|
|
Резюме:
|
Освіта:
|
Загальноосвітня школа # 47 м. Донецьк
Донецький Національний Технічний Університет, факультет «Обчислювальної техніки та інформатики», Кафедра «Прикладнoї математики та інформатики», спеціальність «Програмне забезпечення автоматизованих систем».
- Бакалавр комп'ютерных наук (2002-2006)
- Магістратура (2006-2008)
|
|
Досвід:
|
Виробнича практика. ЗАТ «Укртелеком». Робота с базами даних.
|
|
Особисті якості:
|
- здібності до командної роботи;
- відповідальність;
- бажання постійно вдосконалювати професійні здібності.
|
|
Базові навички:
|
- Функціональне та логічне програмування: Lisp, Prolog, Visual Lisp;
- програмування: Object Pascal (Delphi);
- робота з базами даних: Oracle;
- Програмування низького рівня: Assembler;
- Web-програмування: Java SE;
|
|
Професійні навички:
|
- Програмування на платформі Win32: C++, також робота з бібліотекою MFC;
-
Web-програмування: технології JavaScript, PHP;
-
Pобота з базами даних: MySQL, Access;
-
Проектування: UML;
-
Мови спілкування: російська, українська, англійська;
|
Увага!
Резюме є актуальним у травні 2007 року (щоб отримати повне та оновлене резюме, звертайтесь до автора: S.Panteleyeva@mail.ru,
S.Panteleyeva@gmail.com )
Вгору
Вибір спеціальності:
Життя - то дуже приємна штука, коли вмієш ставити собі купу цілей та спроможний їх усіх досягти.
Але "дорослі діти" (тобто підлітки) завжди займаються невідомо чим, замість детально планувати решту свого життя:
- шукають те, чого нема (сенс життя, наприклад);
- від чогось тікають та кудись повертаються;
- зовсім не розуміють, що робота - то не страшно, бо не обов'язково ж усі вісім годин на день працювати.
Отже, в скрутному підлітки становищі... Але десь у той час вони мусять зробити ту страшну річ - вибрати спеціальність. Звісно, батьки тих підлітків хочуть скористатися обставинами та запхати свою дитину кудись на свій вибір. Поки мої батьки намагалися вирішити, навчатимусь я в Медичному Інституті або в Інституті Залїзничного Транспорту, мені тихо мріялось працювати в таємних службах, або у космосі, а також переселити мою сестру з кімнати кудись ближче до ...
Інститут Залізничного Транспорту здавався не достатньо романтичним та цікавим місцем для навчання, хоч складно зараз пояснити, чого саме в мене з'явилася ця думка.
Медичний Інститут був чудовою можливістю, адже з дитинства я мріяла бути лікарем, трошки пізніше захотілося стати не просто лікарем, а психологом (мабуть, то все через мої складні стосунки з суспільством).
Та зрештою все вирішив рівень підготовки у випускному класі. Завдяки вчителям мало хто в нашій школі знав фізику та хімію так добре, щоб спробувати похвалитися знаннями на вступних екзаменах. Звісно, звинувачувати вчителів - то остання справа, тому що головний фактор все ж таки - зацікавленість учня. Що там казати, в мене її не було:) Натомість інтенсивно вивчалася інформатика з математикою та література.
До речі, наш шкільний викладач інформатики - Михайло Романович Терованесов - зараз проректор
у Донецькому Інституті Залізничного Транспорту. Трошки дивно, чи не так?:)
Отже, велике натхнення прийшло до мене на уроках інформатики. А той факт, що дехто з однокласників вже пройшов в ДонНТУ на комп'ютерну спеціальність, тільки добавляв сміливості.
Це було важке літо. Але жах вступних екзаменів закінчився вже в серпні, коли я дізналась що 100% зарахована на факультет ОТІ. То була моя перша мрія, що стала реальністю, тепер їх значно більше.
Вгору
Дитинство:
Студенти (дівчина з фізфака ДонНУ та хлопець з Донецького Медичного Інституту) зустрілись під час літнього відпочинку на морі.
Вони одружились через два роки, щойно почався останній семестр навчання.
Дивлячись тепер на цих людей - моїх батьків - я розумію, що їм дуже пощастило зустрітися в той період розвитку країни, коли для одруження потрібні були лише почуття - та й нічого більше.
Планувати ж сім'ю моїм одноліткам доведеться значно ретельніше.
Зараз Маргарита Александрівна Пантелеєва (мати) - начальник відділу служби статистики гос. підприємтсва "Донецька Залізниця", Геннадій Александрович Пантелєєв (батько) - санітарний лікар Макєєвської міської санітарно-эпидеміологічної станції.
30 липня 1985 року - то мій день народження. А день народження моєї сестри Оленки (повне ім'я Олена Геннадіївна Пантелеєва) вираховується додаванням трьх років та трьох днів (ну і навпаки, якщо хочете підрахувати мій). І все по одній схемі: народження в Донецьку та деякий час проживання в Макіївці. З 1989 року ми вже постійно живемо в Донецьку, хоч злючі батьки лякають час від часу поверненням в те жахливе місто.
Три роки - невеличка різниця в віці. Тому в мене не було можливості відчути на собі ту класичну ситуацію, що називається "народження молодшої дитини" та супроводжується перекиданням усієї уваги зі старшої дитини на молодшу (та й ревнощами старшоі дитини). Здається, я сприйнала появу ще одної дитини, як нової великої та рухливої іграшки. Розумієте ж, що в нормальних дітей іграшки - то щось важніше навіть за батьків та ласощі. Ну і звісно, нормальні діти не псують улюблених ляльок (а псують тільки механічні машинки шляхом виколупування з машинок їх нутрощів).
Через кілька років іграшка стала вередливим дівчиськом, за яким мені доводилось доглядати, ще через декілька років вона стала гарною розсудливою дівчиною, та й, мабуть, моєю єдиною подругою.
Цей чудовий період характеризується великою кількістю розбитого скла, зламаних приладів (тут можна згадати й про мою зламану руку), а також струсів мозку (що правда, по більшості мого... бо не можна ж іграшку сильно бити об щось головою, навіть, якщо вона влучила в вас табуреткою! це ж штучний інтелект! його б досліждувати, а не прикладати об щось важке...). Все ж таки казати про неушкожденість мозку сестри було б перебільшенням, адже непосидливість дитини та жага до нових знань часом призводить до непередбачуваних результатів. Після школи ми з сестрою вибрали однакові спеціальності, щоправда з різницею в три роки. То мабуть літаючі меблі об'єднали нас назавжди...
Вгору
Школа:
Загальноосвітня школа м.Донецька #47, була й залишається страшним, як на мене, закладом, хоча мій однокласник (та й одногрупник) Діма Балтін з цим зовсім не погоджується (але про однокласників та одногрупників не зараз).
Гадаю, правильно поділити моє школьне життя на "до шостого класу" та "після шостого класу", бо ці роки характеризуються зовсім різним світоглядом.
Першу "єпоху" я можу охарактеризувати пристрастю до активної "хуліганської діяльності". Мене постійно носило з великою швидкістю десь по заборах, будівництвах, териконах. Друзів, що залишилися з тоі "епохи", аж один - моя сестра. Тому тепер навряд хтось підозрював би мене в подібних захопленнях.
Після шостого класу проблеми сімейного затишку відійшли на такий далекий план, що вони ще довго звідти не повернуться. Таким же чином кудись поділась пристрасть десь бігати, стрибати, кричати. Неможливо точно згадати, що так на мене вплинуло, мабуть таки то була зміна колективу (переформування класів в нашій маленькій школі - звичана справа). Мені було цікаво танцювати, малювати, співати, читати, фотографувати... а також вчитися. Це була зацікавленість в досягненні мети (не пам'ятаю якої, але сумнівно мені, що в шостому класі можна якось пов'язувати майбутній добробут та шкільні успіхи й навчатися "заради майбутнього"), але зовсім не захоплення конкретними предметами.
Почались нескінченні олімпіади та інші заходи, де учні зобов'язані захищати "честь школи".
Вчитись було зовсім не весело, бо лише уроки деяких вчителів сприймались, як щось більше, ніж 45 хвилин очікування на дзвоник. Але треба.
Незважаючи на недостатньо теплі почуття до рідної школи, випускний вечір був "сповнений печалі". Дійсно відчувалось, що саме ті люди, які були чимось важливі для мене (учні та вчителі), назавжди зникнуть в минулому.
Виключенням зі списку "зниклих у минулому" був Діма Балтін, якого вже було згадано раніше. Він з такого типу людей, що вражають своєю цілеспрямованністю, захопленістю, нескінченним позитивом та, що найважливіше, неупередженим ставленням до людей, розумінням іх такими, які вони є. Але ці висновки вже зроблено з Діми-одногрупника. Бо з Дімою-однокласником ми, м'яко кажучи, не дуже знаходили спільну мову.
Сподіваюсь, що випуск з університету буде більш радісним. Зрештою, в нас не буде спеціального вечора, на якому можна сумувати , натомість буде багато турбот та термінових справ. Крім того, є такі чудові винаходи, як портал магістрів ДонНТУ (де, теоретично, студенти залишають правильні координати) та ICQ (та інші месенджери).
Вгору
Університет:
Вступ до університету - це початок нової сторінки життя. Вона зовсім чиста, ця сторінка, що в ній залишиться - то вже лише твоя турбота. Можна стати зовсім іншою людиною; такою, якою хочеться, а не такою, якою за інерцією тебе бачать старі знайомі. Все тому, що ніхто нічого про тебе не знає. З іншого боку для викладачів ти покищо повний нуль, та й друзі десь там деалеко залишились, там же, де й батьки. Стережуть тебе всюди вороги та неприємності... Довго ти шукатимеш манеж, як треба буде йти на фізичну підготовку. Легко загубишся в третьому корпусі (то все задум ворожого архітектора) університету. Дуже злякаєшся, як потрапиш в четвертий корпус, ще більше - як побачиш там когось із представників деканату. Навчишся брати штурмом неприступні тролейбуси, намагаючись встигнути на зайняття з фізики. Про те, що в пошуках кафедри фізики спочатку загубишся, а потім злякаєшся, вже зрозуміло. Перелякані очі - то доля першокурсника. Та разом з тим, на першому курсі в очах не стільки переляк, скільки захоплення усім новим, що ці очі бачать.
На першому курсі (а це був 2002-2003рр) багато вечорів та вихідних днів було проведено в кабінеті матері, де була чудова "іграшка" - комп'ютер, якої покищо не було вдома. Але нажаль в маминому кабінеті компьютер не просто "стояв", а й активно використовувався працівниками для запитів до бази даних, обміну інформацією, підготовування документів. Тому багато часу приділяти зайняттям також було неможливо. З'явився вдома цей друг та товариш (власний комп'ютер) останнього тиждня другого семестру. Стільки всього я встигла зробити за цей короткий час, щоб успішно закінчити рік навчання!
Далі було цікавіше. Нові дісципліни, нові знання та навички. Ще трохи, думали ми, станемо супер-програмістами.
Але вчасно прийшло розуміння того, що задачею університета є дати нам ази, а не готувати до справжньої програмістської діяльності. Зрештою, все життя програміста - то самостійне навчання чомусь новому, бо ця сфера науки не стоїть на одному місці ані дня. На допомогу приходив інтернет - світова інформаційна мережа, вона в сто разів крисніша, ніж відділи комп'ютерної літератури книжних магазинів (корисніша хоча б тому, що радять тобі щось прочитати не продавці, які в програмуванні не розуміють зовсім, а ті люди, що зробили професію порграмування своїм життям).
Непомітно підійшов четвертий курс. Потрібно вирішити, чи є сенс вступати до магістратури. Міжнародні фахівці з освіти
вважають, що нацкращій варіант - це деякий час попрацювати на підприємстві перед вступом до магістратури. Але ж я не фахівець з освіти, я лише (ну можливо, хочется вірити) фахівець з власного життя. Тому мій вибір був інший.
По-перше, достатньо високий середній бал дозволяв мені вчитися в магістратурі на держбюджеті.
По-друге, в нашій країні покищо (мається на увазі 2006 рік) підприємства не розуміють рівня освіти, нижчого за радянського "спеціаліста" (а це п'ять років навчання, а не чотири). По-третє, ще півтора роки роздумів про своє місце в цьому житті здавалися непоганою перспективою. І в решті решт, продовження навчання по програмі "спеціаліст" я не розглядала зовсім, адже з моїми планами на майбутнє рівня "спеціаліст" не достатньо.
Вибір теми моєї магістерської роботи зумовлений постійним вирішенням деякої практичноі задачі дещо топорними методами.
А саме створення одягу (сімейна традиція ) з використанням стандартних методів раскрою.
Отже, я вирішила запропонувати тему "Дослідження геометричних алгоритмів синтезу елементів одягу" дипломному керівникові, Віталію Владиславовичу Карабчевському. Він погодився, та робота почалась. Перше, що я дізналась, глибше зацікавившись аналогічними світовими розробками - це існування великої кількості небезкоштовних аналогів різного ступеню складності, які користуються достатнім запитом на ринку програмного забезпечення, але це вже інша історія.
Вгору
Плани на майбутнє:
Численні пошуки сенсу життя переконали мене в тому, що його немає. Можливо такій егоїстичній натурі, як я, складно зміритися з будь-яким високим задумом "творця" (або самого всесвіту, або глобального розуму) щодо мого існування.
Осільки мої релігійні переконання полягають в тому, що "якщо неможливо довести або спростувати існування бога, то не варто забивати цим голову", віра в реінкарнацію та життся після смерті також невелика.
Отже, маємо лише одне життя, маємо його нульовий сенс. Чим же можна все життся займатись, до того ж, виключно за власним бажанням, не пов'язаним із всесвітнім задумом?
Гадаю, людина має реалізувати за моживістю (під можливістю або неможливістю маються на увазі також морально-етичні рамки суспільства) всі свої ідеї та бажання. Вже тому, що з якоісь дивної випадковості вони прийходять людині на думку, а могли й не приходити.
Робота та кар'єра до реалізації ідей мае безпосереднє відношення: вона може бути засобом та самою метою.
Висновок:
Плани, щодо всього життя - реалізувати якумога більше творчих ідей.
Плани, щодо роботи - отримати якумога більше можливостей для самореалізації, а саме:
через півроку - успішно захистити диплом;
через півроку та два тижні - отримати перспективну та цікаву роботу;
через 5 років - завдяки отриманій раніше перспективній роботі, придбати чудове та затишне, а головне - власне житло;
через 7 років - бути досить фінансово незалежною людиною, щоб мати можливість вибору будь-якого роду діяльності, до якого лежатиме в той час серце (а можливо й продовжити працювати в сфері програмування, але вже в команді головних розробників, а не просто програмістів-кодерів);
через 10 років - переосмислити ще раз життєві пріорітети (адже в правильності вибору програми життя 21-річним студентом можна й сумніватись).
Вгору
|
|
|
