Olena Zhyriakova

Наше життя – це міліарди тонких незримих світів.
У кожної людини це власний, особливий світ.
Наші шляхи перехрещуються.
Наші світи перетинаються.
Десь у цьому безмежному просторі
народжуються лірика, відвертість і маленькі вірші.
Але спіймати можливо лише уривки…

Наша жизнь - это миллиард тонких незримых миров.
У каждого человека это свой, особый мир.
Наши пути перекрещиваются.
Наши миры пересекаются.
Где-то в этом безграничном пространстве
рождаются лирика, откровенность и маленькие стихи.
Но поймать возможно лишь отрывки...

Notre vie se sont les milliards de mondes invisibles.
Chaque personne possède son propre monde.
Nos chemins se rencotrent.
Nos mondes se croisent.
Quelque part dans cet espace vaste
des paroles, la sincérité et des petits poèmes apparaissent.
Mais on n’attrape que des extraits ...

Our life is a billion of invisible worlds.
Every human has his own especial world.
Our ways meet. Our worlds intersect.
Somewhere in this limitless space
lyrics, frankness, and small poems are born.
But only excerpts is possible to catch…

ТЫ
Ты… о сколько миллиардов слов могла бы о тебе не раз сказать.
Но верных все равно бы не нашла и предпочту молчать.

Ты…– миллионы тысяч маленьких цветов,
Но сколько бы ни говорила я,– мне все равно не хватит слов.

Ты…– радуга на небе после безумного дождя.
Ты…– все, чем существую и не существую я.

::: ::: :::

Что написано –
Сотни раз изменится.
Что надумано –
Сотни раз изменится.
И не стану я
Темных мыслей пленницей.
Буду верить в мечты,
Невзирая на то,
Что, бывает,
В них даже не верится!

::: ::: :::

Мне кажется, что этот мир –
Мой, и не мой…
И так, определенности не зная,
Мне тяжело делить его с тобой.
Мне тяжело смотреть в глаза судьбе,
Мне нелегко дарить себя тебе.
Я обостренно чувствую, но иногда
Материя слишком тонка,
Чтобы уверенно и безошибочно
Взлететь и унестись за облака.

Я слишком мало знаю
Об этом мире. Слишком мало,
Чтобы мне в этой жизни всего
Всегда хватало.
Я чрезмерно одержима,
И я остановиться не могу,
Чтобы не попытаться разгадать
Хоть каплю тайны чувств.
Я в этом хаосе, что есть вокруг всех нас,
Ищу свою судьбу…

::: ::: :::

Я назбирала для тебе у долоні свої гарячих яскравих зірок…
Але поклала в своє серце, тому що схоже, що ти їх не захотів
Спочатку було бажання закопати все то у холодний пісок…
Але ні, ти не вб’єш, не зітреш моїх почуттів.

::: ::: :::

Сонячна радіація опалює шкіру.
Нова інформація хитає віру.
Віддам усі свої тривоги та печалі вітру.
І спокійно вдихатиму рідне повітря.

Щодня шукатиму ліпшої рими,
У нових декораціях, з новим гримом.
Складатиму сумні вірші – еклектику зів'ялих подій
Із нескінченним караваном своїх мрій.

::: ::: :::

Чому перетинаються шляхи не ті,
Що так потрібні серцю?
Чому усе відносно у житті,
Коли це серце як скажене бмється?..

::: ::: :::

Ти зазирни у свої глибини:
Що там приховане і що звідти лине?..
Чи живий ще душі вогонь?
Чи залишилась ніжна щирість долонь?

::: ::: :::

Заплющ ніжно очі,
Відчуй цю мить...
Тепер ти чуєш, як посеред ночі
Її мелодія дзвенить?..

::: ::: :::

Тремтіння душі і спалахи серця...
З часом ще й не таке минеться.
А ось феєричні вогні таланту
Набагато коштовніші за діаманти!

::: ::: :::

Чи відомий тобі думок моїх зміст?
Через прірву я хочу перекинути міст.
І пізнати себе, і дістатися неба.
Бо, напевно, для щастя більше й не треба.

::: ::: :::

За що ти любиш своє життя?..
Подумай і зізнайся...
Назад немає вороття,
Тому – не зупиняйся!

::: ::: :::

Моє море
Море... моє безкрає та неосяжне.
Моє близьке, моє недосяжне.
Як хижий звір дике і таке спокійне
До тебе душа моя рветься і лине.

Море... скарбниця таємна вікових загадок.
Стаєш ти володарем мрій і думок.
Таке чарівне моє море і ніжне...
Навіки з тобою, моє дивовижне!

::: ::: :::

З часом душі людської матерія
Перетворюється з ніжної
На вишукану містерію,
Надзвичайну і дивовижну.

Треба лише мати сили
Терпляче оздобити те волокно,
Щоб життя перетворити не зуміло
Його на колюче байдуже сукно.

::: ::: :::

Вимикай ліхтарі.
Гортай календарі.
Забувай старі пісні
В моєму сні.

Викидай всю решту,
Але обережно.
Електричний мій струм
Перейде до твоїх дум.

Дихай глибше.
Бігай шибше.
Знайди свою течію
У правду мою.

::: ::: :::

Твой галстук…
Душит меня… Напрасно
Кожей впитала город.
Как ты молод…

Твои ресницы…
Любят мой шепот… Столица
Добавила новый аккорд.
Ты не стерт.

Твои плечи –
Мой бывший дом… На вечер
Оставим нашу встречу.
Теперь пойдем.

::: ::: :::

Я без тебе сумую,
ніби не існує усього світу.
Я сумні свої строки римую
від літа до літа...

Я давно без тебе не плачу...
і не сміюся без тебе...
Я без тебе нестерпна, ледаща...
і така неймовірна без тебе.

Хто ти був? - мій серійний вбивця.
на тебе не вистачить моїх життів.
Я тобі відкрилась. Ти мені відкрився.
От і вистачило нам почуттів...

Де спіткнулась я? Де ти згубився?..
Де подівся азарт?
Я втомилася, ти втомився...
Чи то жарт?..

Не сміюся без тебе...
Сліз немає без тебе...
Лише байдужий світ і пусте небо...
Ні, не повернешся? - ну і не треба.

::: ::: :::

Тихий стукіт, повільні рухи...
Пахнуть кавою мої руки...

Ще одна ніч падає тихо...
Десь у куточку ховається лихо.

Я загортаюся в ковдру клітчасту.
Душу вдягаю у сукню квітчасту.

Одна у кімнаті. Спокій. Думки.
Залишки почуттів, новини, плітки.

Я знаю все і не знаю нічого.
Я можу все і не можу нічого.

Жовте світло. М'який рожевий халат.
Сьогодні втома, сум, а завтра - фарт.

::: ::: :::

Я щодня надсилаю листи,
бо ти - назавжди.

Бо в твоїх очах світло є, берегти
його треба... бо у ньому - весь ти...

Ці вірші - це маленькі незримі мости...
обережно, не впади з висоти...

::: ::: :::

З тобою на пароплаві плисти на острів.
У ціль встромляти стріли гострі.
З тобою на повітряній кулі здійнятись у небо.
Побачити шматки світу, де не була я, де ти не був.
З тобою на швидкості думки мчати.
З тобою плакати, з тобою мовчати.
З тобою сміятись і дивуватись.
З тобою крізь сон цілуватись.
Тобою пишатись.
З тобою лишатись.
Тебе прагнути, тебе підкоряти.
Заперечувати тобі і все дозволяти.
Тобою існувати,
жити, писати.
З тобою бачити, з тобою чути.
Співати, думати, мріяти, іноді просто бути.
З тобою не стримуватись, з тобою ділитись.
З тобою водою живою напитись.
З тобою іти одним шляхом, єдиним духом,
лише тобі шепотіти на вухо.
З тобою у серці, з тобою в душі.
Тобі присвятити маленькі вірші.

::: ::: :::

Так починається ніч:
важкувата сироватка сну
розчиняється у крові,
затікає у мозок,
затьмарює сяйво свіч,
нагадує солодку весну,
обіймає з любов'ю,
загортає у морок.

::: ::: :::

смайлики - протезы чувств в электронном пространстве...
любовь... как трава, пробивающая бетон в урбанистическом пейзаже...
мы снова вместе, правда, вовсе не на ощупь, после долгих странствий...
ты помнишь и любишь, я люблю и помню... все точно так же.

::: ::: :::

Чувства, в которых нет смысла...
Как пустые бутылки, выброшенные в море,
качающиеся на волнах... что-то не вышло.
Скованная болью, но на воле...

Чувства, в которых нет смысла...
Как бабочки, у которых украли жизнь...
А ты любил ли? а я любила...
Такое ненужное слово "вернись"...

Чувства, в которых нет смысла...
вырываются из глаз и ударной волной
от оконного стекла назад... письма
непридуманные, ненаписанные тобой.

Чувства, в которых нет смысла...
как сотни песен, красивых и чужих,
живущих где-то не здесь... где нависли
серые тучи отчаяния... где рождается этот стих

::: ::: :::

e-mail: zhiryakova'at'yahoo'dot'com