До моменту мого народження уся моя майбутня родина (мама — Ценцура Клавдія Іванівна, папа — Магдаліна Микола Іванович та два старших брати) вже щосили мене чекала. Напередодні моєму старшому брату Андрію приснився сон — нібито до нього у вікно влетів горобець. На ранок було прийнято рішення — майбутньої дитини назвати Сергієм (Сергій — горобець). Через деякий час 27 грудня 1987 року, о 10 годині ранку, на світ з'явився Ваш покірний слуга )).

Як і для всіх людей, що живуть на цьому світі, для мене пані Удача теж кинула свої гральні кістки. І за результатами кидка, я можу сказати, що мені шалено пощастило і трохи не пощастило. Мені надзвичайно пощастило — тому що в мене найкраща сім'я на світі — дбайливі люблячі батьки, відповідальні і дружні старші брати, поряд з якими мені не страшно абсолютно нічого! Але ще мені трохи не пощастило — я народився з вкрай слабким здоров'ям, і цей факт визначив все моє подальше життя. Про що я, загалом, не шкодую — життя таке, яке є, у кожного з нас. І кожен повинен у ньому боротися зі своїми проблемами сам, сам усе долати. Так що не будь я таким, яким я є, я б не став тим, ким я є )).

Раннє дитинство я провів безтурботно — із-за фізичного стану в дитячий садок я не ходив і всі мої обов'язки зводилися до домашніх уроків з мамою. Завдяки цьому до школи я підійшов цілком підготовленим хлопчиком, і мені навіть запропонували відразу піти в другий клас )). Втім, ми відмовилися — нічого було поспішати.

До школи я «ходив» теж вдома. Така можливість була, тому, щоб уникнути зайвих труднощів, ми нею і скористалися. У зв'язку з цим, у мене не збереглося якихось тісних контактів зі своїми однокласниками, чого не скажеш про вчителів. Мої вчителі не лише давали мені уроки професійні, а й життєві. Вони вчили мене жити. Хочу сказати величезне спасибі всім своїм вчителям, але особливо — моїй першій вчительці Наталії Василівні Чумаченко. Вона вела мене перші три класи школи, і хоч я і не пам'ятаю деталей, про уроки з нею в мене склалося світле, добре враження. А ще вона стала справжнім другом нашої сім'ї і можна сказати — продовжує вести мене по життю далі.
Добрим словом завжди згадую і свою вчительку української мови — Колісниченко Ірину Олексіївну. Її віра в мене, її доброта, не раз надавали сил в складних ситуаціях.

У професійному плані школа теж була для мене хорошим учителем. Більше за все я любив математику, фізику та, згодом, інформатику. Взагалі, комп'ютер у мене з'явився з трьох років, хоч і був спочатку лише основним знаряддям для вбивства дозвілля. Однак, будучи в 10 років впевненим користувачем (на ті часи і це багато важило), я вже точно знав ким я хочу бути, коли виросту — розумним дядьком, який творить різні незрозумілі речі з комп'ютером і змушує працювати все і вся ))). Не дивно, що я віддав свою перевагу точним наукам. До того ж, сама природа спрямовувала мене — у мене аналітичний склад розуму, на першому місці завжди була логіка і бажання зрозуміти предмет, а не просто вивчити щось.

В цілому по всіх предметах я йшов на «відмінно». За «моїх» дисциплінах неодноразово брав участь в олімпіадах, і навіть перемагав на обласних їх етапах. Школу закінчив з «золотою» медаллю.

Зазвичай після закінчення школи перед випускником встають два питання — на яку спеціальність поступати і в який ВНЗ? Відповідь на перше питання була зумовлена із самого мого дитинства — тісний контакт з комп'ютером з ранніх років, захопленість комп'ютерним справою, нарешті, слабке здоров'я (яке однозначно визначало вибір на користь розумової праці) — все це само по собі кликало мене в сферу високих технологій. А підстьобувала моє прагнення вступити до цієї стязі сім'я. Всі члени моєї сім'ї — «технарі», причому всі закінчили Донецький національний технічний університет (ДонНТУ), який в їхній час називався Донецький політехнічний інститут (ДПІ). Цей аргумент давав відповідь на питання «Куди вступати?». Але не тільки він. За ДПІ (і за ДонНТУ, бо це один і той же ВНЗ) міцно збереглася слава навчального закладу, в якому дають ЗНАННЯ перш за все. А так як саме мої знання візначають моє подальше життя та працевлаштування, то варіантів у виборі ВНЗу не було — ДонНТУ, однозначно.

Таким чином, можна з упевненістю сказати, що сама Доля привела мене в 2005 році в стіни першого корпусу Донецького національного технічного університету для проходження співбесіди. Вступ до університету — для мене це був виклик самому собі! Ще взимку я почав готуватися до вступу та студіювати абітурієнтську літературу. Я повинен був довести собі, що я щось можу, що я на щось здатний! Хоча, при вступі не хвилювався )).

З початку лекцій, моє життя різко змінилося. Ранкові підйоми, робота над лабораторними роботами по вечорах, та й взагалі обсяг праці зі школою не зрівняється. Мені було потрібно якийсь час, щоб звикнути до нового ритму життя, нових навантажень. Організм не завжди витримував, через це іноді доводилося пропускати пари. Та й перший курс я закінчив з кількома «четвірками» в заліковці, що вплинуло на мій підсумковий бал. Але це лише підстьобнуло мене — я міг більше, і вихід на рівні «п'ятірки» став для мене вже справою честі :-). На цьому шляху мені дуже допомагали чудові викладачі нашого університету, які не дуже строго мене лаяли за пропуски, а ще моя чудова група, яка не залишала мене один на один з навчанням — я завжди міг взяти конспект у будь-якого з одногрупників, якщо не зміг бути присутнім на лекції, завжди міг запитати про те, що було на заняттях і які вимоги до лабораторних робіт. Там же, на своїй рідній потоці, я знайшов моїх чудових друзів, які йдуть зі мною по життю, не дивлячись на те, яке між нами відстань. Спасибі ДонНТУ за те, що сюди йдуть вчитися і працювати такі чудові люди!

Крім соціального стрибка в розвитку, університет також зробив можливим стрибок інтелектуальний. Тут я навчився вчитися, навчився відповідально підходити до вирішення поставлених завдань. Після здачі парочки курсових я навіть записки «домашнім» став писати по ДСТУ ;).
Завдяки лекціям, я зрозумів, наскільки глибокий і різноманітний комп'ютерний світ! Мене це все настільки затягувало, що пройшовши черговий курс з якої-небудь комп'ютерної дисципліни, я не міг втриматися, щоб не написати щось з використанням отриманих знань, спробувати нові знання «на дотик» )). У результаті у мене було безліч різних проектів — корисних і не дуже, доведених до цілком робочого стану, і що застрягли на рівні бета-версій. Мені подобається багато знати і багато вміти, тому я майже всі зимові або літні канікули проводив за різного роду дослідами та експериментами у тій чи іншій області програмування.

Ближче четвертого курсу прийшла пора визначитися з вибором основного напрямку роботи для вступу до магістратури. Незважаючи на те, що в нашому університеті викладається дуже багато чудових цікавих дисциплін, я зупинив свій вибір на комп'ютерній графіці, яку викладав Карабчевський Віталій Владиславович. Я все життя мріяв створювати свої комп'ютерні ігри. А успіх і якість компьютерной гри багато в чому залежить від її графіки — це і визначило вибір напрямку та наукового керівника.

Ми живемо в такий час, коли для будь-якої людини доступна практично будь-яка інформація. Це відкриває небачені обрії для пізнання всього різноманіття цього світу. У кожного є можливість доторкнутися як до знань, збережених людьми з давніх часів, так і до самих сучасних досягнень науки. Не використовувати таку можливість — злочин. У майбутньому я бачу себе людиною, яка пізнає цей світ у всіх сферах знання, відкриває для себе нові горизонти знань. Особливе місце в цьому пізнанні займає моя професійна діяльність. Кожна людина повинна вміти робити все, але щось вона повинна вміти робити особливо добре — це й є її професія. Моя професія — програміст, і я прагну досягти в цій справі максимальних висот. Адже з подоланням кожного нового ступеня, для мене відкриваються нові можливості, я можу вирішувати все більше завдань, і приносити все більше користі цьому світу. В кінці-кінців, саме розвиток комп'ютерної техніки зробив цей світ таким, яким він є — яскравим і цікавим. І я збираюся зробити його ще цікавішим і доступнішим :-).