Селікова Анастасія Борисівна

Глибоке дитинство

    Я народилася 6-го вересня 1988 р. у невеликому містечку Беліц, розташованому в 20-ти кілометрах від Потсдаму, у нині вже неіснуючій країні — Германській Демократичній Республіці. У той час Німеччина була розділена на дві країни: капіталістичну — ФРН (Федеративна Республіка Німеччина) і соціалістичну — НДР. На території НДР, як тоді говорили, «для надійного захисту соціалістичних рубіжів» були розміщені війська іншої неіснуючої нині країни — Радянського Союзу. Мій папа служив лікарем в одній із частин, а мама, як дружина офіцера, була з ним.
   Німеччину, а я там жила до чотирьох років, пам'ятаю досить нечітко, якимись невеликими фрагментами, короткими, мозаїчними, не зв'язаними між собою картинками, скоріше — по збереженим у сімейному архіві фотографіям, відеозаписам й розповідям батьків. Кілька коротких епізодів з того періоду життя. Батьки любили групу Queen, у будинку часто звучала їхня музика, дивилися відеоролики із записами їхніх концертів. В 1991 р. помер вокаліст, як тепер прийнято говорити — фронтмэн групи Фреді Меркурі і я довго й безутішно плакала у зв'язку з його передчасною кончиною.     Мені було три роки, ми з батьками приїхали з Німеччини у відпустку, у Донецьк, живемо в дідуся з бабусею у дев’ятиповерхівці на проспекті Ілліча. Кілька днів виходжу гуляти у двір будинку, нарешті, не витримую й запитую в бабусі — «Бабуся, все так цікаво у вас, але де ж тут плац?» Улюблена моя розвага в той приїзд — катання з дідом (бабусею) на трамваї. Він справив на мене незабутнє враження, сама більша радість і нагорода.

Передшкілля

    У дитячий садок ходила два роки. Якось не пішов він мені, не затишно було, мабуть все-таки, не дивлячись на виховання в армійському містечку, була домашньою дитиною. Не те, щоб сильно страждала, ридала, але не те. Зі спогадів — стомлювали години денного сну, — ніколи не спала.

Шкільні роки.

    В 1995 р. пішла в перший клас СШ № 12 міста Донецька, батьки вибрали цю школу, тому що викладання в ній велося українською мовою, хоча, у нашій сім'ї всі розмовляли російською, папа з мамою абсолютно справедливо, як я тепер розумію, вирішили, що їхня дочка, будучи громадянином України повинна любити й досконало знати державну мову, — респект ім.
   Cудячи з усього, була миловидною особою, тому, що абсолютно зненацька мене вибрали серед всіх першокласниць, як ляльку-прикрасу, посадили на плечі десятикласникові, вручили дзвіночок, і ми з ним урочисто пройшли уздовж загальношкільної лінійки, даючи символічний перший шкільний дзвінок, який віщував про початок нового навчального року — так я пішла в школу.
   Практично паралельно з початком загальноосвітнього марафону стала ходити в Обласний палац дитячої та юнацької творчості в ізостудію «Фантазія». Ось де мені дуже пощастило, так пощастило, як говорив головний герой безсмертного твору Михайла Опанасовича. Беззмінний керівник ізостудії Галина Віталіївна Романова була класним професіоналом-художником і Педагогом - саме так, з великої літери. Малюванням займалася до закінчення школи, хоча й не придбала особливих художніх навичок, мабуть тому, що заняття для мене носили характер релакса — приходиш, твориш, розслаблюєшся — краса!
   До речі, одна з перших несправедливостей, що запам'яталася, у школі — оцінки по малюванню від учительки початкових класів — «чому на мотрійці намалювала пейзаж? — на ній повинні бути візерунки».
   Рано, напевно, до другого класу, навчилася швидко читати й всі роки в класі втримувала пальму першості по цьому показнику. Класі в третьому-четвертому перечитала всю «Бібліотеку Піонера» — штук десять товстих книг, ми тоді з батьками жили в бабусі з дідусем, а ця серія залишилася в бібліотеці з батькових шкільних років.
   Тоді ж, у початкових класах, напевно, біля напівроку намагалася займатися на піаніно, до нас додому приходила вчителька музики, що ще вчила в музичній школі мою тітку. Якось не пішла в мене ця справа, навіть не знаю чому — начебто і слух є і голос нормальний, але не пішла.
   З дев'ятого класу перейшла вчитися у Донецький Колеж, у фізмат клас. Було значно цікавіше, з'явилися друзі, однак знову зіштовхнулася з тим, що не шаблонний варіант виконання завдань не пройде. Написала при участі тата твір на тему, щось типу «Як я бачу Україну», одержала трійку за вільнодумство, втім, це дріб'язок. Як мені здається, саме навчаючись у колежі, я вперше усвідомила себе Громадянкою України, прекрасної й великої країни.
   У ті роки тільки ввійшли в моду компакт-діск-плеєри, у мене був досить навернений, скрізь із ним ходила, постійно слухала музику, за що одержала у колежі прізвисько «Дівчинка із плеєром».
   Рік готувалася до вступу в Університет, наполегливо займалася математикою і інформатикою. Вступила на бюджет, друге місце в рейтингу потоку, приємно.

Студентські роки

   З неприємного — перший курс. Якісь «непонятки» з викладачами, не відразу почала вчитися, нахапала «трояків», — не те; потім попустило. З яскравих спогадів — наукова конференція, виступ так захопив мене, що ввійшла в раж, не вистачало тільки коси навколо голови, — тоді б була повна відповідність.
   Два роки займалася додатково німецьким при Донецьком Національному Університеті. Магістратура — не зовсім мій вибір, скоріше — батьків.

Сім'я

   У мене пречудова сім'я (мама, папа, брат). Я багато подорожую з батьками — і в раннім дитинстві, і в шкільні роки, і навчаючись в Університеті. Ми відвідували дивні куточки Росії: Нижегородчину, звідки родом моя мама й мої материнські предки; Золоте кільце Росії, що ми об'їздили на автомобілі; Поволжя, де живуть армійські друзі тата; ми літали на Байкал, це чудо природи, як блакитне око Землі, що дивиться у Космос, Кавказ — з його перлиною — Червоною Галявиною. Торік почали відкривати для себе туристичну Бєларусь — Раубичи, Хатинь, Мір.
   Я люблю Приазов'я, Крим, безкрайні степи України, величний Київ. Воістину, що б полюбити свій край, треба багато чого побачити.
   А в чому мені абсолютно пощастило — це мої батьки й близькі родичі. Вони всі дружні між собою, вони домоглися багато чого в житті завдяки високому професіоналізму й трудоголизму, вони добрі й альтруїстичні. Ми часто зустрічаємося сім'ями, влаштовуємо ігри, капусники — то в Києві, то в Донецьку, то в Криму, у Феодосії. А ще при цих зустрічах ведуться «серйозні» бесіди, і це, у тому числі, розбудило в мені тягу до історії, соціології, політики. А кращі мої вчителі — мама й тато. Я жагуче бажаю бути схожими на них у житті і у створенні домівки.

Плани на майбутнє

   Плани на майбутнє — чіткої визначеності немає. Хочеться реалізувати себе в сьогоденній справі, відповідно до придбаних в Університеті професійних знань, тобто не просто куди-небудь влаштуватися на роботу, а все-таки реалізовувати той багаж знань й умінь, що дала вища освіта.

   У найближчому майбутньому я прагну добре закінчити навчання в рамках магістратури і мрію працювати за фахом, мені хотілося б застосувати свої знання, відточувати їх, поглиблювати і розширювати в області економіки якої-небудь конкретної виробничої структури, вже діючої або створюваної (проектної). Можливо буде потрібно отримати другу вищу освіту, так як зараз одна посада поєднує безліч професій, навичок, умінь.

   А плани на далеке майбутнє будуть залежати від реалізації найближчих.