Савицький Олександр Володимирович

Народився я багато років тому 2 жовтня 1983 року. Уявити собі тоді або навіть кілька років пізніше, що коли-небудь буду робити свій власний сайт, навчаючись у Магістратурі ДонНТУ на досить престижній спеціальності, я ніяк не міг. Це й зрозуміло, тому що як я помітив, у житті все міняється й відбувається настільки швидко й хаотично, що навряд чи найдеться така людина, що зможе описати весь свій майбутній день, скажемо, в наступному тижні і виявиться абсолютно точною.

Як у будь-якій іншій родині, появі дитини всі були дуже раді, особливо мама, яка намучилася зі мною, поки виношувала, потім коли допомагала мені прийти в цей світ, та й дотепер мучиться. Папа чекав появи хлопчика з тих пір, як вони одружилися з мамою. Очікування затяглося. Спочатку народилася моя старша сестричка, а потім вже я. У цей час папа трудився над дисертацією й був дуже далеко від нас, але можливо, це тільки збільшило його радість.

Вся родина зіграла в моєму житті величезну роль. Кожний ділився зі мною своєю часточкою. Мама все життя йшла поруч, направляючи мене на вірну стежку, без допомоги й наставлянь папи я б навряд чи вивчився й став людиною, а без сестрички дитинство було б сірим, та й життя не повним.

У той час не багато хто міг собі дозволити ростити дитину вдома, не працюючи кілька років, тому мамі доводилося сполучати моє виховання й часті хвороби зі своєю роботою. Почалося все з ясел і продовжилося декількома садками, у яких я досить непогано приживався.

Наскільки пам'ятаю, дитиною був товариською, але примхливою й уразливою, що потроху пройшло з роками. Друзів поруч зі мною завжди було багато. Намагався нікого не кривдити, допомагати всім, хто просив про це й навіть тим, хто не просив. Уже тоді з'явилися перші ознаки альтруїзму.

У школу пішов із задоволенням, тому що представляв себе вже досить дорослим і хотів відчути себе ще доросліше. У садку мене відзначали як зовсім недурного хлопчика, тому страху перед уроками не було. Читати я вмів вже добре, писати небагато навчився, читати теж - родина займалася мною добре, особливо мама. Перша вчителька запам'яталась на все життя. Це була молода жінка з чудовим підходом до дітей, у якої тоді ще дітей не було. Для неї - на щастя, для нас - на жаль, вона пішла в декретну відпустку, щоб займатися своєю дитиною замість нас. Засмутилися всі, але довелося упокоритися.

Потім було багато інших учителів, і кожний з них був по-своєму гарним. Одні добре знали свій предмет, інші зрозуміліше пояснювали, треті просто були гарними людьми й намагалися навчити багато чому. Особливо намагалася вчителька англійської мови в 44-й школі й учителька математики в 35-й школі, куди я перейшов після 7-го класу у зв'язку з переїздом в інший район. Не жалкую про це ані трохи, хоча тоді впирався руками й ногами, говорив, що буду їздити щодня з одного кінця міста в інший, аби тільки не припиняти спілкуватися зі старими друзями. Умовляння на батьків не подіяло, і я поступив у фізико-математичний клас.

Ближче до кінця навчання в школі я брав участь у різних олімпіадах, навчальних змаганнях і т.д. Пробував сили в математичній олімпіаді Сороса й декількох олімпіадах по інформатиці, у тому числі обласних, де займав 1-3 місця. Все це сприяло моєму успішному вступу у ВУЗ. У першому ж рейтингу я набрав 51 бал і пройшов у бюджетну групу.

Останні класи в школі й університет, мабуть, були кращими роками в моєму житті. Уже досить доросла людина, яку не треба водити батькам за ручку, але ще юна для того, щоб звалювати на плечі серйозні обов'язки - що може бути краще?

Навчання в університеті почалося непогано, але перший семестр показав, що відсутність тотального контролю з боку класного керівника й строгого тата не кращим образом позначається на моїй ретельності й працьовитості. І, проте, на стипендію я витягнув. Це мені дуже сподобалося, і я вирішив учитися краще, тому як стимул був, хоч і невеликий, якщо враховувати те, що на цей стимул можна було всього двічі сходити в кіно й купити один проїзний.

Була спроба вчитися в німецькій групі. Цілий рік я вчився паралельно з моїми колишніми одногрупниками, але в складі німецького технічного факультету. Вивчав Themen Neu, думав, як поїду в Німеччину... а потім задумався над тим, що буде далі. Якщо в процесі навчання бере участь Магдебурський університет, концерн Sіemens, то чи будуть потім мої знання придатні для роботи на українських підприємствах? Їхати з країни я ніколи не хотів і, сподіваюся, не прийдеться цього зробити ніколи, так що питання було досить серйозне. Отже, після спілкування з кількома людьми й після роздумів наодинці із собою, вирішив повернутися в стару групу. Радий, що це зробив.

Після здачі академ. різниці навчання пішло нормально. Порадившись із папою й своїм керівником, я вирішив поступати в магістратуру. Тему магістерської випускної роботи запропонував папа. Ця тема зараз досить актуальна. Про це я написав у розділі Автореферат. У магістратурі вчитися виявилося досить легко й приємно. Із трьох факультетів організувався зовсім новий поток, у якому до початку семестру я був знайомий усього з кількома людьми. Зараз, усього через кілька місяців, я знаю кожну людину, у мене з'явилися нові знайомі й друзі, а крім того я дізнався багато нового й зрозумів, що готов вчитися все життя.

І от тепер я готуюся до останнього в моєму житті семестру, до диплома, до повністю дорослого життя, до роботи й т.д. У майбутньому хочу працювати за спеціальністю, сполучати роботу зі знаннями в області комп'ютерів, працювати у виробничій сфері, тому що саме вона впливає на економіку країни й на життя людей взагалі. Але для початку хочу написати гарну магістерську роботу, з вересня продовжу навчання, але вже на другій спеціальності. Думаю, що це буде Мікропроцесорна техніка.

Якщо все вийде так, як я зараз припускаю, то працювати я буду на повну силу, з повною віддачею, щоб домогтися максимуму для себе й забезпечити гарне життя для людей, які будуть мене оточувати. Я вважаю, що від цього життя потрібно брати все, що можна (у гарному смислі) і навіть більше, тому що воно одне. Але я не ставлю для себе мети домогтися, скажемо, всесвітньої популярності, загального визнання або поваги кращих людей країни - для мене це зовсім неважливо. Головне, щоб була можливість завжди бути з бажаними людьми й завжди займатися улюбленою справою.

Чудово буде, якщо я зможу створити дружну міцну родину, завжди знати, що поруч є вірні друзі й прожити життя так, щоб хотілося повторити його знову.