ДонНТУ   Портал магістрів

Біографія

Дитинство

На Донецькій землі мої предки поселилися практично з моменту заснування міста. Мою родину можна віднести до так званої старої донецької інтелігенції (як ні комічно може пролунати для когось словосполучення «донецька інтелігенція»). Історія нашої родини відома мені починаючи із пра-прабаби й пра-прадіда з боку мами. А особисто (і притім дуже тісно) мені довелось спілкуватися з їхньою дочкою – мамою моєї бабусі – і її другим чоловіком. У цій родині проходили мої вихідні й канікули до мого дванадцятиріччя. Прадід, який народився в єврейській родині, незважаючи на, м'яко кажучи, обмеження, що накладалися такою «п'ятої графою» у радянські роки, зумів получити три вищі освіти і, що зовсім уже дивно, по зовсім не зв'язаних між собою спеціальностях: він закінчив математичний факультет університету, медичний університет і консерваторію. У їхньому із прабабою будинку була безліч книг, там мене вчили грі на фортепіано – загалом, усіляко «культурно виховували». У рідному домі панувала схожа атмосфера: батьки й дідусь – інженери, причому мама – викладач Донецького національного технічного університету, а дідусь – Донецького державного університету економіки й торгівлі; бабуся – лікар, на початку кар'єри – педіатр, а згодом – біохімік.

Не дивно, що з появою єдиної дитини всі члени родини активно зайнялися її розвитком. Першим моїм учителем була бабуся, яка, згідно із сімейною історією, уже до двох з половиною років навчила мене швидко читати – і із цього моменту відірвати мене від книг було непросто. Років із чотирьох я пам'ятаю, як до мого вихованню підключився тато. Під його диктування було переписано багато фрагментів моїх улюблених книг – «Чарівника Смарагдового міста», «Карлсона», «Незнайки» - і, як виявилося, писання виявилося не менш захоплюючим заняттям, ніж читання. Тоді, напевно, у мене й сформувалося те, що шкільні вчителі визначили як «почуття мови» (що, до речі, дало мені заслужене право не вчити правила правопису). Тато ж привчив мене користуватися словниками. Пам'ятаю, на всі мої дитячі «чому» він відповідав одне: подивися в словнику – і сам допомагав освоїтися з незвичною спочатку структурою довідкових видань. А їх у домі теж було предосить: іноземні двомовні, енциклопедичні, словники іноземних слів, етимологічні, різні тематичні (енциклопедія міфів, мистецтва, анатомічна й, чомусь, двотомна енциклопедія Африки) і, звичайно, безліч дитячих видань.Поки мої ровесники по складах читали буквар, я, із презирством на них поглядаючи, почала писати вірші й тоді ж «видала» свою першу книгу – зі складених зошитових листків. Вихователі пророкували мені велике майбутнє й радили батькам не чекаючи покладеного віку віддати мене в школу.

Школа

Втім, довгоочікувана школа (це був «престижний» НВК №1 міста Донецька), всупереч моїм очікуванням, виявилася не таким уже казковим місцем. З досягнень і захоплень цього періоду можу назвати винятково позашкільні проекти: спортивні досягнення (до чотирнадцяти років я займалася художньою гімнастикою, одержавши звання кандидата в майстри спорту), подруг по спортивній школі, заняття англійською мовою з репетиторами й, звичайно, безліч книг.

Власно, із книгами й зв'язаний момент, який я вважаю пунктом цього періоду життя: тато, повернувшись із чергового відрядження в столицю, подарував мені, уразливому п'ятнадцятирічному підліткові зі схильністю до девіантної поведінки, три книги – «1984» Оруелла, «Лоліту» Набокова та двотомник Ніцше. Найсуворішу догану від інших членів родини тато, звичайно, одержав, але зерна вже були кинуті в ґрунт і  з жадібністю сприйняті моїм, ще не торкнутим «глибокої» літературою свідомістю, яка не усвідомлюючи мріла про неї. Приблизно в це ж час хтось подарував нашій родині двотомник «Міфи народів миру» С. Токарєва – і от ця, м'яко кажучи, дивна суміш, треба вважати, і повернула плин моєї думки раз і назавжди.

Досвід роботи

Потім настала епоха приватного бізнесу. Було випробувано все, що тільки спадало на думку – від розробки програмного забезпечення й будівельних робіт до ледве було не справдженої мрії про розведення страусів. Довше всього проіснувало рекламне агентство, де мені, як і моїм партнерам, довелося протягом декількох років бути всім – від дизайнерів, менеджерів по продажах і працівників майстерні до бухгалтерів і директорів. Ми власноручно робили ремонт, ночували в офісі, установлювали рекламні конструкції на дахи будинків, вчилися всьому буквально «з нуля», протягом тривалого часу мали набагато більше витрат, ніж доходів – і почували себе щасливими.

Попутно були написано дві книги: «Електронна комерція» (у той час, коли я планувала зайнятися інтернет-шахрайством) і «Банк ідей для приватного бізнесу» бізнес, що містить близько сотні, бізнес-проектів приватного бізнесу з мінімальними стартовими вкладеннями. Права на публікацію обох книг були відразу придбані великими видавництвами (причому друга двічі додруковувалася), а в мене вперше зародилася думка про те, що я прагну не стільки займатися бізнесом, скільки писати про нього.  І в результаті я, як багато молодих людей певного складу розуму й темпераменту, засіла за писання того самого великого твору, який потрясе увесь світ.

Через півроку в мене вперше зародилася думка про те, що для створення такої роботи мені не вистачає… навіть не таланта, а знань – адже дотепер я не сумнівалася не тільки у своїй геніальності, але й в ерудиції. Виявилося,  що роки приватного бізнесу принесли багатий практичний досвід, але ніяк не теоретичні знання, необхідні для написання моєї книги (точніше, на той час, начерків книг стало вже більш десятка). Усе це, як я тепер розумію, були роботи в області метафізики, онтології, феноменології, філософії культури й теорії пізнання. Я інтуїтивно почувала, що намагаюся сказати, але не знаходила потрібних слів, а головне – книг, присвячених схожим проблемам. Так-так, спробуйте посадити за комп'ютер людину, яка ніколи не чула про академічну науку (у моєму випадку – філософію, соціологію, психологію), а, відтак яка не володіє категоріальним апаратом цих сфер знання – і ви побачите, що вона не зможе сформулювати пошуковий запит таким чином, щоб одержати скільки-небудь наукову вибірку результатів. Ну а автори популярної літератури не дуже часто пишуть про метафізику.

Університет

В цей час, у 2007 році, і відбулася одна з найважливіших подій цього періоду життя: мені порадили вступити на факультет філософії та релігієзнавства Державного університету інформатики і штучного інтелекту, про існування якого (та ще й у рідному місті!) я навіть не підозрювала.

Зважитися на такий крок було непросто: як це – я раптом сяду за парту! Та й після вступу я, сприймаючи себе скоріше як підприємця, ніж як студента, довго розглядала цю освіту як хобі, якому не варто приділяти п'ять років життя: мені здавалося, одного року буде більш, ніж досить для того, щоб підвищити рівень ерудиції (і без того, безсумнівно, досить високий!) і повернутися до своїх звичайних занять, і, головне, дописати початі книги.
Однак, входження в цей новий для мене світ, до мого великого подиву, не було ні легким, ні швидким. Рівень знань, яким міг пишатися молодий підприємець, виявився явно недостатнім для того, щоб відчути себе «своїм» серед учених, видані книги здалися наївними, а недавні амбіції - необґрунтованими. Мені довелося червоніти в дошки, не спати ночами за домашніми завданнями й з кожним днем зневірятися у власній геніальності й ерудиції – переконаннях, які зігрівали мене стільки років. Можливо, це й примусило мене продовжити навчання: адже піти при такому стані справ означало б, що я здалася, визнала, що в мене нічого не вийшло. До того ж в цей час мені вже почав відкриватися дивний мир філософії.

Найважливішою подією цього періоду для мене став початок наукової роботи під керівництвом доктора філософських наук, професора Олександра Володимировича Білокобильського, побачивши якого на першій же лекції, я твердо зрозуміла: прагну, щоб моїм науковим керівником був саме він. Мої скромні наробітки, очевидно, зацікавили його – і почалася спільна робота. Звичайно, у той час мені ще не вдавалося сформулювати науковою мовою ті думки, які хвилювали мене вже не перший рік, він же дивним образом, розумів, що я намагаюся сказати або написати. Познайомившись із його монографіями, я побачила в них ті самі теми, які дотепер безуспішно намагалася розбудовувати.

Втім, усі викладачі факультету філософії й релігієзнавства виявилися людьми неординарними, здатними достукатися до розумів і сердець студентів і, безсумнівно, вони назавжди змінили життя багатьох з нас. І нарешті, трапилося те, чого я найменше очікувала: я закохалася в університет, якому віддала стільки зусиль і почуттів, і незабаром побачила в науці своє дійсне покликання, а в стінах університету знайшла цілий новий світ -світ, який відчула своїм рідним домом. Цей досвід соціалізації й зміни життєвої позиції я вважаю сьогодні не тільки своїм самим більшим успіхом за останні роки, але й початком нового життєвого шляху. І  цей світ, хоч і не відразу, здається, почав відповідати мені взаємністю. З третього курсу я стала навчатись на «відмінно»; того ж року була вибрана головним редактором студентської газети факультету; прийнята в секції Ради молодих учених факультету (членами якої, як правило, виступають молоді викладачі й аспіранти факультету, і лише як виняток, студенти) взяла участь у багатьох наукових конференціях, перемогла у Всеукраїнській студентській олімпіаді по філософії й релігієзнавству; ініціювала й впровадила в університеті кілька соціальних і наукових проектів, одержала дві ректорські грамоти за наукові досягнення й за активну суспільну діяльність; двічі стала переможцем у номінації «Студент року»; двічі стала стипендіатом програми «Завтра.UA» Фонду В. Пінчука, стала президентом Асоціації філософів і релігієзнавців, опублікувала ряд наукових статей і багато чого іншого.

Закінчивши влітку 2011 року бакалаврат та підбиваючи підсумки чотирьох років навчання, я (все ще з деяким подивом) усвідомила, що факультет філософії і релігієзнавства, на якім я зовсім не планувала затримуватися, міцно ввійшов у моє життя. І саме тут мені вперше відкрився зміст вираження «Alma Mater»: університет, якщо віддатися йому повною мірою, стає воістину другим народженням людини, а освіта (російською – образование) – справжнім становленням людини, який із чогось без-образного, тобто того, хто не має образу, стає сформованою особистістю, яка відбулася (російською – образовалась).

Не дивно тому, що, тримаючи в руках не просто довгоочікуваний диплом, а й, фактично, звільнення від щоденних лекцій та домашніх завдань і можливість повністю віддатися роботі, я без тіні сумніву вступила в ряди конкурсантів на вступ до магістратури - тепер вже Донецького національного технічного університету за спеціальністю «Релігієзнавство». Тут з вересня 2011 року я продовжила роботу над науковою темою, що зацікавила мене ще на початку другого курсу - «Категорія суб'єктності та її трансформація в суспільстві початку ХХІ сторіччя». Тему цю вважаю виключно актуальною для сучасного  гуманітарного знання, адже соціальна суб'єктність зазнає сьогодні кардинальні зміни під впливом низки чинників, важливе місце серед яких займає розвиток інформаційних та комунікаційних технологій. Моїм науковим керівником залишився Олександр Володимирович Білокобильський, коментарі, поради, а, часом, й критика якого продовжують відкривати мені нові грані цієї давно знайомої теми.

Професійні плани

Сьогодні я не мислю свого майбутнього поза академічною діяльністю. Кар'єру в цій області представляю приблизно так:

Друга найважливіша сфера самореалізації – соціальні проекти:

І, нарешті, самореалізація не буде повної без живого пізнання миру. Це: