Віктор Балабанов

Як все розпочалось

Я народився 28 липня 1984 року в місті Горлівка. Тоді це ще не була Україна, це була нині не існуюча Українська Радянська Соціалістична Республіка. Розвитий соціалізм так і не переріс у комунізм, і з'явилася нова країна на карті Європи - Україна. От у такий переломний момент для історії нашого народу й пройшло моє дитинство.

Спочатку своєї біографії коротко згадаю «винуватців» моєї появи на світ - батьків. Вони завжди тією чи іншою мірою підтримували мої починання, за що я їм дуже вдячний. Не можна сказати, що їхня моральна підтримка завжди була 100-відсотковою, але вони не намагалися перетворити наш будинок у сад і виростити в підсумку «ботаніка», тому вільного часу в мене завжди було вдосталь і я міг пропадати по своїх справах без вічного страху бути покараним або щось у цьому дусі. Це сильно допомогло становленню моєї особистості. Взагалі, якщо казати стандартною фразою: «мої батьки - найкращі батьки у світі». І для мене це не порожні слова. Як сказала одна велика людина, «у гонитві за Досконалістю легко наздогнати Божевілля», тому я не прагну до ефемерного ідеалу й задоволений тим що було й тим що є на всі 100%.

Школа

За свої шкільні роки мені довелось відвідувати лише одну школу - середню школу #47 міста Горлівки, чим я невимовно задоволений і понині. Школа не намагалася задавити в мені особистісні початки, але й не прагнула допомогти розвинути індивідуальні якості. У школі я зустрів багатьох людей, вплинувших на моє подальше життя. Деякі подумають, напевно, це були вчителі, однак шкільні «педагоги» здебільшого не виблискували вмінням правильно побудувати свої відносини з підопічними. Це завжди викликало в мене змішані почуття. Дивно приходити на урок і знати, що ти кращій за того, хто намагається тебе навчити, але в той же час це давало можливість іти вперед, не бачачи майорящього попереду бар'єру у вигляді пригнічующього в тобі особистість вчителя. Але в цій школі мені пощастило зустріти й по-справжньому талановитих людей, що не обмежували себе клеймом «педагога». Всі вони були завучами цієї школи, різнобічно розвиненими особистостями. Їх було троє, тому перелічити їх не буде важко. Це Михайло Олександрович Калєдін, Сергій Іванович Ілюхін і Георгій Олексійович Казаченко. Саме ці люди в стінах школи допомогли мені зрозуміти, що вчитися треба для себе, а не заради оцінки, когось або чогось. Батьки часто намагалися тиснути на мене задля поліпшення успішності, але я все-таки розставляв акценти за своїм розсудом і, як показали подальші роки, не помилився. Так хто ж робив на мене вплив, запитає уважний читач, що ще не заплутався в хитросплетіннях сюжету моїх шкільних років? Це були друзі, відносини з якими не змінили навіть роки наступної розлуки й тисячі кілометрів відстані.

Паралельно з моїм фізичному ростом йшов особистісний. У дитинстві я намагався побільше читати, але це не завжди вдавалося. Життя саме обирало співвідношення між читанням і куди більш активним проводженням часу. Мене завжди займали штучні гори, що виростають з нічого в нашому славному шахтарському краї - терикони. Вже років у 10 я почав регулярно відвідувати ці місця. 12 років потому я відвідую їх ще регулярніше чим раніше, а от книги читати я перестав зовсім, можливо на жаль, а можливо й на щастя.

Університет

В 2001 році я поступив до Донецького Національного Технічного Університета. Важко сказати, що я мав твердий намір стати студентом саме цього університету, але тут вчилися мої батьки й навіть мій дідусь, що пройшов шлях студента в стінах нашого Університету ще до війни... Але коли прийшов час визначатися, я вибрав саме ДонНТУ, тим більш, що найширший вибір спеціальностей мене не розчарував. Здавши пробний іспит, я набрав 57 балів з 60-ти, і на цьому мій вступ успішно завершився. Університет став черговим кроком на шляху до самостійного життя. Не сказати, щоб він перевернув мій світогляд або щось у цьому дусі. Але він зробив дуже гарну справу - моя воля збільшилася. Цікаво, що в школі, окрім мов, які традиційно погано даються мені, один предмет змушував мене тріпотіти од жаху - це було програмування. Що тут цікавого? А те, що в університет я поступив на факультет Комп'ютерних Інформаційних Технологій і Автоматики, і програмування стало моєю спеціальністю. Трохи освоївшись, я полюбив цю своєрідну справу, що часом межує із мистецтвом, а часом - з божевіллям. На початку п'ятого курсу мене відвідала думка, що я вже «дозрів» для участі в створенні корисних для суспільства матеріальних цінностей як програміст. Після недовгих пошуків я вступив до лав молодого й дружного колективу Східно-Українського Страхового Суспільства саме як програміст, де поліпшую свої професійні навички й донині.

На другому курсі мого навчання я прослухав курс лекцій «Обробка й розпізнавання зображень та сигналів». Його вів доктор технічних наук Юрій Олександрович Скобцов. Я відразу ж відзначив його чудовий лекторський талант і знання освітлюваних питань. Коли прийшов час визначатися із керівником магістерської роботи, я відразу ж обрав Ю.О. Скобцова. Разом ми вирішили зайнятися проблемами діагностики ревматоїдного артриту з використанням найбільш нових методик обробки даних, що дозволить у перспективі домогтися вражаючого прогресу в порівнянні з наявною ситуацією в цій області. У підсумку була сформульована тема магістерської роботи, що звучить як «Розробка СКС еволюційного прогнозування ревматоїдного артриту». Рішенням проблем цієї роботи я активно займаюся в цей час.

Далі буде…

Чого я очікую від життя? Важко виділити щось певне. Можливо, це тому що я й зараз задоволений усім, що зі мною відбувається, а можливо й ні. На розум приходить ще одна цитата. Цього разу це Олівер Кромвель - «далі всіх пройде той, хто не знає куди йде». Ця цитата співзвучна до моєї життєвої позиції, і я не бачу причин звертати з цього шляху.