Дитинство

Я, Шахов Дмитро Сергійович, народився 31 березня 1989 року в місті Москві. Ех…, Столиця! Столиця моєї Батьківщини. Батьківщини, що канула в лету. Народжений в СРСР наприкінці 80-х, я встиг застати існування Великої Держави, але в пам'яті залишилася тільки розруха 90-х.

Народився я семимісячним, ще цілий місяць пролежав в амбулаторії. Медсестра, яка виписувала з лікарні, сказала: «У який хитрий!» - так ім'я Дмитро-хитрий і закріпилося. Батьки тоді навчалися в МІСіС, жили в гуртожитку, і я, як син полку, був постійно на поруках у десятка нянь. Мало що пам'ятаю з перших років, але перший кіндер-сюрприз, кращий дитячий садок та метро мені запам'яталися.

Але навчання батьків закінчилося, на дворі був 1993, танки стріляли по «Білому дому» Росії, роботи не було. Інженер-технолог напівпровідникової техніки та фізхімік-теоретик були нікому не потрібні, а з гуртожитку треба виїжджати. Так почалася моя подорож територією вже колишнього СРСР.

Спочатку переїзд у Лівни в Орловській області, де жили родичі батька. Дев'ять місяців моїх самих сірих та негативних дитячих спогадів. Та ще й собака перелякала мене до втрати мови. Потім деякий час заїкався, і до логопеда тверда літера «л» мені не давалася. Так весело звучала «лодка» з дитячих вуст - завжди як «водка». Не прижилися ми в цьому місті. На дворі 1994-й, а ми збираємося знову в дорогу, тепер до маминих родичів - до Маріуполя, на неньку Україну.

Хм, зовсім забув познайомити Вас із батьками. Шахова Світлана Євгенівна, фізхімік-теоретик за освітою і бухгалтер за покликанням, ну і, звичайно ж, найулюбленіша і добра мама. Батько - Шахов Сергій Єгорович, інженер-зв'язківець - як в армії зі зв'язком познайомився, так і понині в ньому; його стопами, так би мовити, йду. А взагалі вони у мене енергійні, веселі та заводні, або я у них :)

Повертаємося до нашої розповіді - на дворі 1994-1995-і роки, місто Маріуполь, Україна, дитячий сад, старша група та життя в приватному будинку разом із бабусею. Власне, тут юне дитинство закінчилося, і на горизонті замаячила школа. Але спочатку треба розповісти про прекрасні миті дитинства.

У дитинстві у мене іграшок було небагато, але які вони були!!! Набір дерев’яних кубиків, що був здатен перетворитися на будь-яку будівлю в світі, гоночну трасу формули-1 або ж просто на дробовик «як у Шварца». Конструктор, на кшталт «Лего», з якого я побудував, мабуть, більше космічних кораблів ніж було у всій епопеї Лукаса. Стеблина комишу, що кожне літо перетворювалася на вірну шаблю козака на просторах бабусиного огороду… Найприємніший спогад дитинства – як я подружився з моїм найвірнішим союзником – з Фантазією. Адже насправді не важлива сама річ, важливо те, як ми її «бачимо». Закінчимо ліричний відступ та повернемося до суті, наступний етап – Школа.

Школа

Я хотів іти до школи, навіть удома сам посадив і виростив собі айстри на 1-е вересня. Я потрапив до класу з багатьма друзями з дитсадка, до 1-Б класу ЗОШ № 16 міста Маріуполя. До школи було ходити далеко - півтора кілометри кожен день туди й назад - так що до піших прогулянок звик з дитинства, може тому і зараз їх люблю. Не можу сказати, що любов до знань прищепила перша вчителька - не відбила вродженого прагнення до істини, і на тому спасибі.

Справжне шкільне життя почалася з п'ятого класу, з Subor, з нових друзів зі «старої» вулиці й, звичайно ж, з WarCraft 2. Хто грав - той зрозуміє. Мій класний керівник, Лівак Любов Анатоліївна (вчитель математики), дуже цінувала мене, записала на: «Кенгуру» та «Олімпіаду з математики» - мої перші наукові конкурси. Тоді-то я і зрозумів, що «ігри розуму» - це моє. З тих пір завжди брав участь в інтелектуальних конкурсах і завжди отримував кайф від самого процесу. Мабуть, я так самозадовольняю своє его.

Шостий клас, нові предмети; оцінки, що підвищилися з «3» - «4» у третьому класі до «5», вибір мене старостою класу. Все змінила хвороба - проста застуда - що перейшла в чотири місяці суцільної хвороби з 70 уколами, двотижневою відпусткою в лікарні та повним відставанням у навчанні. Ось тут-то і проявилися дуже важливі мої риси - ефективна робота в екстрених ситуаціях і дуже виражений процес самонавчання.

Я читав, запам'ятовував і розбирався; читав, запам'ятовував і розбирався - сам, без тиску, шляхом власного натхнення. Можливо, тому я так добре ввібрав знання шкільних курсів - мене їм не навчали, я вчив їх сам. Шостий клас я закінчив з похвальним листом.

О! як я міг таке забути: у 1999-му році я став старшим братом. Мій найкращий друг народився 31 березня 1999 року – саме так! – у нас з братом, Шаховим Романом Сергійовичем, день народження в один день. А вся іронія полягає у тому, що у батька день народження 1-го квітня. Брат - це важливо, просто дуже важливо для мене. Я пам'ятаю як няньчився з ним, як ображав, як захищав, як вчив і сам навчався у нього. Брат, будеш читати ці рядки - привіт тобі.

Шостий клас закінчився, і Його Величність Випадок продемонстрував себе у всій красі - батько несподівано отримав високооплачувану роботу в Донецьку, в компанії Утел, ще в «тому» Утел-і. Новий переїзд, нова школа № 15 міста Донецька та новий клас. Класний клас - дружний, дуже дружний, таких дружних більше не було. Вчитель математики, який опустив з небес на землю і добре пояснив, що праця – це 99% успіху, і тільки 1% - здібності. Уроки праці, на яких ми насправді працювали - працювали з деревом. Я собі швабру змайстрував і два свічники. А головне - я познайомився з Кіно. Так, саме так, саме з великої літери - кінематограф був і залишається однією з головних моїх відрад.

Зібравши всі зусилля і кошти наприкінці сьомого класу, ми купили квартиру тут же, в Донецьку, але в зовсім іншому районі. І знову переїзд, знову нова школа № 93, нові друзі і новий будинок, вже по-справжньому «Свій» будинок.

Школа № 93 - це золоті роки мого шкільного життя, і не тому що увінчалися золотою медаллю, а тому, що тоді насправді досяг успіхів на олімпіадах з різних дисциплін і знайшов головне - друзів, близьких за духом, з якими і зараз товаришую. Хочу сказати спасибі Ірині Олександрівні за теплоту, підтримку, розуміючий погляд і знання з хімії. І ще одне велике спасибі Людмилі Андріївні за те, що навчила не розраховувати фізику за формулами, а розуміти сенс літер у цих формулах. І ще за те, що допомагала рости людиною, людиною сильною духом.

За чотири роки так багато сталося, хіба все розповіси? Хоча ще одну деталь відзначити варто - до 8-го класу я читав тільки енциклопедії, і художня література не цікавила мене. Але після прочитання «Володаря кілець» в 8-му класі - світ художньої літератури, а особливо фантастики, взяв мене в полон. Я читав день за днем, книгу за книгою - навіть зір впав. Немає худа без добра, та добра без худа.

У березні місяці 2006 року здав рейтинги до ДонНТУ, і в травні я поступив на бюджет за спеціальністю ТКС - здійснилася мета дивака. Я з семи років бував з батьком на телефонних станціях, таких як 5ESS, і ніколи не сумнівався, що буду працювати зв'язківцем. У липні прогримів випускний вечір, почалася історія університетського життя.

Університет

О, які чудові це були роки!... У перший же день очі розбіглися від кількості прекрасних юних неофіток вищої освіти. Місяць вересень пролетів непомітно… Друзі порадили спробувати себе в дебюті першокурсника. На момент виступу на великій сцені нас виявилося п'ятеро людей-перваків, і що за два місяці ми насправді відрепетирували - це КВН-номер. І це був успіх - перемога в дисципліні КВН-номер і провал у всьому іншому. Дебют закінчився, а за плечима виявилася купа боргів і перша сесія. Тоді-то ти і починаєш по-справжньому відчувати себе студентом. Не даремно кажуть про веселе життя «від» сесії «до» сесії, ох не даремно. Вже наступного семестру створювати зайвих проблем не хотілося, і зосереджене заняття одним лише навчанням принесло мені першу підвищену стипендію. Другий курс пролетів ще швидше: діяльність у профкомі, різні поїздки, цікаві предмети, перше кохання.

А потім був мій найважчий семестр – 5-ий семестр навчання. Всі сили пішли тільки на навчання, але результат був вартий того: підвищена стипендія, мене знову помітили як здібного студента, і я знову беру участь у наукових конкурсах - перша спроба в програмі «Завтра.UA». За 5-им пройшов 6-ий семестр, я почав все більше заглиблюватися в процес навчання спеціальності та відходити від активного громадського студентського життя. Останньою такою яскравою плямою став «Турслет», де наша команда показала непоганий результат.

А далі - глибоке самостійне вивчення програмування, заробіток у сфері обслуговування телекомунікаційних систем, впровадження нових веб-модулів на сайт бібліотеки ДонНТУ та велика жага набути професійного досвіду. Під цими тенденціями проходить 4-ий курс і дуже важливий (я б сказав найважливіший) конкурс - «Професіонали майбутнього», упорядником якого була компанія МТС. У нас була супер-команда, але почати працювати всім разом у команді нам вдалося аж ніяк не одразу, ми довго цьому вчилися, і я вважаю цей досвід найважливішим. До призначеного часу проект був готовий, і ми не просто виконали проект, ми виконали в ньому всі завдання-максимуми, що ставили на початку. Але при захисті нам не пощастило із жеребом - виступали останніми. Хоча після презентації нам аплодували, ми вже «перегоріли» і на питаннях не завжди тримали удар. Підсумок - третє місце, але воно було нам цінне як перше.

4-ий курс дійшов кінця, держіспит, вступ до магістратури - і я магістр. Було дуже багато роботи на 5-му курсі, часто на знос, але результат, результат тішить і свідчить: «Шлях до зірок пролягає через терени». Похвалюся трохи своїми зірками: третє призове місце у фіналі Всеукраїнського туру міжнародної олімпіади IT-Планета в номінації «Протоколи, сервери, мережі»; перемога в конкурсі студентських наукових робіт за спеціальністю «Телекомунікації», чергова спроба в рамках програми фонду Пінчука «Завтра.UA» зробила мене стипендіатом 2011 року. Зараз, коли пишу ці рядки, я їду до Москви на міжнародний фінал олімпіади IT-Планета в тій же номінації. Подивимося, що вийде ...

Необхідно відзначити тих людей, без яких це було б неможливо. По-перше, доцента кафедри АТ і просто дуже розумну людину Дегтяренко Іллю В'ячеславовича. По-друге, мого наукового керівника, доцента кафедри АТ Воропаєву Вікторію Яківну. По-третє, асистента кафедри АТ Ігнатенко Є.Г.; дуже близького друга Дениса Кнерцера, кохану дівчину Лілію, і, звичайно ж, мого батька, чиї поради не раз і не два виявлялися дуже цінним. Окреме спасибі моєму головному редактору - моїй мамі.

Я їду в потязі, переді мною автобіографія моїх 22-х років. А що ж далі?

Плани на майбутнє

Плани на майбутнє завжди виникають з мети на майбутнє. Нехай моя мета комусь і здається приземленою, але це мета, а не мрія. Мрії ніколи не досягаються – вони є орієнтиром, якого дотримуєшся і не можеш дійти - тому що вони є ідеальними та високими. А мета завжди конкретніша й обмежена в часі. Це мета на 5 найближчих років: купити квартиру в центрі Донецька (я люблю це місто), мати 18 000 євро річного прибутку мінімум і почати організацію своєї сімейної справи.

Зараз, закінчуючи ВНЗ, планую отримати професійний досвід і працевлаштуватися до однієї з компаній-лідерів на телекомунікаційному ринку України: МТС або Київстар. Інший план - зайнятися веб-програмуванням. Мені це подобається, і я цим займався як аматор, можливо, настав час перейти в професіонали. За роки навчання я накопичив достатньо знань для виконання обох планів, але я ще не вирішив який обрати. Я вважаю, життя покаже :) Це план на найближчий рік, а далі й планувати немає сенсу, доки не буде пройдено цього етапу.

P.S.: Олімпіада в Москві засвідчила, що я не є найсильнішим серед найсильніших, і що є ще величезні простори для подальшого зростання. І це є позитивним результатом, адже перемоги присипляють, підтверджуючи кордони зайнятого плацдарму, а поразки шмагають нас за помилки, вказують на прогалини у знаннях і дають можливість стати досконалішими. Переді мною постає далекий шлях самовдосконалення, з безліччю перемог і поразок, і я збираюся пройти цей шлях з посмішкою на обличчі! :)