Як ви вже здогадалися, ви потрапили на домашню сторінку магістра Донецького національного
технічного університету, Ступака Гліба Володимировича. Якщо ви ще тут, то дозвольте мені
трішки розповісти про себе.
Народився я 11 січня 1983 року в місті Донецьку в прекрасній родині Володимира й Людмили,
а через десять років і рівно 1 місяць у мене з'явилася сестричка Дарина. Ріс як усі нормальні
діти, ходив у садок, потім до школи,
непомітно прийшли студентські роки, важкі трудові
будні й тепер треба починати замислюватися про своє майбутнє.
Ходити почав в 9 місяців, моє перше слово світ почув у півтора роки, і букву Р-РР, на відміну від
багатьох моїх однолітків, вимовляв я відразу. Десь у два з половиною року батьки вперше взяли мене в
турпохід - «сплавлятся» на катамаранах по річці Сіверський Донець. На жаль, про свій перший турпохід
нічого я не пам'ятаю, але чітко пам'ятає про нього дівчинка Женя, яку вкусив за живіт. У глибокому
дитинстві я почав виявляти жваву цікавість до різних пристроїв, і особливо любив їх розбирати (зібрати
все назад у мене так і не вийшло), пристрастю були автомобілі й трамваї. Взагалі, я був не по роках
серйозною дитиною. У ясла ходити принципово відмовився, тому що зрозумів, що заняття це не для мене,
тому відразу пішов у дитячий садочок «Сонечко». В улюбленому дитячому садку я брав активну участь
у суспільному житті, їв манну кашу й ненавидів горохове пюре. У тім же садку я зустрів своє перше
кохання - Настю, пройнявся духом колективу й суспільного життя. Що ж стосується вибору професії
й свого майбутнього, то в ті далекі роки я бачив себе лікарем (це визначив один з творчіх вечорів,
де я відігравав головну роль - Доктор Айболит), або водієм трамвая (будинок мій розташований
поруч із трамвайним депо).
Нагору
Пройшли безтурботні садіковські роки... Крім ненависті до блюд з гороху, дитячий садок прищепив мені багато корисних якостей і заклав перші цеглинки фундаменту громадського життя в моїй молодій особистості. І от настало 1 вересня 1990. Красивий та охайний, з портфелем і великим букетом квітів я пішов до школи №33. Як зараз пам'ятаю, погода на моєму першому дзвонику була не дуже хороша, і це чомусь тривало всі наступні 10 років. Потрапив я в 1-б клас, на першому уроці в моєму житті було трішки моторошно, адже класний керівник - Зінаїда Михайлівна, вчила ще мою маму. Хочу виразити їй свою подяку: «Велике спасибі вам Зінаїда Михайлівна, за те, що ви мене виховали». Через якийсь час взяли мене в жовтенята, шкода що в піонери не потрапив, але це вже зовсім інша історія. Перші 2 класи я був відмінником, одержував одні п'ятірки та похвальні грамоти. Але після 3 класу ця тенденція перервалася. З переходом до 5-го класу помінявся й класний керівник, і мінялися вони потім дуже часто. В 7 класі довелося згадати навички сценічної майстерності, отримані в дитячому садку, та брати участь у різних шкільних культурно-дозвільних заходах. У тому ж сьомому класі записався в секцію з боксу та по шашкам, але ні там, ні успіхів не домігся (мабуть не сумісні речі). Протягом всіх шкільних років займався вивченням англійської мови. Брав участь в олімпіадах з англійської мови, історії, географії на міському й районному рівнях. Непомітно пройшов й 8 клас, моїм батькам спало на думку, що треба віддати мене в Донецький технічний коллеж, куди я з успіхом провалив вступні іспити. Здавалося б, і все, тривай моє безтурботне шкільне життя, але ні, я здав іспити в Донецький технічний ліцей, і потрапив туди ні як всі нормальні діти в 10 або в 8 клас, а в 9, вже до сформованої групи 202, за що й дуже вдячний батькам. Прийняли мене трохи холодно, але потім я буквально влився в колектив. Розпочались веселі ліцейські роки. Знову стались в нагоді сценічна та акторська майстерність. Взагалі навчання в ліцеї тривало легко й ненав'язливо, ніхто від тебе особливо нічого не вимагав, і ти, розуміючи це, займався тим, що тобі більше подобається. У період з 1998 по 2000 роки довелось прийняти участь в обласній олімпіаді по географії, після якої була написана наукова робота на тему «Проблема забруднення фенольними стоками Ясиновського коксохімічного заводу басейну каналу Сіверський Донець-Донбас», та я став членом малої академії наук України. Також протягом навчання в ліцеї була спроба поступити до школи «Ерудит», за напрямком математика, що на жаль не набула успіху. Над своїм майбутнім у той час не замислювався, батько бачив мене фізиком, а мати журналістом. Але, я не мав особливого інтересу ні в тім ні в тім, взагалі мені подобалося всі що пов'язане з автомобільним транспортом і моєю заповітною мрією на той момент було посвідчення водія. На початку 11 класу переді мною стала проблема вибору свого життєвого шляху. Батько бачив його в Донецькому державному університеті на фізичному факультеті, а мати в тому ж ДонДУ на філфаку або в Донецькому інституті соціальної освіти на факультеті журналістики. Але був ще й третій шлях - Донецький державний технічний університет. Вибір припав на нього. Якось одного чудового дня, троє друзів - Микола, Сергій і Гліб схилилися над списком факультетів ДонДТУ. Наш вибір припав на факультет КІТіА або ВТ. Помізкувавши небагато, ми обрали ФКІТіА. Тепер залишилось саме складне - вибір спеціальності. Назви, звичайно, заворожували своєю незрозумілістю: АСУ, АТ, НАП, ПЭ, КСД і ТКС, та приводили нас до паніки та жаху. Тільки-но ми їх розшифрували, стало ще страшніше. Але незважаючи на це, список звузився до 2 спеціальностей - КСД і ТКС, вибирати стало ще важче. Чомусь всі схилилися у бік «Телекомунікаційних мереж і систем», чому правда, ніхто не може відповісти. Поступати вирішено було по рейтингах. Почалася завзята й трудомістка підготовка, у процесі якої навчання в ліцеї трохи відійшло на другий план, головне було поступити. І ось настав цей радісний момент, після третього етапу рейтингових випробувань я міг вважати себе без однієї хвилини студентом ВУЗа. Дуже хотілося скоріше вкусити радості студентського життя. Наступили випускні іспити в ліцеї, хоча як на мене, це була лише формальність. За ними випускний і все...
Нагору
Пройшли перші пафосні збори в актовому залі 9-го й 8-го навчальних корпусів, я студент ДонДТУ, факультету КІТіА, спеціальності «Телекомунікаційні мережі й системи», групи ТКС-00а. Чи неправда, гордо звучить? Почалося студентське життя. За звичкою здавалося, що навчання почнеться з урочистої лінійки, але ні, відразу ж нас занурили в суворі будні навчання у ВУЗі. Навчання йшло як по торованій доріжці, справа в тому, що в ліцеї все проходило майже таким чином, але трохи не так. Я думаю, у перші тижні для всіх було шоком те, що ти наданий сам собі в цій майже двацятисячній юрбі. Першим прийняв нас 3 корпус, і вибратися з нього, як це не банально звучить, було дуже й дуже не просто. Весь перший семестр був присвячений вивченню лабіринтів «бермудського трикутника» за назвою третій корпус. Але це все лірика. Прийшла перша сесія, і стало страшно. Пройшла вона в мене не дуже успішно, в принципі як і три наступні. Провиною тому стали такі дисципліни як Вища математика, Фізика та всі гуманітарні (ну і я звичайно). Після першого курсу було оголошено про набір до німецької групи. Але вона виявилася не для мене, у німецьку групу мене не взяли, хоча туди, відверто кажучи, я й не прагнув, а от на рахунок військової кафедри жалую дотепер, але я думаю, що ця проблема має своє рішення. Після створення німецької групи став старостою групи ТКС-00а та сполучав посаду профорга. Поки вчився на другому курсі, збулася заповітна шкільна мрія - водійське посвідчення. Радості моєї не було межі, так само як не було і машини. Після успішного закінчення другого курсу було вирішено їхати в оздоровчо-спортивний табір ДонДТУ «Срібний горн». Про цю поїздку можна довго розповідати, але все-таки варто згадати те, що в черговий раз довелося виступити на сцені, і заслужено одержати титул «Міс-Неповторність 2002» ОСЛ «Срібний Горн». Взагалі відпочили ми досить весело, але чомусь після цього заїзду Срібний Горн закрили, чому, залишається загадкою. Після бурхливого відпочинку, ми з головою занурилися в студентські будні. 1 вересня ми довідалися про те, що в черговий раз змінився склад групи, і я став «старостою поза законом», або неформальним старостою. Обов'язки профорга я тепер виконував не тільки для своєї групи, а й для всього нашого потоку ТКС. Непомітно прийшла вона, 5 сесія. Як і водиться, після зимової сесії (п'ятої!), 25 січня ми провели культурно-масово-розважальний захід за назвою «Екватор», і знову стала перед нами проблема вибору. Вибору напрямку науково-дослідної діяльності студента. Хотілося займатися всім, але чим конкретно сказати не міг ніхто. Вся група металася в пошуках наукових керівників, але пошуки наші залишилися марними. Після чергового засідання кафедри вийшов наказ, що практично всім «допоміг» визначитися з керівниками й напрямком досліджень надалі. Моїм керівником став декан факультету КІТіА – Хорхордін Олександр Володимирович. Чим займатися вирішували ми досить довго, напрямки були різні, від розробки алгоритму автоматизації керування гвинтокрилом, до написання програмного забезпечення уніфікованою мовою програмування (UML). Стан невагомості тривав томливо довго, хотілося почати чимось займатися. І от настав той радісний момент, було вирішено займатися IP-телефонією, а зокрема однієї з найважливіших її проблем - часовою затримкою, що породжуює луну й накладення мови. Але як завжди це відбулося не вчасно, починалося літо, а разом з ним і сесія. Пройшло чергове літо, пролетів і четвертий курс, і знову доводиться вибирати - магістратура або задовольнятися дипломом бакалавра або фахівця. Про диплом бакалавра не могло бути навіть мови, тому що це не те до чого я прагнув. Взявши себе до рук та перездавши майже всі свої задовільні оцінки на відмінні, я поступив до магістратури ДонНТУ з напрямку «Телекомунікації». Навчання в магістратурі, на мою думку не сильно відрізняється від базового курсу фахівця, але магістратура дозволяє студентові впритул зайнятися науковою діяльністю, допомагає розкрити його внутрішній науковий потенціал і розширити свій світогляд. Я ні крапельки не розчарований тим, що продовжую вчитися. Гадаю що за час проведений в університеті, залишилося та й залишиться дуже багато гарних і не дуже спогадів, і щоб всі їх занотувати, буде потрібна не одна сторінка...
Нагору
Як кажуть «сто год живи, сто год вчись», але ще будучи школярем, я почув давно відому фразу: «Теорія без практики нічого не коштує». Людина, яка знає теорію на п'ять, і жодного разу не зіштовхуналася із завданнями реального життя, не може називатися фахівцем. Можливо, це звучить досить жорстко, але така моя думка, мій життєвий принцип. Його я почав дотримуватися з 16 років, і тоді вперше відчув радість першої зарплати й купленого, за свої чесно зароблені гроші, келиха холодного пива в пекучу літню спеку. Свій трудовий шлях я почав зі столярного цеху, де працював помічником столяра, потім займався монтажем систем вентиляції й кондиціонування повітря. Після надходження до ВУЗу, настала перерва в моїй трудовій діяльності, треба було підвищувати багаж теоретичних знань. По закінченні другого курсу працював у ТОВ «Профком», ТОВ НПП «ТСС», ТОВ «Схід». Рід діяльності вищезгаданих організацій безпосередньо пов'язаний з моєю спеціальністю, тому, працюючи в них, я виробляв професійні навички, які служили мені не тільки на роботі, але й у навчанні. Після осіннього семестру, на 3 курсі, у черговий раз змінив місце роботи на ТОВ «Агентство Норма-Прес» (ISP «Geon»), де в цей час продовжую трудову діяльність.
Нагору
Що ж стосується майбутнього, я його бачу приблизно таким: закінчити магістратуру, поступити в аспірантуру, захистити кандидатську. Паралельно з науковою діяльністю, займатися організацією своєї власної справи, або піти по сходам кар'єрного росту. Якщо все буде, так як я хочу, то займатимуся наукою, а джерелом доходів і матеріального добробуту буде власна справа. Як усякий чоловік хочу побудувати будинок (або заробити грошей на гарну квартиру), посадити дерево, виростити й виховати сина, а краще сина й доньку. А на заході життя сидіти на березі моря з улюбленою старушкою дружиною в оточенні своєї великої родини й проводжати сонце за обрій...
Ось такі в мене скромні плани.
Нагору
