ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ КОМП'ЮТЕРНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ ТА АВТОМАТИКИ 

         Бояров Дмитро В'ячеславович

Автобiографiя

Спеціальність:                                             

«Системи управління та автоматика»

Автореферат

Пошук

Група: АТ-01

Iндивiдуальне завдання

Тема магістерськоі роботи:                      

«Комплексна автоматизована система локального управління технологічними параметрами МБЛЗ» 

Керівник:                                                        

доцент, к.т.н., Суков Сергій Феліксович

e-mail: dimchik_boy@mail.ru

ПРО СЕБЕ

            Середній бал за навчання склав 4.89. Вільно володію російською та українською мовами. Розмовляю англійською в обсязі достатньому для розуміння та листування. Маю навички розробки аналогових ти цифрових схем, програмування на Assembler, Algorithm Builder, C/C++, Delphi, Turbo Pascal. Захоплююся музикою (слухаю переважно рок та хеві-метал) та спортом (граю у футбол та іноді плаваю). 

АВТОБІОГРАФІЯ 

Безтурботне дитинство  

вгору

Почнемо! Народився я 27 листопада 1984 року у віддаленому місті Душанбе у не менш віддаленої республіці Таджикістан. Що це був за день точно не скажу, бо просто не пам’ятаю. Та й взагалі, про ту частину дитинства, що я провів у Середній Азії, у мене залишилися зовсім туманні спогади. Уривками пам’ятаю хату, дитячий садок, перший клас школи. Так, не дивуйтесь, саме школи. Я ії правда не закінчив, але запам’ятав на все життя. Тоді у міністерстві освіти вирішили провести якийсь експеримент, і у той час, коли інші діти ще до дитячих садків ходили, я та мої друзі (мабуть що самі здібні діти) вже сиділи за шкільною лавкою. Але на судилося мені жити у тій країні. У віці 5 років, восені 1990, я разом із родиною переїхав у Донецьк. Доречі, я нічого не згадав о рідних. Родина в мене була дружна, але батькам багато часу доводилося приділяти роботі, тому виховувала мене переважно бабуся (а ввечорі та на свята численні родичі також не обділяли увагою). Та по переїзді до Донецька почалася найбільш цікава і та, що особливо запам’яталася, частина дитинства. По-перше, тут я познайомився з найкращіми друзями, із якими я товарищую і зараз. По-друге, я знов попав до дитячого садка ще на півроку. І тільки 1 вересня 1991 року я знову   пішов до школи.

Найкращі роки у школі

вгору

Тут починається одна іх найбільш цікавих сторінок мого життя. Школа, до якої я пішов носила (та й носить) номер 89. На моїй пам’яті вона залишиться найкращою. Ця школа маленька – усього близько 500 осіб. І коли я туди потрапив, в нас всього було 2 класи – А і Б. До того ж майже усі моі друзі були зі мною одного віку і у школі ми опинилися за одними партами. Перші три класи майже на пам’ятаю. Хоча мешкав я в 10 хвилинах прогулки пішки від школи, однак прокинутися о сьомій ранку, а іноді і о пів на восьму – це було важко. Але батьки мене суворо контролювали і до школи доводилося ходити із татом – бо він у цей час йшов на роботу і було кому нести ранець – тому окремого разу не піти на заняття було вкрай важко. Тим паче що під школою вартувала перша вчителька, якій дуже хотілося щоб я попав до школи. Звали ії Валентина Аксьонівна і вона дуже любила російську мову, а я ні. Тому домашні завдання доводилося робити, як ви думаете кому? Певна річ, що батькові. Тай математику іноді також. Але не дивлячись на це в мене ніколи не виникало проблем ні з російською мовою (багато читав і з граматикою приятелював), ні з математикою – стабільно 4 або 5. І взагалі, я відносився до числа хороших та старанних хлопців, тому поважне місце у дитячих ранках, олімпіадах та сбиранні металобрухту було мені гарантоване до кінця шкільних днів моїх.

По закінченню 3 класу ми зразу перейшли до 5. Як так трапилося – я й сам не зрозумів. Однак з’явилися нові предмети (фізика, хімія, біологія) і мені навіть почало подобатися ходити до школи. Тим паче, що в нас з’явилася новий класний керівник – Терешина Лілія Тимофеївна. Золота людина! Викладала вона в нас історію – і ми нічого не робили на цих уроках. А коли намагалися – то це було весело. І взагалі, життя у цей час здається веселим та цікавим. Жодних турбот. Сходив до школи, зробив вигляд, що тобі цікаво та й на вулицю гуляти!

Коли підійшов до закінчення час навчання в 9 класі, то про майбутне не виникло жодних сумнівів – тільки 10 клас. Так і мені хотілося, та й у оточуючих заперечень не виникло. Технікуми та училища – це хорошо, але вища освіта та незабутні роки старшої школи кращі. Тим паче що зі залишків обох класів непогано вийшов один, в якому переважно були мої однокласники. А клас виявився дружним. До того ж він був один, що є дуже рідким явищем. Потім мені дивували розповіді однокурсників про школи, в яких було по 3-4 класи в паралелях. Час минав швидко, але що запам’яталося – так це уроки російської мови та літератури. До нас прийшла нова вчителька із якою біло цікаво, але важко. Російська – була тим предметом, який вчили всі. Доречі, змушений був прочитати всі твори шкільної програми. А «Війну і мир» та «Тихий Дон» не один раз! І сьогодні згадую незлим, тихим словом.

Про вибір вищого навчального закладу

вгору

Яким би не було гарним і безтурботним життя в школі, однак довелося думати й про майбутне. Ким я хочу бути? Питання турбувало мене ще з дитинства. Вважав, подовжу шлях батька – вступлю до Горлівського автодорожного інституту. Однак, оцінивши умови вступу до них та перспективу майбутнього життя в гуртожитку, стало якось ніяково. Залишились лише два варіанти – щось пов’язане з комп’ютерними технологіями (до них мав прихільність із дитинства) або хімія (почала подобатися у школі). Все інше було якось не до душі. Економістів дуже багато, юріспруденція – дорого, медицина – огидно. А технічні науки – це моє покликання. Подумав про все це, я порадився із батьками. Хімія відпала зразу – не погодилася мама. В неї подруга працювала у хімічній лабораторії та залишилася інвалідом. Після довгих та тяжких вагань я усе є таки зробив вибір. АТ! Оптимальне поєднання программування, математики та електроніки. До того ж хтось обіцяв поглиблене вивчення англійської та розширенний курс економіки. Склав я рейтинг з третього разу та набрав 53 бали з 60 можливих, чого було досить для бюджетного місця, та став студентом у 2001 році.

Університет

вгору

Перший день в університеті шокував мене. Четверта пара, у суботу та ще й англійська. Окрім цього, я зумів переплутати 10 корпус із 8 гуртожитком (хто не знає – колишній «Негробанк»). Після перших пар почало з’являтися думки, що хотілося б чогось іншого. Але через два тижня я зрозумів, що попав куди треба. Група в нас виявилася дружна, майже всі хлопці, навчання не таке складне, як здавалося раніше та навіть цікаве. Тим паче, що із всіма однокурсниками я знайшов спільну мову. Тим паче, що виявилось, що є багато знайомих, які також закінчили АТ або АСУ. Деякі предмети сподобалися зразу (программування, вища математика), навіщо потрібні інші - ... Те, що було цікаво я вчив старанно - пакети програм Microsoft Office, Mathcad, Matlab, Pascal, C/C++, те що ні – через «не можу». Після розподілення на НДРС, а керівником виявився Суков Сергій Феліксович, виявилося, що я багато чого не знаю. Був змушений довчитися. Електроніка, мікроконтроллери, Assembler та допоміжні програми – те, чим я займався впродовж 3 та 4 курсів.   

Магістратура

вгору

У 2005 році я отримав ступінь бакалавра (середній бал 4.89), опинився на першому місці в групі по балам та зрозумів, що потрібно йти до магістратури, яка дозволяла як отримати найбільш повну освіту, так і займатися науковою роботою. Тема диплома сприяла цьому. Вона була обрана ще давно, коли кафедрі запропонували співробітництво із ДМЗ та НКМЗ в галузі розробки системи управління МНЛЗ (машини безперервного лиття заготовок). З’явилося бажання заглибитися ще в одну галузь технічного прогресу – з метою поглибленного вивчення процесу безперервного лиття. До того ж, не довелося відступати від основного напрямку діяльності – автоматики. Окрім цього, проблема створення такої системи є досить важкою та актуальною задачею та дозволяє охопити великий обсяг знань у багатьох галузях. 

Плани на майбутнє

Не знаю! Як на мене, то це безглуздо планувати щось грандіозне, адже життя так мінливе та непередбачуване. Все ще може сильно змінитися. Є ціль на майбутнє, якої хотілося б досягти – реалізувати себе у якійсь галузі науки або техніки (скоріше техніки, бо я більш практик, ніж теоретик). Обов’язково отримати диплом магістра. А далі або робота, у якій можна буде використати увесь свій потенціал, або аспірантура для подовження наукових розробок. Життя покаже, що буде далі, але щоб я не обрав, певен, що усе вийде!

вгору    

до автобіографії

відіслати Дмитру листа