Моя творча автобіографія.

Минуле.

Я народився, як зараз пам'ятаю, 5 жовтня 1984 р. у славному радянському місті Донецьку. Ця знаменна подія не залишилася непоміченою природою, і вона чимось мене винагородила, ось тільки чим. Ну гаразд, продовжимо. Та країна, в якій я вперше розплющив очі, звалася СРСР. І мої батьки завдяки ній, країні, зустрілися, тому що мою маму, Давлетханову Світлану Анатоліївну, по розподілу направили практикуватися до Криму, де вона і зустріла мого батька Давлетханова Валерія Мавлявієвіча, ну що ж поробиш, ось таке ім'я у мого діда. Як ви вже, напевно, здогадалися, вони переїхали жити в шахтарське місто Донецьк, можливо дарма - адже там в Криму тепліше. Тут батько влаштувався на почесну, на ті часи, роботу шахтаря, а мама працювала фармацевтом. Так ми і жили, я ходив в дитячий сад "Ромашка", підраховував 15 республік у складі Союзу, поки десь в серпні 1991 країна чомусь змінило назву, і 1 вересня 1991 я пішов в перший клас вже української школи №141, де проучився до п'ятого класу включно. Після закінчення п'ятого класу своє навчання продовжив в іншій загальноосвітній школі під порядковим номером 125. З висоти прожитих років я згадую про неї тільки світле, темні спогади чомусь забулися. Як і у всіх, були всякі олімпіади, виступи, але мені це не подобалося, і робив я це без особливого завзяття. Не говоритиму, що так вже сильно мені подобалися точні науки, тому як школа і взагалі будь-яку необхідну освіту я не вважаю показником. У кінці 10 класу пора було думати про майбутне, і вирішив я стати великим мерчендайзером, правда, гарне слово. Але оскільки я в житті не постійний, то швиденько поміняв своє рішення і став готуватися до вступу на ОТ. Спеціальність вибиралася випадково (подробиці опустимо), і весь одинадцятий клас я вчився сім днів в тиждень (п'ять в школі, два дні на курсах), готуючись до рейтингових випробувань.

Сьогодення з елементами минулого.

Отже, приступимо до самого смачненького - студентству. У цій частині спочатку замислювалося затаврувати ганьбою всю вищу школу вцелом, але після тривалих міркувань про долі людства в трьох томах, два з половиною з яких я роздумував про своє найдорожче здоров'я і про ті репресії, яким воно може піддатися, ця ідея була похована під п'ятиметровий шар бетону. Тому університет у нас чудовий і викладачі відмінні. Що коштує такий екземпляр, як усіма улюблений і обожнюваний Юрій Володимирович з його методічкамі, в яких, як довели британські дешифрувальники, прихований таємний сенс існування будь-якого системщика. І все-таки є хороші люди, які намагаються утлумачити нам основи, з якими вже можна розібратися в складніших речах. Хотілося би відзначити, що найчудовіші роки університету я провів на третьому і четвертому курсі. Не скажу, що навчання мені завжди давалося легко, але я старався, оскільки усвідомлював, що ці 5 років, які я витрачу на здобування освіти, не повинні пройти безслідно. Я вчився всьому, чому тільки міг. Багато що доводилося доучувати самостійно, оскільки не завжди в університеті читалися курси, які розкривали питання, що цікавлять мене в даний момент. І бувають моменти, коли в голову засідає думка, що я все-таки дарма витратив ці роки. Окремою пунктирною смугою через університет проходить навчання військовому мистецтву. У ті важкі четверги ми з "бойовими" товаришами, яким велике спасибі за допомогу, намагалися чи ні освоїти МТЛБ, ЗСУ23-4 і інші страшні для супротивника назви. Результатом стало отримання звання наймолодшого лейтенанта. Тепер хоч в пожежники, хоч у вiйськові. Та і взагалі я крут, порятунку немає, а головне скромний. Захоплень особливо не спостерігається, так дрібниці, книжки читаю і банани їм, і ще пристрасть як люблю покласти пару сотень найтмаров після напруженого дня. Більше про університет я говорити не хочу або, може, мені просто лінь.

Сьогодення з елементами майбутнього.

В найближчому майбутньому я хотів би влаштується на хорошу роботу, спочатку в Маус, а там подивимося. Написати дипломну роботу, ну а після подивитися на фінансові можливості, і якщо вони мені дозволять, то мені б дуже хотілося побувати в Норвегії, батьківщині могутніх вікінгів, країні оселедця і іншій морській живності. Чому? Сам не знаю, це, як мовиться, моя ідея Фікс. Тут і казці кінець, а хто слухав, того я бити не буду, а якщо хто не читав, то я періодично по псевдовипадковому закону буду до них в снах, страшних і не дуже. Прощавайте.

У гору