ДонНТУ   Портал магістрів

Реферат за темою випускної роботи

Зміст

Вступ

1. Актуальність теми

Однією з основних тенденцій сучасного суспільства виступає помітне зростання теоретичного інтересу до міфології та теорії міфу. В світлі глобалізаційних підходів явно позначається спрямованість на дослідження регіональних аспектів суспільних явищ. В зв’язку з цим помічається активізація досліджень проблем регіональної міфології як соціально оформленого знання про регіон, потужного регулюючого та мобілізаційного елемента у житті суспільства, який здатен сформувати регіональну спільноту. На сьогоднішній день дослідження конкретних регіональних міфів мають певну прогалину, передусім, відсутній комплексний підхід до вивчення даної проблеми. 

2. Мета та завдання дослідження

Метою роботи постає виклад ходу релігієзнавчо-філософської експлікації релігійних та ідеологічних засад донецького регіонального міфу, здійсненної іноземними та вітчизняними дослідниками.  

Для досягнення поставленої мети належить розв’язати наступні завдання:

  1. Проаналізувати теоретичні джерела, присвячені  дослідженя феномена регіональної міфології.

  2. Узагальнити та згрупувати за специфічною спрямованістю теоретичні дослідження присвячені донецькому регіональному міфу.

  3. Виявити наявні методологічні підходи та концепції до вивчення міфу та регіональної міфології.

  4. Простежити ідеологічне підґрунтя донецьких міфопоетичних та фольклорних текстів.

Об'єкт дослідження: історіографічний та методологічний аспекти дослідження соціального міфу як компонента об’єктивної реальності сучасної людини.

Предмет дослідження:  підходи до виявлення релігійних та ідеологічних факторів формування донецького регіонального міфу як різновиду соціального міфу в сучасних теоретичних концепціях.


Теоретична та практична значимість роботи полягає у заповненні прогалин які виникли через відсутність праць, що стосуються тематики донецької регіональної міфології. А також у тематизації джерельної та історіографічної бази відповідно до мети дослідження. Це дозволяє використовувати дані матеріли у роботах з дослідження регіональної ідентичності та для створення навчальних курсів з соціальної філософії, філософії міфу, філософії політики та інших філософських дисциплін.

3. Огляд досліджень та розробок 

Питань міфу та міфотворчості торкалися автори різних за часом і спрямуванням робіт: у науковій літературі зустрічаємо чимало спроб апелювати до феномену соціального міфу, проаналізувати місце й роль у суспільстві міфологічних моделей, відомих сюжетів, архетипових образів, символіки тощо. Тож при дослідженні регіональної міфології як різновиду соціального міфу нами буде прямо чи опосередковано використано ряд праць вітчизняних та іноземних учених – розглянемо найбільш значущі для нас розвідки, які на сьогодні можуть бути підґрунтям для подальших досліджень у цьому напрямку.

3.1. Іноземна та вітчизняна історіографія розгляду питання соціальної міфології загалом, та регіонального міфу як її окремого випадку

  Структуру міфології, її зміст, форми та ступені впливу на індивідуальну та масову свідомість досліджували Р.Барт [7], Е.Касірер [18], К.Леві-Стросс [21], М.Еліаде [56] та інші.
    До 20-х років ХХ століття остаточно склалася концепція Е. Кассірера, який бачив у міфі особливу форму символічної об’єктивації чуттєвих даних і емоцій. Кассірер, як неокантіанець, вважає міфічний світ «світом уявлень», додаючи, однак, при цьому, що світ наукових понять не є чимось принципово іншим. Створюючи систему форм спостереження й понять, міф надає можливість упорядкування всього різноманіття досвіду, чим і уможливлює досвід взагалі. Міф відрізняється від науки тільки змістом своїх категорій, але аж ніяк не формою організації. Висунута Кассірером ідея конструювання символічної реальності в міфі мала велике значення для подальшого розвитку філософії міфу, зокрема структуралістської теорії К. Леві-Строса.
   Леві-Строс на основі великого матеріалу показав здатність міфічного мислення до узагальнень і класифікацій навколишньої дійсності, що перевершують за функціональністю класифікації, прийняті в науці, зокрема в ботаніці й біології. У теорії Леві-Строса міф у першу чергу виступає як засіб вирішення логічних протиріч і, тим самим, оволодіння дійсністю. Покриваючи світ сіткою класифікацій, міф упорядковує сукупність об’єктів класифікації у структуру, що виступає своєрідною системою координат. Сформована в такий спосіб логічна реальність стає апріорним фундаментом міфічного досвіду, онтологією міфу [21].
   Концептуальними при вивченні регіональної міфотворчості є положення праць Р. Барта, який у «Риториці образу» намітив напрямок аналізу феномену суспільного міфу, застосувавши до нього семіотичний підхід і вбачаючи в ньому багаторівневу знакову систему. Учений вважає міф «найбільш зручним засобом тієї ідеологічної інверсії, котра характерна для нашого суспільства» [7, с. 111]. Роботи Р. Барта важливі в контексті нашого дослідження з огляду на його розуміння міфу – зокрема як «семіологічної системи, яка претендує на те, щоб перетворитися на систему фактів» [7, с. 101].
   Соціально-філософські аспекти міфології серед вітчизняних та зарубіжних дослідників вивчали С.Аверинцев [1], О. Білокобильський [9], О.Лосєв [22], С.М.Телегин [49] , А.Цуладзе та інші.
Соціально-психологічні особливості міфології розкриваються в працях В.Вундта, У.Джеймса, З.Фройда [51],  К. Юнга [57] та інших.
 Механізми маніпулювання суспільною свідомістю засобами соціальної міфотворчості на міждисциплінарному рівні розглянули в своїх дослідженнях С.Кара-Мурза, Л.Леві-Брюль, Г.Осіпов у працях «Соціальна міфотворчість і соціальна практика» і «Сучасна політична міфологія зміст і механізми функціонування» та інші.
 З огляду на те, що соціальні міфи є феноменом масової свідомості, важливе значення для дослідження мають роботи, присвячені аналізу масової свідомості та різним аспектам її функціонування. Зокрема, можна виділити праці Г.Арендт, Г.Лебона, К.Маннгейма, С.Московічі, Х.Ортеги-і-Гассета, М.Мак Люена [24] та інших. Необхідно також окремо виділити дослідників, роботи яких здебільшого присвячені політичній міфології. Серед них: А.Кольєв, В.Полосін, А.Спіркін, М.Хевеши, А.Цуладзе та інші.
    У контексті нашого дослідження чималий інтерес становить ряд дисертаційних робіт останніх років, які, належачи до різних наукових спеціальностей, подекуди торкаються питань, дотичних до регіональної міфотворчості. Розглянемо деякі з них з огляду на обрану нами тему.  Серед таких робіт, прямо присвячених проблемам побудови політичних регіональних міфів, варто назвати російські дослідження В. Нечаєва «Регіональний міф у політичній культурі сучасної Росії» [33], О. Рюмкової «Політичний міф: теоретичні засади і сучасна політична практика». Н. Шульга в розвідці «Політичні міфологеми в сучасному світі» різнобічно тлумачить функціональне поле таких міфологем на регіональному рівні та трактує політичний міф як «механізм реалізації політичної комунікації із суспільством, що у свою чергу слугує адаптивною функцією вбудовування в політичну реальність соціуму» [55].
    Л. Харченко у статті «Міфотворчість як дієвий чинник суспільно-політичного життя» аналізує «роль міфотворчості у процесі формування ідеологій на сучасному етапі розвитку суспільства» та розглядає «можливості сучасних міфологічних прийомів і їх вплив на масову свідомість за допомогою актуалізації символів і ритуалів» [53, с. 1]. 

Також, значним є блок праць присвячених соціальній ідентичності в різних її аспектах, зокрема, О.Зернецька [15], С.Макєєв, А.Патраков [23].

    Досліджуючи роль і місце «новітніх» міфів у житті сучасної людини й соціуму, до явищ регіонального простору звертається Л. Воєводіна в роботі «Міфологія і культура»: «Зовсім особливе місце займають новітні міфи масової свідомості, котрі являють собою реліктові структури міфомислення, перетворені форми суспільної свідомості: політичні, соціальні, псевдонаукові, рекламні та ін. міфи. Без звернення до міфу практично неможливо зрозуміти суспільну психологію і явища масової культури» [11, с. 13].  Регіональний простір та його особливості розкриває також Л.П.Нагорна [32], досліджуючи феномени української регіональної ідентичності.
   Особливо значущими для досліджуваної теми є роботи, у яких вводиться й використовується сучасне поняття міфології. Окремі аспекти соціальної міфології розглядали Е.Баталов, Ю.Лотман, А.Майданов, О. Андрієнко [6]. Плідні ідеї про характер міфотворчості в повсякденній свідомості сформулювала Н.Автономова.
    Змістовний характер мають дослідження соціальної міфології, опубліковані П.Гуревичем, в яких розкриваються співвідношення міфології й ідеології, ґенеза поняття ідеології, еволюція західних соціально-філософських поглядів на ідеологію й роль міфології як її підґрунтя.
    Виключно цікавим з точки зору проектування на регіонально-міфологічний матеріал є дослідження О. Андрієнко «Соціальна міфологія у контексті суспільних трансформацій». Авторка розглядає міфотворчість як «процес свідомого або несвідомого наділення певного об’єкта або явища властивостями міфу» [6, с. 9], що є «природною формою людської активності, але сьогодні почасти використовується з метою цілеспрямованої маніпуляції людською свідомістю» [6, с. 9]. На думку дослідниці, соціальний міф є «символічно вираженою сукупністю онтологізованих уявлень, ідеалів та переконань, що є для суспільства актуальними» [6, с. 11]. Такі міфи «...віддзеркалюють світогляд епохи та різноманітні аспекти життя соціуму» [6, с. 7] – і при тому вони «...не є пасивними та ізольованими складовими суспільного буття, але активно взаємодіють з ним на ідеологічному, економічному, політичному, релігійному, екологічному та інших рівнях» [6, с. 7].
    Вагомим внеском у розробку проблеми соціальної міфології є праці таких українських дослідників: В.Андрущенка, О.Балли, І.Бойченка, Л.Губерського, О. Донченка, А.Єрмоленка, М.Зелінського, О.Мішучкова, М.Міщенка, М.Михальченка, Г.Носової, М.Поповича, Л. Павлюк [35, 43], Т.Розової, Ю.Романенка, А.Ставицького, Д.Усова, В.Шинкарука та інших.
    У роботі Л. Павлюк «Знак, символ, міф у масовій комунікації» акцент значною мірою робиться на розумінні новітніх, «сучасних міфів», під якими, як зазначає авторка, мають на увазі «…як правило, не власне жанр, художню форму, а насамперед спосіб мислення, структури світорозуміння, інтерпретації» [35, с. 89–90]. Дослідниця визначає деякі структури-опозиції і міфологемні інваріанти в масовій культурі, експлуатовані міфологічні образи тощо та аналізує сучасні неоміфологічні тенденції: «Цикл смерті міфу (міф–контрміф–антиміф) урешті-решт завершується циклом його оновлення – виникненням неоміфологічних проектів» [35, с. 100]. 
    Прямо проектуються на спостереження підвалин сучасного міфу та регіонального міфу, як його різновиду роздуми М. Савінова над природою і специфікою побутування міфу в світі, які представлені в розвідці «Міф і сучасність: філософські аспекти інтерпретації». Зокрема, він зазначає, що до сьогодні «…міф не втратив і своїх одвічних функцій дійсного творця ілюзій» [44], оскільки «…людський розум не тільки не в змозі дати правильне віддзеркалення зовнішнього світу, але й неминуче спотворює його« [44], – а «…гіпернадлишок авангардних і тоталітарних нот минулого сторіччя дозволив повною мірою розкрити і прагматично переосмислити вказаний аспект» [44].
    Передусім із практичної точки зору намагається поглянути на процес міфотворчості А. Шаромов у розвідці «Формування рекламно-інформаційного простору бренду» наголошує, що  «використовуючи механізми міфологізації, міфологічні пласти свідомості, бренд формує у споживачів стійкі позитивні емоції, довгострокову лояльність...» [54, с. 99]. З огляду на це, дослідник виокремлює п’ять основних «інструментів брендингу», заснованих на міфотехнологіях [54, с. 100]. Беручи до уваги тенденції ототожнення брендингу території з активною регіональною міфотворчістю вважаємо цю працю вартою уваги. Також прикладний характер має праця С. І. Бикова «Путешествие в реальность мифа» [10].
 Слід відзначити, що на сьогодні, велику кількість розвідок наукового чи, частіше, науково-публіцистичного характеру, присвячених розробці різних аспектів, прямо чи опосередковано пов’язаних із проблемою регіональної міфотворчості та її генетичних зв’язків з релігією, розміщено в мережі Інтернет. Назвемо деякі з них в контексті нашого дослідження.
  В. Зайкина в роботі «Бренд як релігія» відзначає: «Насправді міфами та довкола релігійними уявленнями заповнена велика частина інформаційного простору навколо нас» [14] – і «…переважна частина міфів, що наповнюють нашу свідомість, належить найголовнішій сфері життєдіяльності сучасної людини – споживанню товарів і послуг» [14].
    Окремий інтерес для нас становлять роботи О. Гриценко «Своя мудрість: національні міфології і «громадянська релігія» в Україні» [12], Д. Реута «Прикладна культурологія: проектування в середовищі міфів« [42], представлені в яких спостереження можуть бути почасти спроектовані на регіональний простір міфу.


3.2. Теоретичні дослідження присвячені донецькому регіональному міфу 

Конкретні дослідження, що тією чи іншою мірою стосуються донецького регіонального міфу можна окреслити кількома площинами.
    По-перше, культурологічний аспект до явищ сучасної регіональної міфотворчості застосовує О.Тараненко у роботі  «Донецьк без мітів» [48]. Де окреслює історико-логічну лінію розвитку територіального міфу. Також професійно подібними проблемами займаються С. Кузнєцова [20] та Г.А. Агаркова [2 – 4]. Перший автор у праці «Багатокультурна палітра Донеччини» звертається до можливих різнокультурних підвалин наявних особливостей Донеччини, а А. Агаркова, в свою чергу, у розвідці «Интерпретация образа Донбасса: к проблеме территориальной мифопоэтики» – обґрунтовує можливість виділення територіально-регіональних «культурних домів» [2].
    По-друге, можна виокремити дослідження, що існують в межах розробки культурної ідентичності. Це Г. Агаркова «Міфотворчі механізми регіональної ідентичності (на прикладі формування культурного образу Донеччини)» [4]. Та В.Заблоцький  «Декілька слів про донбаський менталітет» [13]. Та розвідки, присвячені соціальній ідентичності: Смуток Михайло «Донбаська ідентичність: аналіз кількох концепцій» [45]. Колективна стаття І. Пасько, Я. Пасько, Г. Коржов «Плавильний басейн донецької ідентичності» [37].
    По-третє, дослідження, які наголошують на міфопоетичних складових фольклорного спадку регіону. Це роботи А.В.Іонова «Душа шахтера. Рассказы» [16], та «Песни шахтерского края» [17]. В.І.Романько  «Література донецького краю» [43]. Дослідження    П.Т. Тимофєєва  «Пісенний фольклор робітничого середовища Донбасу (на матеріалі записів 20х рр. ХХ ст.)» [50].
    По-четверте, матеріали соціологічного характеру. Д.В. Миронович «Релігійний простір міста (на прикладі міста Донецька)» [30]. Г.Коржов  «Региональная идентичность Донбасса: генезис и тенденции развития в условиях общественной трансформации »[19].
    І нарешті, історичні розвідки та праці, що стосуються історичного краєзнавства. В.П.Стьопкін  «Иллюстрированная история Юзовки-Сталино» [46], В.В.Оліфіренко, Ф.Д.Пустова «Таємниця духовного скарбу (із популярного народознавства)» [34], В.О. Пірко [39].
    Також варті уваги матеріали, що виходять у періодичних виданнях. Це, зокрема, статті Є.Ясенова, які дають змогу фіксувати актуальні та сучасні процеси, які відбуваються в регіоні. О.Тараненко  «Донецк – город не первый, но и не второй…или некоторые заметки о мифологии Донецка. » [47].
Враховуючи ці та інші наявні на сьогодні дослідження відповідного спрямування, можемо говорити про наукове підґрунтя для вивчення соціальної міфології загалом, та регіонального міфу як її окремого випадку – але досі не маємо спроб цілісно проаналізувати регіональний міфічний простір, тим більше з урахуванням українського матеріалу, з точки зору трансформації в ньому здобутків первісного міфу як такого, що має релігійні та ідеологічні витоки.
    Тож, оскільки в науковій літературі згадані проблеми вивчалися здебільшого ситуативно або ж праці присвячувалися окремим випадкам – і здебільшого в іншому методологічному ключі, вважаємо за доцільне вдатися до подальшого дослідження донецького регіонального міфу з акцентуванням на його релігійних та ідеологічних витоках.


4. Деякі аспекти та підходи до вивчення регіональної міфології

4.1. Методологічні підходи та концепції до вивчення міфології та регіональної міфології як її різновиду


    Міф здавна був об’єктом постійного інтересу з боку багатьох вчених, і плюралізм інтерпретацій міфології, пояснюється різними науковими позиціями дослідників. До епохи античності відноситься поява перших так званих шкіл інтерпретації міфу – алегоричної, евгемеричної та символічної. В алегоричному трактуванні міф став об’єктом філософського аналізу. Евгемеричнна – бачила в міфах видозмінені історичні події. Символічна – визнавала наявність у міфах непізнаваних таємниць. В античній філософії міф вперше став осмислюватись раціонально.
    У свідомості людей епохи Середньовіччя відбулася заміна архаїчних, давньогрецьких міфів християнськими. Однак нові трактування міфу вироблені не були, відбулося лише ускладнення алегоричної інтерпретації [44; c. 116].
Епоха Відродження характеризується переосмисленням античної міфології. В цей період складається компаративістський підхід до розуміння міфу, у вигляді порівняльного аналізу міфологій різних етносів і типологічного порівняння з іншими формами культури (казкою, поетичною творчістю тощо).
    Німецька класична філософія дала новий імпульс трактуванням міфу. Ф.Шеллінг фактично першим узагальнив уявлення про міф, розглядав його в якості об’єкта філософського вивчення та заклав основи філософії міфології. Ф.В. Шеллінга можна вважати засновником теїстичної концепції міфу, відповідно до якого він є або однією з можливих, або єдиною формою існування правдивого знання про реальність. Міф із цього погляду є доступною людському розуму репрезентацією тих ірраціональних сил, що стоять за видимим світом і забезпечують його буттєву стабільність [9, с. 72]. Крім Шеллінга, серед прихильників теїстичного трактування міфу необхідно згадати російських філософів С. Булгакова й О. Лосєва [22]. Праці Лосєва, починаючи з ранньої «Діалектики міфу», випередили багато положень сучасної науки про міф і продовжують залишатися актуальними.
    Кінець XIX–XX ст. характеризується великою кількістю різних шкіл та теорій міфу, які по-різному трактують міфологію. У лінгвістичній теорії вважалося, що зрозуміти міф можна, вивчивши мову. Антропологічна теорія припускала, що в основі міфології лежить одухотворення природи та здатність людської свідомості будувати пояснення природних явищ на основі аналогії. Ритуалістична та кембріджська школа класичної філології як джерело походження міфів розглядали ритуал. Для функціоналізму, міф – це засіб регулювання колективної діяльності, суспільних відносин. У соціологічній теорії міф досліджувався відповідно до законів розвитку суспільства, а символічна – підходила до міфу як до автономної символічної форми, що особливим способом моделює світ [8]. В психоаналітичній інтерпретації міфів висловлювалися ідеї про те, що в їхній основі лежать глибинні людські комплекси, що міфи є безпосереднім проявом архетипів колективного несвідомого [51, 69]. Представники структураліської школи вважали міф механізмом зняття фундаментальних протиріч у суспільстві й світогляді і намагалися аналізувати міф науковими методами [21].
    Постановка проблеми соціальної міфології як соціокультурного феномена виникає наприкінці ХІХ ст. У науковий обіг вводиться поняття «соціальний міф» (Ж. Сорель), починається формування самостійної галузі дослідження, предметом якої виступають соціальні міфи, закладаються основні напрямки їх аналізу (Ф. Ніцше, А. Шопенгауер).
 До середини 70-х рр. ХХ ст. проблема соціальної міфології радянськими філософами обговорювалася з позицій загострення ідеологічної боротьби. Міфологія розглядалась як феномен, властивий буржуазному й добуржуазному суспільству та інтерпретувалась як система свідомої неправди й фальсифікацій, що, направду, не заважало здійсненню плідних досліджень, як у постановці проблем, так і в спробах їхнього вирішення.
    Із середини ХХ сторіччя остаточно формується підхід до міфу, за яким в основі міфу лежить особлива онтологія, що визначає специфіку міфічного мислення й досвіду. Найбільш послідовно цей погляд на проблему розкрито в роботах М. Еліаде, який показав значення «міфів про створення» в загальній системі міфічних уявлень [56; c. 32]. Ці міфи, за Еліаде, регулярно відтворюються в ритуальних церемоніях і за допомогою останніх підтримують структуру профанного світу. Наповнюючи навколишній світ онтологічною стабільністю, міфи й обумовлені ними ритуали стають інструментом освоєння цього світу, основою практичної діяльності.
    Російські дослідники міфу, крім згадуваних вище, в основному схилялися до напрямку, що спирався на досягнення порівняльно-історичного мовознавства й був пов’язаний з іменами М. Мюллера та В.Манхардта. Серед них можна назвати таких, як А. Афанасьєв, О. Потебня [40], Ф. Буслаєв. За радянських часів на вивченні міфу позначився підхід в основі якого лежить панування наукового світогляду як філософської доктрини. Із цього погляду міф апріорі виглядав як низький ступінь відображення закономірностей матеріального світу. Проте радянські вчені зробили значний внесок у вивчення міфу. Серед них варто згадати В. Проппа [41], С. Токарєва [1], В. Богораза, Л. Штернберга, А. Золотарьова, А. Анісімова, М. Шахновича, Я. Голосовкера, О. Фрейденберг, Є. Мелетинського[26, 27 – 29], І. Лосєву.
   Зокрема, Є. Мелетинський наголошує: «Міф є засобом концептуалізації світу – того, що знаходиться довкола людини і в ній самій» [27, с. 24]. При тому вчений акцентує: «Міфологічний підхід не залишає місця для коливань, суперечностей, сумнівів, для методологічного хаосу. Модель світу орієнтована аксіологічним, ціннісним чином. Міф пояснює світ так, щоб універсальна гармонія не була порушена. ... Його модель світу охоплює всі необхідні елементи природи й культури» [27, с. 31].
  Сучасні філософи приділяють усе більше уваги міфу. Досить згадати роботи Т. Алпеєвої [5], І.Малякіна [25], І. Мітіна [31], В. Нечаєва [33], С Телегіна [49], Л. Хавкіної [52],М Савінова, А.Скворцова, П. Костильова, А. Федякіна [44]. За всієї різноманітності інтерпретацій, що містяться в них, можна вказати деякі спільні риси: по-перше, прикладний характер розроблюваних проблем (міф і держава, міф і релігія, міф і пізнання тощо), по-друге, залишається тенденція, що склалася за радянських часів, – бачити в міфі деяке спрощення, ірраціональне відображення реальності, яка повноцінно відкривається тільки при науковому погляді на світ.
    Виходячи з розглянутих концепцій та теорій міфу, можна зробити висновок, щодо істотних розбіжностей теорій, які інтерпретують міф. До того ж, тема роботи має «порубіжне» розташування є велика кількість суміжних з філософією та релігієзнавством досліджень – все це зумовлює необхідність використання системного, полі аспектного, компліментарного підходу, який дозволяє задіяти механізми методик культурологічного, лінгвстичного, соціологічного, та політологічного аналізу.  

4.2. Відображення ідеологічних тенденцій в суспільстві в донецьких регіональних міфопоетичних та фольклорних текстах

Виходячи з того, що саме шахтарська тематична домінанта ствердилася в культурному образі Донеччини, вивчення регіональної міфопоетики доцільно буде обмежити лише шахтарським блоком текстів. Основною джерельною базою таким чином, виступають фольклорні  та художні збірки «Душа шахтера» [16], та «Песни шахтерского края»  [17] - упорядник А. В.Іонов , а також дослідження П.Т.Тимофєєва «Пісенний фольклор робітничого середовища Донбасу (на матеріалі записів 20х рр. ХХ ст.)»[50] та ін.
    Очевидно, що міфологізація Донецького регіону почалася у 20 –30 х рр. минулого століття, коли ідеологічні штампи «міста трудової слави» стали своєрідними магічними заклинаннями. Міфи поставали не як віддзеркалення реальності, а як «світлі цілі»[48; 33].
   Дослідники відмічають, що відсутність достатньо ґрунтовної культурної історії, традицій на початку XX сторіччя,  а також початок післяреволюційної розбудови регіону, яка здійснювалась зусиллями нової «звільненої людини праці», і викликали потужний викид місцевої міфотворчої енергії. Промислові пріоритети остаточно закріпили за регіоном стійкий образ «шахтарського серця країни»: відтепер саме шахтарські мотиви в регіональній мифопоетичній системі встановлюють головний ідеологічний каркас культурного образу краю [50, с.49].    
    З міфопоетичних та фольклорних текстів видно, що післяреволюційне оформлення регіонального виміру «нового світу» активізувало ряд міфологічних архетипів, що випливали з самої специфіки гірняцької професії. Поєднуючись із важливішими ідеологемами епохи, архетипічне шахтарське світовідчуття, проектується на образ нової регіональної культури. Результатом стало те, що перед тим десакралізований, чужий світ  та шахтарська праця стають своїми, отримують на новій ідеологічній основі духовне виправдання й вищий зміст, по-особливому консолідуючи навколо себе всю нову соціально-територіальну спільноту [2, с. 173].
    Виходячи з культурного контексту, ми можемо говорити, що Донбас являв собою типову радянську провінцію, і тому тут дуже яскравим виявився процес втілення ідеологічних настанов характерних для Радянського Союзу в основі яких лежать праці К.Маркса. Саме його наукові обгрунтування про те, що здатність людини через свою працю перетворювати і освоювати обєкти природи задля задоволення власних потреб є визначальною характеристикою людини. І весь людський рід при цьому має право користуватися плодами її праці [38, с.186]. Тобто людина – за визначенням істота працююча, робітник. Цей погляд втілювався правлячою елітою нової «радянської формацїї» на просторах Донбасу.
    Радянська локальна еліта змогла віднайти відповідність радянському ідеалу робітника саме на Донбасі, образу Робітника, не просто людини, а такої собі духовної субстанції, що присутня у всіх мешканцях міста і тим самим долучає їх до цього образу. А отже, це вже не просто населення спільним для якого є проживання на одній території, а щось більше, сакральне яке поєднує локальну спільність вже на основі міфеми про героя.
    Думка про те, що «Праця шахтаря непосильно важка» виспівана у чисельному шахтарському фольклорі. Розповсюджуючись, вона перетворилася на міфологічний концепт, що спровокував новий міф, який і досі функціонує і навіть має наслідки, - логіка роздумів наступна: «Отже не кожний здужає бути шахтарем» – звідси висновок: «Існує особливий шахтарський характер».

«Нет смелее удальцов,
Чем шахтеров-молодцов.
Шахтер ходит по ночам,
 Не уважит богачам.»
 [43 , с. 29].

Підпорядкування комуністичному ідеологічному вченню, конструювання образу «Соціалістичного Донбасу» фундувалося на якісному переінтонюванню всієї знакової для шахтарського труда, символічної системи, яке проходило  віссю змістів «тоді-тепер», на основі опозиції образів старого й нового шахтарського Донбасу.
    В регіональному просторі особливу місцеву інтерпретацію отримували офіційні образні кліше: Великого Батька, Рідної партії, Трудового племені. Закономірно, що в Донбасі ці стереотипи виявилися тісно пов’язаними з шахтарською тематикою. [34, с. 31].     

Схема формування ядра донецького регіонального міфу в історичній послідовності

Малюнок 1 – Схема формування ядра донецького регіонального міфу в історичній послідовності
(анімація: 4 кадри, 7 циклів повторення, 150 кілобайт)

Таким чином, звертаючись до донецьких міфопоетичних та фольклорних текстів, які виникали з самої специфіки творення та існування регіону у радянський період – можна виділити їх ідеологічне підґрунтя. Сприятлива ситуація розвитку донецького регіону дозволила місцевій еліті саме тут втілювати мрію радянських ідеологів, будуючи здорове робітниче суспільство, виховане на тому, що саме праця є найвищим виявом героїзму.



Висновки

Проаналізувавши теоретичні джерела у яких досліджено феномен регіональної міфології і враховуючи ці та інші наявні на сьогодні дослідження відповідного спрямування, можемо говорити про наукове підґрунтя для вивчення соціальної міфології загалом, та регіонального міфу як її окремого випадку. Але, як показав моніторинг наукових джерел, досі не маємо спроб цілісно проаналізувати регіональний міфічний простір, тим більше з урахуванням українського матеріалу, з точки зору трансформації в ньому здобутків первісного міфу як такого, що має релігійні та ідеологічні витоки. 

В рамках проведеного дослідження можна зробити такі попередні висновки: 

  1. Оскільки в науковій літературі   поставлені в завданнях проблеми  вивчалися здебільшого ситуативно або ж праці присвячувалися окремим випадкам – і здебільшого в іншому методологічному ключі, вважаємо за доцільне вдатися до подальшого дослідження донецького регіонального міфу з акцентуванням на його релігійних та ідеологічних витоках. 

  2. Узагальнюючи за специфічною спрямованістю теоретичні дослідження присвячені донецькому регіональному міфу можна поділити їх на такі групи: ті, що досліджують культурологічний аспект явищ сучасної регіональної міфотворчості; дослідження, що існують в межах розробки культурної ідентичності і розвідки, присвячені соціальній ідентичності; дослідження, які наголошують на міфопоетичних складових фольклорного спадку регіону; матеріали соціологічного характеру; історичні розвідки та праці що стосуються історичного краєзнавства.

  3. Окреслюючи наявні методологічні підходи та концепції до вивчення міфу та регіональної міфології стає одразу видно, що міф здавна був об’єктом постійного інтересу з боку багатьох вчених. Розглядаючи історію вивчення міфології можна виділити різні методологічні підходи: алегорична, евгемерична та символічна трактовка; компаративістський підхід до розуміння міфу; теїстична концепція міфу; лінгвістичні теорії; ритуалістична, функціональна та соціологічна теорії міфу; психоаналітичні інтерпретації міфів; структураліська школа; розуміння міфу як онтологічної реальності; підходи в основі яких лежить виокремлення прикладного характеру міфу. Отож, розмаїття підходів надає можливість адекватно та різнобічно витлумачити регіональний міф як вагому складову сучасного соціального міфу, його підвалини та сутнісні характеристики. Враховуючи вищеназвані концепції, зазначимо, що вихідним у дослідженні є широке розуміння регіонального міфу в якості реальності, яка обумовлює світобачення і світосприйняття людини.

  4.  І нарешті, звертаючись до донецьких міфопоетичних та фольклорних текстів, які виникали з самої специфіки творення та існування регіону у радянський період – можна виділити їх ідеологічне підґрунтя. Сприятлива ситуація розвитку донецького регіону дозволила місцевій еліті саме тут втілювати мрію радянських ідеологів, будуючи здорове робітниче суспільство, виховане на тому, що саме праця є найвищим виявом героїзму. 

Під час написання цього реферату магістерска робота еще не завершена. Остаточна закінчення: грудень 2012 року. Повний текст роботи та матеріали за темою  можуть бути отримані у автора чи його наукового керівника після вказної дати.

Перелік джерел та літератури


  1. Аверинцев С. С. Архетипы / С. С. Аверинцев // Мифы народов мира: энцикл.: в 2 т.; гл. ред. С. А. Токарев. – М.: БРЭ, 2000. – Т. 1. – С. 110–111.

  2. Агаркова А.А. Интерпретация образа Донбасса: к проблеме территориальной мифопоэтики / Между обществом и властью: Массовые жанры: Сб. ст. М. – 2002. – с. 171 – 176.

  3. Агаркова А.А. К изучению региональных культурных целостностей: Некоторые аспекты локализации образа «своего мира» /Вестник Макиевского экономико-гуманитарного института: «Слово». №8. –2001. – С.14–18.

  4. Агаркова Г. Міфотворчі механізми регіональної ідентичності (на прикладі формування культурного образу Донеччини) / Ганна Агаркова // Схід. – 2007. – № 6. – С. 92–95.

  5. Алпеева Т. М. Социальный миф: сущность, структура, функции. – Минск: Университетское образование, 1992. – 208 с.

  6. Андрієнко О. В. Соціальна міфологія у контексті суспільних трансформацій: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / О. В. Андрієнко. – Донецьк, 2008. – 19 с.

  7. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика / Р. Барт. – М.: Прогресс, 1989. – 615с.

  8. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. – М., 1995. – 323 с.

  9. Білокобильський О. Від науки до міфу. Онтологічні дослідження. Донецьк: Апекс, 2004. 204с.

  10. Быков С. И. Путешествие в реальность мифа (экскурс в практическое мифотворчество) / С. И. Быков, Д. Н. Давидович // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hpsy.ru/public/x021.htm-.

  11. Воеводина Л. Н. Мифология и культура : учеб. пособ. / Л. Н. Воеводина. – М.: Ин–т общегуманит. исследований, 2002. – 355 с.

  12. Гриценко О. «Своя мудрість»: національні міфології та «громадянська релігія» в Україні: додаток до «Нарисів української популярної культури» / О. Гриценко. – К.: Укр. центр культ. досліджень, Ін-т культ. політики, 1998. – 183 с.

  13. Заблоцький В. Декілька слів про донбаський менталітет / Віталій Заблоцький // Схід. – 2004. – Спецвипуск (вересень). – С. 32––33.

  14. Зайкина В. Бренд как религия / В. Зайкина // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: E-generator.ru.

  15. Зернецька О. Культурна ідентичність і глобальна культура в добу глобалізації / Ольга Зернецька // Політика і Час. – 2003. – № 11. – С. 83–88.

  16. Ионов А. В. Душа шахтера. Рассказы. – Сталино: Донбасс, 1957. – 19 с.

  17. Ионов А. Песни шахтерского края // Сов. шахтер. – 1961. – № 8. – с. 28 – 29.

  18. Кассирер Э. Язык и миф. К проблеме именования богов // Избранное: Индивид и космос. – М.; СПб., 2000. – С. 327–390.

  19. Коржов Г. Региональная идентичность Донбасса: генезис и тенденции развития в условиях общественной трансформации / Г. Коржов // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2006. – № 4.

  20. Кузнєцова С. Багатокультурна палітра Донеччини / Світлана Кузнєцова // Схід. – 2004. – Спецвипуск (вересень). – С. 31–32.

  21. Леви-Строс К. Структурная антропология / К. Леви-Строс. – М.: Наука, 1985. – 535 с.

  22. Лосев А. Ф. Диалектика мифа / А. Ф. Лосев // Опыты: литературно-философский ежегодник. – М.: Сов. писатель, 1990. – С. 137–173.

  23. Макеев С., Патракова А. Региональная спецификация социокультурных различий в Украине // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2004. – № 3. – С. 109–125.

  24. Мак-Люэн М. Галактика Гутенберга: сотворение человека печатной культуры / М. Мак-Люэн; пер. с англ. А. Юдина. – К.: Ника-Центр, 2003. – 432 с.

  25. Малякин И. Региональная мифология: три возраста // Pro et Contra. Зима 2000. – С. 109–122.

  26. Мелетинский Е. М. Миф и двадцатый век / Е. М. Мелетинский // Мелетинский Е. М. Избранные статьи. Воспоминания. – М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 1998. – С. 419–426.

  27. Мелетинский Е. М. От мифа к литературе: учеб. пособ. по курсу «Теория мифа и историческая поэтика повествовательных жанров» / Е. М. Мелетинский. – М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2001. – 170 с.

  28. Мелетинский Е. Мифология / Е. Мелетинский, С. Токарев // Мифы народов мира: энцикл.: в 2 т. – М.: БРЭ, 1987. – Т. 1. – С. 11–20.

  29. Мелетинский Е. Мифология // Философский энциклопедический словарь, – М., 1989. – С. 369–370. 122.

  30. Миронович Д.В. Релігійний простір міста (на прикладі міста Донецька) // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління. Зб. наук. праць ДонДУУ: «Соціологія управління». Серія «Спеціальні та галузеві соціології» Т. IX. Вип. 4 (94). – Донецьк: ДонДУУ, 2008. – С. 315–323.

  31. Митин И.И. Мифогеография: новые механизмы интерпретации пространства // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:conf.cpic.ru/upload/eva2004/reports/doklad_109.doc

  32. Нагорна Л.П. Регіональна ідентичність: український контекст.– К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2008.– 405 с.

  33. Нечаев В.Д. Региональный миф в политической культуре современной России. М.: Изд-во Института Африки РАН. 1999. 158 с.

  34. Оліфіренко В.В., Пустова Ф.Д. Таємниця духовного скарбу (із популярного народознавства) // Донбас. – 1994. – № 1–6. – с. 29 – 31.

  35. Павлюк Л. C. Знак, символ, міф у масовій комунікації: [посіб.] / Л. C. Павлюк. – Львів: ПАІС, 2006. – 120 с.

  36. Павлюк Л. Медіа-міфокритика : міф, контрміф і антиміф як техніки риторичної драматизації або для того щоб деконструювати міф, треба його створити / Л. Павлюк // Медіакритика. – № 1 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mediakrytyka.franko.lviv.ua/N 1/l_pavluk.htm.

  37. Пасько І. Плавильний басейн донецької ідентичності / І. Пасько, Я. Пасько, Г. Коржов // Критика. – 2006. – № 9 (107).

  38. Пелипенко А. А. Культура как система / А. А. Пелипенко, И. Г. Яковенко. – М.: Издательство «Языки русской культуры», 1998. – 376 с.

  39. Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI–XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Пірко В. О. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. – 180 с.

  40. Потебня А. А. Из записок по теории словесности / А. А. Потебня // Потебня А. А. Теоретическая поэтика / сост., вступ. ст., коммент. А. Б. Муратова. – М.: Высш. шк., 1990. – С. 132–314.

  41. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки / В. Я. Пропп. – Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1986. – 366 с.

  42. Реут Д. Прикладная культурология: проектирование в среде мифов / Д. Реут // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.odn2.ru/archiv/reut_prikl_kult_proekt_v_srede_mifov...

  43. Романько В.І. Література донецького краю: Посібник для вчителя/ Відп. ред., проф. В.А, Глущенко. – Донецьк: Нац. Спілка письменників України, №1 «Донбас», 2006. – 264 с.

  44. Савинов М. В. Миф и современность: философские аспекты интерпретации / М. В. Савинов // Материалы XV Междунар. науч. конф. студентов, аспирантов и молодых ученых «Ломоносов», 10 апр. 2008 г., филос. ф-т МГУ им. М. В. Ломоносова; под ред. А. А. Скворцова, П. Н. Костылева, А. В. Федякина. – М., 2008. – 500 с. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lomonosov-msu.ru/archive/Lomonosov_2008/23.pdf.

  45. Смуток М. Донбаська ідентичність: аналіз кількох концепцій [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://ukrconsensus.org.ua/analytics/40-donbaska-identichnist...

  46. Стёпкин В.П. Иллюстрированная история Юзовки-Сталино. – Донецк: Апекс, 2002 – 164 с.

  47. Тараненко Е. «Донецк – город не первый, но и не второй…» или некоторые заметки о мифологии Донецка // Дикое поле. – 2005. – № 7. – с. 201–208.

  48. Тараненко О . Донецьк без мітів //Критика.– 2006.– Ч.9.– С.33 –34.

  49. Телегин С.М. Философия мифа: Введение в метод мифореставрации. М.: Община, 1994. – 140 2.с.

  50. Тимофєєв П.Т. Пісенний фольклор робітничого середовища Донбасу (на матеріалі записів 20х рр. ХХ ст.). – Донецьк: Юго-Восток, 1997. – 182 с.

  51. Фрейд З. О психоанализе: пять лекций: методика и техника психоанализа / З. Фрейд. – СПб.: Алетейя, 1997. – 224 с.

  52. Хавкіна Л. Сучасний український рекламний міф: монографія / Л. Хавкіна. – Х.: Харківське історико-філологічне товариство, 2010. – 352 с.

  53. Харченко Л. Міфотворчість як дієвий чинник суспільно- політичного життя / Л. Харченко // Вісник Львівського національного університету. – Філософські науки. – 2003. – Вип. 5. – С 191– 199.

  54. Шаромов А. В. Формирование рекламно-информационного пространства бренда / А. В. Шаромов // Вестник Московского университета. – Серия 10 : Журналистика. – 2007. – № 1. – С. 94–102.

  55. Шульга Н. В. Политические мифологемы в современном мире / Н. В. Шульга // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://drupal.psychosfera.ru/?q=node/858.

  56. Элиаде М. Аспекты мифа / М. Элиаде. – М.: Академ. проект, 2001. – 240 с.

  57. Юнг К. Г. Введение в сущность мифологии / К. Г. Юнг // Юнг К. Г. Душа и миф. Шесть архетипов. – Минск: Харвест, 2004. – С. 5–208.