Трохи про себе.

Я, Григор’єв Олексій Олексійович, студент 5-го курсу ДонНТУ. Навчаюсь за спеціальністю «Енергомеханічні системи гірничого та гірничо-збагачувального обладнання» на кафедрі «Енергомеханічні системи» факультету ЕМА (Енергомеханіки та Автоматики). Крім цього я є студентом Французького Технічного Факультету. Середній бал під час навчання склав 4,5.

Мій батько - Григор’єв Олексій Олексійович, за спеціальністю інженер, корінний донеччанин випускник ДПІ, мати – Григор’єва Лідія Панасівна – бухгалтер, родом з Курської області. Я народився 28 березня 1984 року.

У ранньому дитинстві я відвідував дитячій садок №6 «Берізка». Там я навчився читати, писати «друкованими літерами» та вивчив перші слова англійською мовою. Хоча я вчився не тільки в садку, але й вдома. До того ж батьки водили мене в БК ім. Калініна, який знаходився по сусідству, на заняття з англійської мови для дітей. Влітку я уїжджав до бабусі в село і все благополучно забував.

В школу (ЗШ №59) я чомусь пішов відразу до другого класу. Може тому що в дитсадку була підготовча група, а може із розрахунком на загадковий четвертий клас, якого у багатьох з моїх однолітків не було. У будь якому разі від школи в мене залишилися тільки найтепліші згадки. Ні, це зовсім не означає, що я вчився на відмінно і в мене все завжди було в порядку. Просто навіть «річні» трійки, свари з однолітками і догани від вчителів, навіть ті негативні моменти, які мені тоді здавалися жахливими та невиправними тепер я згадую з посмішкою і легким сумом.

Моєю першою вчителькою була Тетяна Іванівна Лапіна, дуже гарна людина та педагог. Вона викладала у нас з першого до четвертого класу і вчила нас читати, писати і рахувати. Потім вона передала естафету нашої освіти до вмілих рук Лариси Олександрівни Мужецької, викладача з математики. Саме завдяки їй я вважав математику своїм найулюбленішім шкільним предметом. Проте старання у навчанні це не додавало і тому оцінки часом траплялися різні. До своїх улюблених предметів я також відносив історію та англійську мову. Перший мені подобався завдяки захоплюючим розповідям Олександра Олександровича Павлика, другий - завдяки професіоналізму й вимогливості Ніни Панасівни. Взагалі хотілося б сказати кілька теплих слів на адресу всіх вчителів нашої школи. Я глибоко переконаний: мені дуже пощастило, що моїм вихованням i освітою займалися такі чудові педагоги.

Паралельно із навчанням в школі я займався й іншими видами «позашкільної» діяльності: випалюванням(випіканням) у клубі «Бригантина» (в 8-9 років), танцями в танц-клубі «ТІП-ТОП» (в 10-12 років), брав участь у спектаклі “Про Федота стрільця...” (Л.Філатова). У Будинку Творчості Дітей та Юнацтва Київського району займався вокалом і грою на шестиструнній гітарі під керівництвом чудових викладачів Раїси Федорівни й Анжеліки Анатоліївни Лисенко і Євгенія Олександровича Штепи. У цей період я часто виступав, іноді разом із ансамблем, іноді сольно, а на згадку мені часом залишалися дипломи або грамоти. Так, у 1999 році я був нагороджений дипломом за зайняте III місце на міському конкурсі виконавців романсу «Співають і плачуть солов'ї». У листопаді 2000 року я брав участь у всеукраїнському фестивалі академічного співу «Українське бельканто» і також був нагороджений дипломом...

Потім був досить складний і суперечливий останній рік у школі, незрозуміла дванадцятибальна система, бої за семестрові оцінки, «страшні» випускні іспити, прощально-тріумфальний випускний вечір, який традиційно затягся до світанку.

У липні 2001 року я вступив до Донецького Національного Технічного Університету. Спочатку по співбесіді на одну спеціальність, про яку я дотепер знаю лише те, що вона називається «ТТР», а потім за результатами іспитів на іншу, на якій я зараз і навчаюсь. Для мене це була невелика несподіванка і велика радість, адже я майже не готувався до вступних іспитів. Багато моїх однокласників відвідували підготовчі курси при ДонНТУ, у мене ж із цим не вийшло із причин не залежних від мене.

Перші враження не виправдали очікувань. Це й не дивно, адже моє уявлення про навчання в Університеті формувалося під впливом голлівудських фільмів. А в дійсності довелося зштовхнутися з нудними парами, незатишними аудиторіями, складними завданнями, вічною біганиною між корпусами. До того ж деякі викладачі з перших занять чітко дають зрозуміти, що студентів-першокурсників вони за людей взагалі не вважають. Загалом, спочатку були думки типу: кошмар! куди я потрапив? І це мені ще пощастило не жити в гуртожитку...

На другому тижні мого навчання в Університеті на одну з лекцій пришили викладачі із Французького Технічного Факультету і почали дуже заманливо розповідати про переваги навчання французькою мовою. Вони розповідали про додатковий диплом та можливість поїхати за кордон на стажування, про заробітки технічних перекладачів та інтелектуальний рівень взагалі, і я не те щоб повірив в усе сказане, але в мене чомусь виникло велике бажання вивчати щось нове, із чим ще не доводилося стикатися. Так я став студентом одразу двох факультетів і дотепер жодного разу не пошкодував про своє рішення.

По-перше, тому що багато чого з обіцяного виявилося правдою. Дійсно, до третього курсу ми навчилися не тільки писати й читати французькою мовою, багато хто з нас відчутно збагатив свій словниковий запас, ми вже могли перекласти умови завдання «на лету» або прочитати й зрозуміти не занадто складну інструкцію до якого-небудь побутового приладу.

По-друге, це унікальний викладацький склад. Матеріал на основних предметах викладався французькою мовою і тому нам читали лекції особливі викладачі, які викладали закордоном і знають мову в досконалості. По-третє, кількість студентів у французьких групах, зазвичай, значно менше, ніж в російськомовних. Тому викладачі приділяють більше уваги кожному студентові окремо. Як наслідок - вчитися значно легше.

Моїм головним досягненням був, на мій погляд, вступ до вишу сам по собі. Всі заняття, з якими я був зв'язаний у шкільний період, якось поступово відступили на другий план. На першому місці опинилося навчання. Це було на першому-другому курсах. Згодом чи то предмети пішли простіші, чи то я став «втягуватися» у навчальний процес, не знаю. Але часу стало більше, і я став грати в маловідомій групі «Out of control». Ми навіть записали кілька пісень і встигли виступити на збіговиську якихось толкіністів. Цим хлопцям, схоже, дуже сподобалося дзенькати кольчугами й махати своїми алюмінієвими мечами та сокирами під нашу музику. Так, веселий був час. Приблизно в цей же час я вирішив зайнятися спортом і записався в тренажерний зал. Там я тренувався біля двох років з перервами, а потім адміністрація заявила про закриття клубу, чи то на ремонт, чи то назавжди.

Мій науковий керівник, Яценко Олександр Федорович, запропонував мені в якості теми для магістерської роботи розглянути питання вибродіагностики головного вала шахтної підйомної машини. Ця тема здалася мені цікавою і, як показав пошук в інтернеті, досить перспективною. У наш час технології віброакустичного діагностування активно застосовуються в багатьох галузях промисловості.

У моїх найближчих планах - одержати другу вищу освшіту. За навчання доведеться платити, тому для початку планую влаштуватися на роботу. Хотілося б підшукати щось приємне, як то кажуть, і для душі, і для кишені. Але це якщо пощастить. Надалі було б непогано побувати закордоном, відвідати найбільші пам'ятники європейської культури та історії. Хоча це вже з розряду «мрій». Але, як кажуть, поганий той солдат...