Olena Zhyriakova

Екологічна економіка. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2002 - 346 с.

Практичні процедури управління екологізацією економіки та її підрозділів
Л.Г.Мельник

Удосконалення методів екологізації економіки здійснювалось не тільки шляхом застосування природозберігаючих технологій або формування екологічних обмежень (стандартів), але й внаслідок створення й удосконалення управлінських процедур (схем, принципів, рекомендацій, прийомів). Вдала управлінська схема, що була один раз обрана шляхом проб і помилок, давала змогу потім повторити вдалий досвід, уникнувши можливих прорахунків. Процедури економічного управління закріплювались і удосконалювались в процесі повторення, враховуючи місцеві особливості в ході поширення на інші регіони чи країни світу. Вони вирішували дуже важливі завдання: компенсували недолік знань і досвіду з окремих проблем природокористування у рядових виконавців (їм, зокрема, вже не потрібно було думати над тим, що робити?, значною мірою процедури відповідали й на питання як робити?). Крім того, ці процедури підтягували рівень знань більшості виконавців до рівня лідерів (стандартні пункти процедур висували певні вимоги до знань і навичок виконавців); заощаджували кошти в галузі природокористування (оскільки щось повторити завжди дешевше, ніж винайти); змушували обмінюватися досвідом між регіонами під час передачі процедур. Мабуть, найбільшого поширення в практиці природокористування набули такі процедури екологічного управління, як: оцінка впливv на навколишнє середовище (ОВНС), екологічний аудит, екологічна оцінка життєвого циклу виробів, міжнародні стандарти екологічного менеджменту й аудиту, місцеві ініціативи із забезпечення сталого розвитку («Місцева агенда-21»).
Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) (англ. варіант: environment impact assessment). У широкому розумінні ця процедура припускає оцінку можливих наслідків впливу будь-яких видів діяльності на навколишнє середовище. Як стандартна процедура ОВНС стала застосовуватися (практично одночасно в багатьох країнах) як екологічна ревізія (експертиза) великих господарських проектів. Не випадково в Радянському Союзі довгий час вона була відома саме під назвою «екологічна експертиза».
Звичайно ОВНС включає кілька стадій:

• виявлення необхідності і ступеня деталізації ОВНС;
• попередня оцінка впливу, визначення найбільш важливих типів впливу для їх оцінки;
• дослідження впливу проекту на навколишнє середовище;
• складання висновку про вплив на навколишнє середовище;
• рецензування фахівцями отриманих результатів, формування висновків про можливість реалізації чи нереалізації проекту, виявлення альтернатив розвитку (змін) проекту чи його повної заміни;
• моніторинг впливу і післяпроектний аналіз/аудит (ревізія післяпроектної діяльності).

У багатьох країнах складовою частиною ОВНС є громадянська експертиза проекту. Зокрема, в Японії всі бажаючі (найчастіше це жителі тієї території, на яку може поширюватися вплив майбутнього об'єкта) можуть ознайомитися з висновком ОВНС, зустрітися з проектантами, поставити запитання і протягом певного періоду (звичайно 0,5-1,5 місяця) висловити свої побажання. Таким чином, процес ОВНС переростає в процедуру пошуку компромісу, де дійовими особами (суб'єктами) є: підприємець (ініціатор) проекту, інвестор (якщо кошти кредитуються в банку), проектант, місцева адміністрація, жителі.
З 1991 р. ОВНС включена складовою частиною в розроблене ЮНІДО (Організація ООН по промисловому розвитку) «Міжнародний посібник з техніко-економічного обґрунтування реалізації проектів» (Behrens ect., 1991). У світовій практиці інвестиційного проектування цей посібник розглядається як основа розробки бізнес-планів.
Будь-яке відхилення від стандартів цього посібника може служити достатньою підставою для відмови від фінансування міжнародних проектів будь-яким банком.
При розробці систем ОВНС набули розвитку два види еколого-економічного аналізу.
Аналіз «витрати-вигоди» (англ.: cost-benefit analysis) передбачає оцінку повних витрат на одиницю отримуваних вигід (ефекту) для суспільства і екосистем, пов'язаних з певною економічною діяльністю. Цей облік має включати як прямі, так і непрямі витрати і вигоди.
Цей метод, як правило, використовується для забезпечення процесу кількісної економічної оцінки конкретних заходів чи стратегій з урахуванням результатів економічної діяльності. Однак кількісні фактори, які характеризують соціальні, екологічні чи інші зовнішні витрати і вигоди (ефекти), звичайно невраховані у собівартості, часто незадовільно враховуються при аналізі, що вимагає їх доопрацювання для оцінки повних (реальних) витрат і вигод економічної діяльності.
Аналіз «вигоди-витрати» (ABB) (англ.: benefit-cost analysis) передбачає, оцінку вигод (ефекту) на одиницю витрат. Цей тип аналізу заснований на концепції раціонального вибору, відповідно до якої індивіди вибирають альтернативу з вигодами, що перевищують витрати.
ABB був розроблений спочатку для оцінки чистих вигод проектних пропозицій, однак пізніше став використовуватися для оцінок у соціальній і природоресурсній областях. В ABB порівнюються грошові величини вигод і витрат певної політики, програми чи проекту у визначених часових і просторових межах. Незважаючи на зростаюче застосування ABB у природоохоронній сфері, критики методу вважають його непридатним для екологічних проектів; зокрема, видається неетичним застосування грошових оцінок до екологічних «товарів» і «послуг», які з огляду на їх фізіологічні, соціальні і екологічні функції слід вважати безцінними. Виділяють п'ять дискусійних моментів: як підрахувати прямі і непрямі витрати; як урахувати соціальні вигоди і витрати; як вимірювати позаринкові цінності, зокрема якість атмосферного повітря; як співвідносити вигоди і витрати, розраховані для різних років, використовуючи єдиний базовий підхід (вважається, що дисконтування в цих випадках неприйнятне, тому що невідновні природні ресурси повинні мати нульовий коефіцієнт дисконтування); як враховувати невизначеності у фінансових і біологічних прогнозах (Перелет, 1996).
Екологічний аудит (англ.: environmental audit). Український термін є калькованим перекладом вищевказаного англійського терміна; це часто приводить до того, що його плутають з фінансовим аудитом. За змістом екоаудит близький до російського поняття «экологическое обследование (ревизия)» і до українського «екологічне обстеження/екологічний огляд». За визначенням Міжнародної організації із стандартизації, екологічний аудит - це процес екологічної перевірки, який має систематично проводитись і документуватись; він полягає в отриманні й оцінці об'єктивної інформації з метою визначення відповідності критеріям аудиту конкретних екологічних заходів, умов, систем управління чи інформації про них з подальшою передачею результатів цього процесу замовнику.
Концепція екологічного аудиту була вперше розроблена в США наприкінці 70-х років і спочатку застосовувалася для перевірки дотримання компаніями екологічного законодавства і нормативів. Екологічний аудит часто включає такі види аналізу:

• аудит (перевірка) дотримання екологічного законодавства, нормативів і правил (у тому числі встановлених самою компанією), аналіз екологічної діяльності компанії;
• аудит системи управління природокористуванням;
• перевірка сертифікації компаній;
• перевірка сумлінності дотримання компанією екологічних зобов'язань, особливо при придбанні чи злитті компаній;
• перевірка заяви чи звіту компанії про екологічну діяльність.

Екологічний аудит є також частиною післяпроектної оцінки впливу на навколишнє середовище, при якій порівнюються вплив реальної діяльності з його оцінкою на передпроектній стадії. Екологічний аудит компанії часто проводиться на вимогу громадськості чи акціонерів компанії для з'ясування ставлення її керівництва до навколишнього середовища.
Екологічний аналіз життєвого циклу продукції (англ. варіанти: environmental life-cycle approach or analysis; cradle-to-grave analysts; останнє означає «аналіз - від колиски до могили), це аналітичний метод оцінки ефектів впливу на навколишнє середовище протягом усього часу існування даної продукції (виробу): з моменту її створення до знищення. При цьому як основні етапи життєвого циклу продукції звичайно називають:

• наукові дослідження і розробки;
• конструкторська підготовка;
• технологічна підготовка;
• виробництво вихідних матеріалів і енергоресурсів;
• транспортування і зберігання природних ресурсів;
• виготовлення продукції, її пакетування;
• транспортування, зберігання і продаж продукції;
• використання продукції споживачем;
• утилізація (ліквідація) відходів продукції після її використання.

Мета цього методу - оцінити величину минулих та ймовірність майбутніх впливів продукції (товару) на навколишнє середовище. Фірми використовують результати аналізу для оцінки альтернативних наслідків виробництва і використання певної продукції шляхом їх урахування в процесах прийняття рішень, аналізу ризику, обґрунтування сценаріїв своєї діяльності й аналізу проектів.
Міжнародні стандарти екологічного менеджменту й аудиту; це регламентовані міжнародною організацією із стандартизації (The International Organisation for Standartisation - ISO) порядок і зміст робіт і документів у сфері екологічного управління й аудиту.
Система екологічних стандартів ISO 14000 орієнтована не на кількісні параметри (обсяг викидів, концентрації шкідливих речовин, ін.), не на технічні характеристики чи технологічні рішення (наприклад, використовувати чи не використовувати певні технології), а на принцип постійного удосконалення. Зокрема, згідно з цими стандартами, існує вимога використовувати «найкращу доступну технологію». Основні документи серії ISO 14000 не містять мілких абсолютних вимог до впливу підприємства на навколишнє середовище, за винятком того, що підприємство в спеціальному документі повинне заявити про своє бажання дотримуватись національних стандартів. Подібний характер міжнародних стандартів обумовлений, по-перше, тим, що вони не повинні суперечити сферам дії конкретних національних стандартів; по-друге, тим, що вони спрямовані не на досягнення певного абсолютного рівня, а на постійне відносне вдосконалення; по-третє, тим, що це все-таки стандарти не технічних умов, а економічних процедур. Стандарти ISO 14000 згруповані за трьома напрямками:

• регламентація загальних принципів;
• формування інструментарію;
• управління екологічною якістю продукції.

Перелік стандартів ISO 14000 має такий вигляд:
1. Принципи екологічного менеджменту
ISO 14001: Система екологічного менеджменту (EMS) - специфікації і посібник з використання.
ISO 14004: EMS - загальний посібник із принципів, систем і методів.
ISO 14014: Посібник з визначення «початкового рівня» екологічної ефективності виробництва.
2. Інструменти екологічного контролю й оцінки
ISO 14010: Посібник з екоаудиту. Загальні принципи.
ISO 14011: Посібник з екоаудиту - процедури аудита, аудит систем екологічного менеджменту.
ISO 14012: Посібник з екоаудиту - критерії кваліфікації екологічних аудиторів.
ISO 14031: Посібник з оцінки екологічних показників діяльності організацій.
3. Стандарти вимог на продукцію
ISO 14020: Принципи екологічного маркірування продукції.
ISO 14040: Методика оцінки «життєвого циклу» - оцінка (серія) екологічного впливу, пов'язаного з продукцією на всіх стадіях її життєвого циклу.
ISO 14050: Словник термінів (глосарій) з екологічного менеджменту.
ISO 14060: Посібник з обліку екологічних аспектів у стандартах на продукцію.
(ISO/DIS 14001: Specification for Environmental Management System. Specification with guidance for use (Geneva; Switzerland: International Organisation for Standardisation, August, 1995).
Офіційно стандарти ISO 14000 є добровільними. Вони не підміняють законодавчих вимог і служать своєрідним посібником фірмам щодо самозобов'язань у сфері природокористування. Однак все більше компаній застосовують ці стандарти - і мають для цього причини.
По-перше, існує м'який пресинг із боку міжнародних організацій. Наприклад, основні банки Швейцарії і Німеччини не виділяють кредитів без екологічного обґрунтування проектів. У цьому відношенні зазначена система стандартів є однією з небагатьох, що визнаються банками. Недавно ЄС оголосив про намір допускати на свої ринки тільки ISO-сертифіковані компанії.
По-друге, впровадження системи екологічного менеджменту надає компаніям додаткові переваги.
Звичайно називають такі переваги впровадження ISO-стандартів:
полегшується вирішення екологічних проблем, підвищується відповідальність, досягається чіткий поділ обов'язків;
забезпечується системний підхід;
створюється можливість зменшення витрат внаслідок більш раціонального використання води, сировини, енергії, зменшення відходів;
гарантується відповідність вимогам природоохоронного законодавства, мінімізується ризик залучення до судової відповідальності;
поліпшуються взаємини працівників фірми з громадськістю (зближаються інтереси підприємства і суміжних оуб'єктів);
поліпшується позиція підприємства на ринку (підвищується його репутація, конкурентоспроможність);
досягається оздоровлення середовища і виробничих процесів на самому підприємстві;
створюються передумови залучення висококваліфікованої робочої сили;
виникають можливості завоювання ринків «зелених продуктів»;
збільшується оціночна вартість основних фондів (це буває корисним, бо створює можливість одержання додаткових кредитів).
У зв’язку з рішенням України приєднатися до Генеральної Угоди з тарифів і торгівлі (GATT) і вступити у Всесвітню організацію торгівлі (WTO), вона першою з країн колишнього Радянського Союзу з 1 січня 1998 року ввела на своїй території стандарти серії ISO 14000 як добровільні стандарти, що діють у сфері екологічного управління (ДСТУ, 1997).
Місцеві ініціативи щодо забезпечення сталого розвитку (Місцева агенда - 21) (англ.: Local Agenda - 21). Суть таких починань - у реалізації рішень Ріо-конференції 1992 року, яка прийняла «Порядок денний на 21 століття» (Agenda-21). Основна ідея, що пролунала на конференції, - це те, що стійкого стану природних систем планети можна досягнути тільки на основі індивідуального підходу до врахування місцевих особливостей у розвитку соціально-економічних систем. Саме тому на конференції пролунало гасло «думати глобально - діяти локально!». Однак індивідуальність територіального управління не означає відсутності загальних принципів у методах керування. Однією з таких загальних рис є перехід органами місцевого самоврядування від планів і програм соціально-економічного розвитку (доповнених програмами охорони природи) до єдиних планів/програм, що передбачають сталий соціально-економічно-екологічний розвиток (Local Agenda — 21). Таким чином, природокористування з другорядної сфери перетворюється на базовий компонент формування планів територіального розвитку.
Процедура «Local Agenda» (LA-21) включає систему конкретних механізмів і інструментів, що постійно вдосконалюється завдяки накопиченню досвіду міст і муніципалітетів багатьох країн. Серед подібних механізмів та інструментів - процедура пошуку консенсусу і партнерства різних соціальних груп і громадян, що проживають на даній території; система постановки цілей і завдань; система критеріїв і показників контролю, оцінки і планування; система освітніх, тренингових програм; система мотиваційних інструментів і багато чого іншого.
Існують і багато міжнародних організацій, що узагальнюють і систематизують досвід з удосконалення LA-21, у тому числі: Міжнародна рада місцевих екологічних ініціатив (ICLEI), Європейська асоціація екологічно орієнтованих міст; Міжнародна асоціація міського розвитку (INTA) та інші.
Мабуть, найбільш важливою рисою місцевих процедур формування умов сталого розвитку територій є їхній динамізм. Не випадково в одному з посібників до розробки «Local Agenda—21» сказано: «Програма сталого розвитку - це не документ, а процес»... як і сам розвиток.