рельєфом, гідрологічним режимом, рослинністю і т. Д. Земельні ресурси також є основою розміщення об’єктів, засобом виробництва в сільському, лісовому та інших господарствах, де використовується родючість грунтів [6].

Ринок земельних ресурсів та його формування

Ринок земельних ресурсів – це засіб перерозподілу земель між власниками землі, землевласниками і землекористувачами в рамках прийнятих державою законів.

Ринок землі – сукупність конкретних відносин і зв’язків між покупцями, продавцями, іншими суб’єктами з приводу розподілу і перерозподілу землі, що відображають різні (в основному економічні) інтереси їх учасників і забезпечують рух і закріплення земельних ділянок [7].

Суб’єктами управління в сфері земельних відносин є:

  • громадяни, в тому числі іноземні;
  • юридичні особи;
  • муніципальні освіти.

Механізми управління земельними ресурсами

  • Політичний – виконання соціально-політичних завдань держави щодо раціонального використання земельних ресурсів.
  • Правовий – нормативно-правове регулювання земельних відносин з метою раціонального використання та охорони земель.
  • Організаційний – формування системи державних і муніципальних органів управління земельними ресурсами, встановлення і розмежування їх компетенції, організація виконання ними взаємоузгоджених функцій.
  • Адміністративний – використання владних повноважень для управління діяльністю в сфері використання і охорони земель та вибір відповідних методів впливу на суспільні відносини.
  • Економічний – визначення фінансово-економічних умов ефективного використання земель.
  • Науковий – розробка науково-обґрунтованих рекомендацій з управління земельними ресурсами з урахуванням досягнення науково-технічного прогресу.
  • Громадський – вплив громадськості на використання і охорону земель.

Принципи управління земельними ресурсами

До загальних принципів відносять:

  • пріоритет державного управління земельними ресурсами;
  • диференційований підхід до управління землями різних категорій і регіонів;
  • принцип раціонального використання земель;
  • єдність управління земельними ресурсами та управління територіями;
  • організаційна узгодженість використання земель та управління територіями;
  • систематичне вдосконалення функцій і методів управління земельними ресурсами;
  • економічно ефективне поєднання державного, регіонального і муніципального управління земельними ресурсами;
  • розмежування функцій з управління ресурсами між органами виконавчої та представницької влади одного адміністративно-територіального рівня;
  • поділ функцій між різними відомствами на федеральному, регіональному і муніципальному рівнях;
  • правова забезпеченість управління земельними ресурсами;
  • принцип організаційної та економічно раціонального співвідношення централізації і децентралізації.

Приватні принципи управління земельними ресурсами

  • принцип урахування значення землі як основи життя і діяльності людини, відповідно до якого регулювання відносин щодо використання та охорони землі здійснюється виходячи з уявлень про землю як про природний об’єкт, що охороняється в якості найважливішої складової частини природи, природному ресурсі, який використовується як засоби виробництва в сільському господарстві і лісовому господарстві та засади здійснення господарської та іншої діяльності на території Російської Федерації, і одночасно як про нерухоме майно, про об’єкт права собст енности та інших прав на землю;
  • принцип пріоритету охорони землі як найважливішого компонента навколишнього середовища і засоби виробництва в сільському господарстві і лісовому господарстві перед використанням землі як нерухомого майна, згідно з яким володіння, користування і розпорядження землею здійснюються власниками земельних ділянок вільно, якщо це нс завдає шкоди навколишньому середовищу;
  • принцип пріоритету охорони життя і здоров’я людини, згідно з яким при здійсненні діяльності з використання та охорони земель повинні бути прийняті такі рішення і здійснені такі види діяльності, які дозволили б забезпечити збереження життя людини або запобігти негативному (шкідливий) вплив на здоров’я людини, навіть якщо це зажадає великих витрат;
  • принцип участі громадян, громадських організацій (об’єднань) і релігійних організацій у вирішенні питань, що стосуються їх прав на землю, згідно з яким громадяни Російської Федерації, громадські організації (об’єднання) і релігійні організації мають право брати участь у підготовці рішень, реалізація яких може вплинути на стан земель при їх використанні і охороні, а органи державної влади, органи місцевого самоврядування, суб’єкти господарської та іншої діяльності зобов’язані забезпечити возможнос ть такої участі в порядку і в формах, які встановлені законодавством;
  • принцип єдності долі земельних ділянок і міцно пов’язаних з ними об’єктів, згідно з яким всі міцно пов’язані із земельними ділянками об’єкти слідують долю земельних ділянок, за винятком випадків, встановлених федеральними законами;
  • принцип пріоритету збереження особливо цінних земель і земель особливо охоронюваних територій, згідно з яким зміна цільового призначення цінних земель сільськогосподарського призначення, земель лісового фонду, зайнятих лісами першої групи, земель особливо охоронюваних природних територій та об’єктів, земель, зайнятих об’єктами культурної спадщини, інших особливо цінних земель і земель особливо охоронюваних територій для інших цілей обмежується або забороняється в порядку, встановленому федеральними законами. Встановлення даного принципу не повинно тлумачитися як заперечення або применшення значення земель інших категорій;
  • принцип поділу земель за цільовим призначенням на категорії, згідно з яким правовий режим земель визначається виходячи з їх приналежності до тієї чи іншої категорії і дозволеного використання відповідно до зонування територій та вимогами законодавства;
  • принцип диференційованого підходу до встановлення правового режиму земель, відповідно до якого при визначенні їх правового режиму повинні враховуватися природні, соціальні, економічні та інші чинники;
  • принцип поєднання інтересів суспільства і законних інтересів громадян, відповідно до якого регулювання використання та охорони земель здійснюється в інтересах всього суспільства при забезпеченні гарантій кожного громадянина на вільне володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою.

Висновки

Право власності на землю, її використання і витяг багатства мають важливе значення для економічного і соціального благополуччя людей і урядів. Зростаючий тиск з боку екологічних проблем посилює необхідність того, щоб адміністрація та управління земельними ресурсами здійснюється ефективним, прозорим і інтегрованим способом. Системи управління земельними ресурсами повинні реагувати на такі потреби та надавати відповідні та ефективні інструменти. Системи управління земельними ресурсами в значній мірі також відображають соціальний і культурний контекст, в якому вони діють. Але в даний час вони знаходяться в постійній реформу, в основному через мінливих економічних, соціальних і екологічних обмежень, а також із-за технологічних досягнень цифрової революції. Реформи таких життєво важливих систем, як системи управління земельними ресурсами, вимагають чіткого розуміння їх цілей, а також їх існуючих слабких і сильних сторін. Історичний досвід управління земельними ресурсами показує, що є достатньо можливостей для інтеграції нових технологій, а також для адаптації і реалізації більш масштабних завдань. Це дослідження заповнює прогалину в розумінні систем управління земельними ресурсами та забезпечує основу для майбутніх досліджень.

Перелік посилань

  1. Бонитировка почв в системе земельного кадастра / Л. Б. Востокова, – М.: МАКС Пресс, 2014, – 300 c.
  2. Земельный кадастр. В 6 томах. Том 4. Оценка земель / А. А. Варламов, – М.: Колос, 2016, – 464 c.
  3. Геодезия с основами кадастра / Е. В. Золотова, Р. Н. Скогорева, – М.: Академический Проект, Трикста, 2011, – 416 c.
  4. Правовое обеспечение землеустройства и кадастров. Учебник / С. А. Липски, И. И. Гордиенко, К. В. Симонова, – М.: КноРус, 2016, – 432 c.
  5. Кадастр, экспертиза и оценка объектов недвижимости / В. А. Литовченко, В. И. Наназашвили, – М.: Высшая школа, 2015, – 432 c.
  6. Недвижимость. Основы экономики, оценки и кадастра / А. Д. Мурзин, – М.: Феникс, 2013, – 224 c.
  7. Агроэкологические данные земельного кадастра в стратегии устойчивого развития России / В. Д. Скалабан, – М.: Академический Проект, Альма Матер, 2012, – 272 c.