Про себе

• Середній бал під час навчання в університеті - 4.98;
• Володіння мовами:

• російська;
• українська;
• англійська (достатня для читання і переписування);

• "Професійні навички:

• мови програмування: C++, Assembler (x86, 8051), Object Pascal (Delphi);
• патерни проектування;
• інтернет-технології: HTML/XHTML, CSS, JavaScript;
• бази даних: MS Visual FoxPro, MS Access;
• MFC-, COM-технології;
• UML на базі IBM Rational Rose 7.0.

Дитинство

Коли я говорю, що народився на крайньому півночі, багато хто дивиться на мене питаючим поглядом, не розуміючи, яким чином я з'явився в Донецьку. Звичайно, у моїх словах є частка лукавства, тому що на півночі я прожив не більше, ніж півтора роки після народження, а потім ми приїхали сюди. Так трапилося через те, що моя мама - донетчанка - у дитинстві виїхала із батьками до холодного Норільську, щоб повернуться до Донецьку вже з власною родиною, зі своїми дітьми.

Я народився 30 січня 1987 року у вищезгаданому північному місті в розпал зими, коли стояла полярна ніч, дмухав сильний вітер зі швидкістю 30 м/с, а термометр показував мінус 45 градусів за Цельсієм. Тільки що подивився у вічному календарі - ця подія трапилася в п'ятницю. От так і дізнаєшся про себе щось нове. Більше нічого примітного я про своє північне життя не знаю, та й то, що написано вище, я вигадав на ходу. Просто змалював типову норільську зиму.

У Донецьк я потрапив у квітні 1988-го. Був сонячний день, весна, пташки співали, на деревах починали розпускатися перші листики. Найздогадливіші вже зрозуміли, що й ці спогади - плід моєї фантазії. Взагалі-те я не люблю вигадувати, а тим більше, - домислювати про себе те, чого не було. Просто дуже хочеться внести в сухе оповідання свого сірого життя хоч трішки яскравих фарб.

Дитячий садок

Мене довго не віддавали в садок - шкодували незміцнілу психіку (я взагалі не увляв, як залишуся один, без мами і папи, на цілий день). Потім усе-таки віддали... Довелося, тому що батьки працювали, а старша сестра-школярка зі мною по ранках сидіти не могла. Дотепер пам'ятаю свій перший візит у цей страшний заклад. Мій дитячий розум не міг дати побаченому точну назву, але в голові постійно вертілася думка: "навколо чужі". Навколо і правда були чужі діти, інші, дуже схожі на мене за віком, за розвитком, але зовсім мені незнайомі. Чужі люди - вихователі - дорослі, строгі, вимогливі. До цього я ніколи не залишався один з такою великою кількістю сторонніх людей. Я хотів до мами. Я плакав, думаючи про неї. Плакав часто, доки не звик. Потім звик і став плакати рідко.

Оскільки я був досить розумною дитиною, то підготовчу групу я, що називається, пройшов "екстерном" і в шість років відправився до наступного закладу. Відправився на цілих десять років. Як виявилося, це був не останній заклад, у якому мені довелося провести значну частину життя. Потім ще був (і є) університет, але про все послідовно.

Школа

Номер моєї школи - 69. Завжди любив це число. Любив, тому що це номер МОЄЇ школи, я в ній учився, ріс, набирався знань і елементарного життєвого досвіду. Я пішов у школу 1 вересня 1993 року. Був молодший від усіх на рік, найтихіший і найнепомітніший. Але ж вчився добре, тому що був досить кмітливим. Тому мене усі вважали "ботаніком". Звичайно, уголос цього ніхто не говорив, але ж я відчував. Було прикро. Від цього я ставав ще більш непомітним і замикався в собі.

Я однаково добре розумів і точні науки, і природні, і гуманітарні. Може, у жодній з них не був особливо талановитим, але все-таки. Я їздив на районні олімпіади з багатьох предметів. На районній олімпіаді з фізики зайняв 3-і місце у восьмому класі. В одинадцятому класі переміг на районній олімпіаді з інформатики. Приймав участь в олімпіадах з історії, російської та української мов, математики.

Я довгий час був некомпанійським, зі мною мало хто товарищував. Тільки починаючи з восьмого класу ситуація змінилася: я "знайшов спільну мову" з однокласниками, почав частіше гуляти в компаніях, перестав бути нудним і завченим. І дуже через це радію, особливо тепер.

В одинадцятому класі я складав рейтингові іспити в ДонНТУ для вступу на спеціальність "Системне програмування". Довго готувався, займався на підготовчих курсах, і в підсумку в мене все вийшло. У червні того ж 2003 року, я одержав заслужену золоту медаль за відмінне навчання в школі. Мене це дуже порадувало, і я цим пишаюся навіть сьогодні.

Університет

Університетське життя пролетіло як один день. Пам'ятається, тільки недавно, у вересні 2003 року, я прийшов у стіни нашого всіма улюбленого 4-го корпусу як студент-першокурсник, як новачок, що не знає, що його чекає попереду, і хвилюється з будь-якого приводу. Тоді я думав: "А чи вийде й в університеті вчитися ось так, з відмінністю, як у школі?" Вийшло. Було складно, приховувати не буду, але цілком здійсненно. Звичайно, на другому-третьому курсах навчання "допекло" так, що цілком пропав інтерес до комп'ютерів і високих технологій. Боявся, що не стану працювати за спеціальністю після університету. І тільки тепер, кілька років потому, не боюся, тому що точно знаю, що СП - це моє покликання, мені подобається моя спеціальність, я її навіть у чомусь люблю.

Шкода одного: у період навчання я ніяк не виділився, не приймав участі в олімпіадах, культурно-масових заходах і іншому. Тепер вже нічого не намалюєш.

Вибір теми та навчання в магістратурі

На четвертому курсі я обирав наукового керівника для написання НДРС і, у майбутньому, магістерської роботи (вже тоді був упевнений, що потраплю в магістратуру). Вибори ці виявилися довгими, болісними, проблемними, але все-таки моїм керівником став доцент Самощенко Олександр Вікторович. Останні роки мене цікавив захист інформації, тому я почав вивчати таку проблему, як обфускація коду. На тему обфускації я написав оглядову НДРС, виступав на Міжнародній комп'ютерній конференції в грудні 2007 року. Тому логічно, що темою моєї магістерської роботи стала саме обфускація. А точніше, тема звучить так: "Дослідження і розробка методів обфускації вихідного коду програмних продуктів".

Майбутнє

Я дотепер не визначився, чого хочу в майбутньому. Напевно, такий стан зараз у більшості моїх однокурсників - і це нормально. Як мені здається, причина такого положення справ у тому, що в нашій країні комп'ютерні інженери і прикладні програмісти недооцінені. Тим більше недооцінені викладачі Вищих шкіл, що мають звання, наукові ступені і т.п. Тому йти в науку не особливо хочеться, однак, я відчуваю, що оберу цей шлях. Не знаю чому, але я хочу спробувати вступити до аспірантури, зайнятися науковою працею, при цьому, ясна річ, працювати і з конкретними комерційними проектами поза університетом. От такі плани на найближчі 5 років. А далі буде видно. Звичайно, хочеться заробити собі статус у суспільстві, гроші (авжеж! Ось такий я меркантильний), яких буде досить для нормального життя. Усього цього не так просто досягти. Я буду прямувати до встановленої мети.